В імя Аслана, вперед! крикнув Каспіан. Малий хід! Слухати команди!
Вітрильник захрипів, застогнав і поволі рушив уперед. З бойового марса Люсі добре було видно, коли саме вони запливли у пітьму, у якій потонув спочатку ніс вітрильника, а потім і корма. Щойно в яскравому світлі було видно золоченого дракона на кормі корабля і синє море, і блакитне небо на головою, і ось за якусь мить усе: і море, й небо поглинула завіса мороку, а кормовий ліхтар, який до того було ледве видно, яскравою плямою світла окреслив, де саме закінчується корабель. Перед ліхтарем коло стерна нечіткою тінню скандзюбився Дриніан. Факели внизу висвітлювали два невеличких клаптики палуби. У їхньому нерівному світлі мерехтіли мечі та шоломи, а спереду на носі виднілася ще одна пляма світла.
Люсі ввижалося, що бойовий місток, освітлений ліхтарем на щоглі в неї над головою, пливе крізь пітьму сам по собі. А вогні світили якось неприродно; так буває, коли запалюєш їх у темному місці серед білого дня. І ще Люсі помітила, що навколо стало холодно, немов у підземеллі.
Скільки часу тривала та подорож у пітьму, ніхто сказати не міг. Лише скреготіння кочетів і плескіт води під веслами нагадували, що вони рухаються, а не стоять на місці. Едмунд, що виглядав на носі, міг розгледіти у воді лише віддзеркалення ліхтаря, але й воно здавалося сірим, а брижі по воді йшли низькі й важкі, мов неживі. Через деякий час усі, окрім веслярів, затремтіли від холоду.
Раптово звідкись (ніхто вже не скаже, звідки саме) долинув дикий розпачливий нелюдський крик, чи то кричала не людина, чи то голос її став від жаху не схожий на людський.
Каспіан не міг вичавити із себе ані слова, бо в роті йому пересохло, коли почувся голос Рипічипа, що в незвичній тиші здався усім іще голоснішим, аніж зазвичай:
Хто зве? Хто то кличе? пропищав він. Якщо ти ворог, ми тебе не боїмося, а якщо друг, то нехай стережуться твої вороги!
Рятуйте! знову пролунав голос. Згляньтесь! Навіть якщо ви мені усього лише ввижаєтеся, візьміть мене на борт, а потім хоч убийте! Тільки не лишайте мене в цьому жахливому місці!
Де ви? крикнув Каспіан. Ми готові підняти вас на борт!
Донісся ще один зойк, тепер чи то радості, чи відчаю, та усі почули, що до них хтось пливе.
Будьте готові витягнути його, велів Каспіан матросам.
Готові, ваша величносте! відповіли ті та зюрмилися коло лівого борту з линвами в руках; один із них витягнув руку зі смолоскипом якомога далі над водою. На тлі темної безодні зявилося бліде, спотворене нелюдським жахом обличчя, і незабаром дванадцять дужих рук втягли незнайомця на палубу.
«До чого ж він здичавів!» подумав про себе Едмунд. Незнайомець був ще не старим, але весь обріс сплутаним сивим волоссям. Його худе обличчя було змученим, а замість одягу тіло вкривало мокре лахміття. Та на лахміття ніхто не звертав уваги, бо насамперед усі помічали його очі широко розкриті настільки, що не видно було навіть повік, вилуплені, немов йому зявилася сама смерть. Щойно нога незнайомця торкнулася палуби, він заволав:
Тікайте! Поспішайте! Розвертайте швидше корабля й тікайте! Веслуйте, що є сили, коли вам життя дороге! Забирайтеся подалі з цього проклятого місця!
Опануйте себе! зауважив йому Рипічип. Та поясніть нам толком, у чому небезпека! І чому саме ми повинні тікати, бо тікати, вибачте, ми не звикли!
Незнайомець із жахом втупив очі в мишачого короля, котрого досі не помічав.
Хай так, та тікати все одно доведеться, не стихав він. Тікайте геть з острова, де мари втілюються в яву.
Не так уже це й погано! вигукнув один із матросів. Я саме мріяв про такий острів, де збуваються мрії. Мені давно кортіло одружитися з Ненсі. Здається, мені випадає нагода! Якщо пристанемо
А я зможу побачити Тома живим! підхопив інший.
Божевільні! скрикнув незнайомець, гнівно тупаючи ногою. Саме через такі примарні мрії я й потрапив сюди. Краще б я втопився чи взагалі не народився! Хіба ж ви не чули, що я сказав?! Тут справджуються мари, мари розумієте? Не мрії, а сновидіння знаходять тут своє втілення!
На мить запала тиша, а потім усі поспіль, гримаючи латами, кинулися до головного люка і, зайнявши свої місця коло весел, щосили заходилися веслувати. Дриніан сам став до стерна, а боцман віддавав команди зі спритністю, якої раніше за ним не помічали. Усім не знадобилося багато часу, аби пригадати свої наймоторошніші сновидіння, жахіття, побачити які страхаєшся настільки, що чимдуж намагаєшся не заснути. А пригадавши, усі швидко усвідомили, чим загрожує їм острів, на якому збуваються не мрії, а мари.
Один Рипічип не зрушив із місця.
Ваша величносте! вигукнув він. Невже ви схвалюєте цей заколот, цю малодушність? Це ж ніщо інше, як втеча!
Веслуйте, веслуйте, веслуйте! викрикував Каспіан. Веслуйте, якщо хочете жити! Кажи, що завгодно, Рипічипе, але є речі, які не в змозі витримати жодна людина.
Тоді моє щастя, що я не людина, з гідністю вклонився Рипічип.
Люсі стояла на марсі й чула все, про що йшлося внизу. Раптом один із тих снів, які дівчинка завжди намагалася забути, згадався їй так яскраво, ніби вона тільки-но прокинулась. Так ось що чатувало на них там, на темному острові! На якусь мить вона зажадала спуститися на палубу до Едмунда й Каспіана, але потім отямилася. Адже, якщо сни оживуть, Едмунд і Каспіан самі можуть перетворитися на що-небудь жахливе, щойно вона до них наблизиться. Люсі міцно вхопилася за рею і спробувала заспокоїтися. Матроси, не шкодуючи сил, веслували назад, до світла до нього нібито було вже зовсім недалеко «Скоріше б уже!» подумки підганяла Люсі.
Хоча веслярі гребли щосили, сплеск води майже не порушував мертвої тиші, що оточувала корабель. Кожен знав, що ліпше не прислуховуватися, але втриматись не міг. І невдовзі всі почули якісь невиразні звуки, але кожному верзлося своє.
Ти чуєш, там такий дивний звук як ніби хтось клацає величезними ножицями?.. тихо спитав Ринса Юстас.
Тсс-с! пошепки обізвався Ринс. Я чую, немов хтось видирається на борт
Щось дряпається на щоглу, сполошено зауважив Каспіан.
О-ох простогнав один із матросів. Забили в ринду. Так я і знав
Каспіан, намагаючись не дивитися на різні боки, а особливо назад, пройшов уздовж корми до Дриніана.
Дриніане, стиха промовив він. Чи довго ми туди запливали, я хочу сказати, пливли в темряві до того місця, де підібрали незнайомця?
Хвилин із пять, прошепотів у відповідь капітан. А що?
Та те, що ми вибираємось звідси вже набагато довше.
Рука Дриніана на стерні затремтіла, а чоло вкрилося холодним потом. Та сама думка пройняла всіх на кораблі.
Нам ніколи звідси не вибратися, ніколи, нарікали веслярі. Він не туди править, ми просто кружляємо на місці. Нам не вибратися
Незнайомець у лахмітті заволав:
Звичайно, не вибратися! Нізащо і ніколи А я ж, дурень, вирішив, що вони мене відпустили Ні, нам нікуди не подітися
Притулившись чолом до поручнів бойового марса, Люсі зашепотіла: «Аслане, Аслане, якщо ти всіх нас любиш, допоможи нам». Темрява анітрохи не розвіювалася, але дівчинка чомусь відчула себе трохи краще щоправда, зовсім трохи. «Врешті-решт, доки з нами ще нічого не сталося», подумала вона.
Дивіться! закричав хрипким голосом Райнельф, що стояв на носі.
Попереду завиднівся ледь помітний полиск світла, і, коли всі повернули голови в його бік, він несподівано перетворився у широкий промінь, що освітив увесь корабель. Навіть не освітив, а висвітлив його з темряви, мов прожектор. Каспіан спочатку замружився, потім озирнувся навколо й побачив застиглі обличчя своїх супутників. Усі дивилися назад: кожен на свою виразну чорну тінь.
Люсі пильно вдивлялася у смужку світла попереду й нарешті дещо розрізнила. Це «дещо» спочатку здалося їй хрестом, потім літаком, потім повітряним змієм і ось над самою своєю головою вона почула шум крил і побачила альбатроса. Птах тричі облетів щоглу й нарешті примостився на гребні золоченого дракона на носі. Він щось мовив на своїй пташиній мові. Що саме, ніхто не зрозумів, але всі зрозуміли, що то голос надії. Потім альбатрос розпростав крила, злетів і повільно полетів попереду, забираючи дещо праворуч. Дриніан не зволікав повів корабель слідом, не маючи жодних сумнівів у тому, що птах виведе їх із цього страшного місця. Але ніхто, крім Люсі, не чув, як, облітаючи щоглу, птах прошепотів до неї: «Будьте мужніми, дитя моє!» і голос, що мовив ті слова, був вона у тому не сумнівалася голосом Аслана, а приємний солодкий запах дмухнув їй в обличчя.
Люсі пильно вдивлялася у смужку світла попереду й нарешті дещо розрізнила. Це «дещо» спочатку здалося їй хрестом, потім літаком, потім повітряним змієм і ось над самою своєю головою вона почула шум крил і побачила альбатроса. Птах тричі облетів щоглу й нарешті примостився на гребні золоченого дракона на носі. Він щось мовив на своїй пташиній мові. Що саме, ніхто не зрозумів, але всі зрозуміли, що то голос надії. Потім альбатрос розпростав крила, злетів і повільно полетів попереду, забираючи дещо праворуч. Дриніан не зволікав повів корабель слідом, не маючи жодних сумнівів у тому, що птах виведе їх із цього страшного місця. Але ніхто, крім Люсі, не чув, як, облітаючи щоглу, птах прошепотів до неї: «Будьте мужніми, дитя моє!» і голос, що мовив ті слова, був вона у тому не сумнівалася голосом Аслана, а приємний солодкий запах дмухнув їй в обличчя.
За якусь мить темрява посірішала, і не встиг слабкий промінчик надії осяяти їхні думки, як вони виринули під яскраве сонце в тепло, де над нами синіло блакитне небо. І всі одразу зрозуміли, що боятися їм уже нема чого, та ніколи й не було. Кліпаючи очима, усі роззиралися навкруги, вражені тим, як сліпуче сяяв корабель у променях сонця: усі підсвідомо очікували, що темрява не полишить корабель просто так, а «причепиться» до біло-зелено-золотавого, немов отой бруд чи накип. Раптом хтось щасливо розсміявся, а за мить уся палуба заходила ходуном від дружного реготу.
Мало не втрапили в халепу, зауважив Райнельф.
Не гаючи ані хвилини, Люсі спустилася на палубу, де всі зюрмилися навколо врятованого. Не памятаючи себе від щастя, він деякий час не міг вимовити жодного слова і лише вдивлявся у синє море й сонце, несміливо торкаючись руками фальшборту й канатів, ніби хотів упевнитися, що то відбувається з ним насправді, а щоками його сповзали великі сльози.
О, дякую, дякую, дякую вам! нарешті спромігся вимовити він. Ви врятували мене від від такого, що й словами не передати! Хто ж ви? Я заморець із Нарнії, і колись мене звали лордом Рупом.
А я, сказав Каспіан, Каспіан, король Нарнії. Ми вирушили в путь на пошуки вас і ваших супутників, що колись були друзями мого батька.
Лорд Руп опустився на одне коліно та поцілував королю руку.