Божественна комедія - Данте Алигьери 12 стр.

1 Пори тієї в молодому році,
Коли під Водолієм Сонце йде
І ночі дням здають частину моці,
4 Коли полотна паморозь кладе,
Мов білий брат її, в поля просторі,
Та довго їм не влежати ніде,
7 У селянина ж порожньо в коморі,
То він іде й глядить, і бачить лан
Весь білий, і об поли бє у горі.
10 Й вертається, в сумний запавши стан,
Але отямившися від удару,
Виходить знов і крізь надій туман
13 Він бачить: світ змінився, мов од чару,
І радісно береться знов до справ
Попастися жене свою отару.
16 Так вчитель мій страху мені нагнав,
Як на виду побачив я морщини,
Та він бальзаму рані серця дав.
19 Уже ми вийшли на моста руїни,
Й звернув до мене вождь лице ясне,
Що перше в нього бачив край долини.
22 Він, озирнувши груддя камяне,
І, начебто порадившись з собою,
Розкрив обійми і обняв мене.
25 Мов хто не скінчив з справою одною,
А дальшу взяв уже до голови,
Так він, мене піднісши над стіною
28 Уступу, намічав уступ новий,
Казавши: «Став на цей ти камінь ногу,
Та перше спробуй, може, він кривий?»
31 Ніхто в плащі цю б не пройшов дорогу,
Бо ледве й ми повзли на брили з брил,
Він легко, я ж спирався на підмогу,
34 Якби із цього боку шлях на схил
Не був коротший тих, що їх долають,
Як вождь не знаю, я ж позбувся б сил.
37 Але тому, що Лихосхови мають
Покатість до криничного жерла,
Виходить, що вони стіну здіймають,
40 Щоб не однакова увись була.
Там врешті ми спинились, де кремнистий
Стрімчак повис, як ламана скала.
43 Став подих в мене кволий та нечистий,
Поки спромігся я шпиля дістать,
І мусив стомлений на камінь сісти.
46 «Тепер не час тобі ледарювать,
Сказав учитель,  слави ні перина,
Ні подушка не в силі дарувать.
49 Коли бере безславних домовина,
Вони такий же залишають слід,
Як дим в повітрі чи на хвилях піна.
52 Зведися ж: втому подолати слід
В душі, яка здолає зло природи,
Як плоть важка не призведе до бід.
55 Ми маємо зійти на довші сходи;
Не досить нам лишити ці місця,
Якщо зі мною певно дійдеш згоди».
58 І звівсь я, вдаючи, ніби моя
Бадьорість більша, ніж була на ділі,
Й сказав: «Рушай, бо сповнивсь моці я!»
61 Ми вирушили по ще менш похилій
Урвистій скелі, по якій іти
Було ще важче, ніж на першій брилі.
64 Я розмовляв, щоб очі одвести,
Аж з ями голос раптом стало чути,
Та слів ніяк не міг я осягти.
67 То дивно, що не в силах був збагнути,
Бо ж на мосту стояв, якраз над ним.
А голос був розгніваний і лютий.
70 І я нагнувся, та очам живим
Крізь пітьму не пройти до дна жахного,
І я: «Учителю мій, перейдім
73 На другий бік, спустімся з мосту цього,
Бо хоч я звідси й чую слух ступів,
Хоч і дивлюсь не бачу ж я нічого.
76 У відповідь він мовив: «Я б хотів
Сказать, що хочеш чути: що високу
Слід просьбу вдовольнять без зайвих слів».
79 Зійшли із мосту ми із того боку,
Що поряд з восьмим сховом по стіні;
Цей схов явив картину нам широку:
82 І я побачив кублища страшні
Огидних змій; од негоді цієї
Ще й досі кров холоне у мені.
85 Не слав же, Лівіє, землі своєї,
Де крім амфесібен є тьма потвор:
Келідри, ченкри, якули, фареї.
88 Ні стільки гиді, ні подібний мор
Не стрінуться ні там, де ефіопи,
Ні там, де хвиль червоних чути хор.
91 Торуючи собі між гадів тропи,
Крутились голі тіні без надій
Знайти чи схови, чи геліотропи.
94 На грудях в них хвости й голівки змій
Сплітались, тиснучи із болем спину
І руки вяжучи вузлом на ній.
97 Найближчому до нас в одну хвилину
Туди, де шия з пліч в живих стирчить,
Змія, вкусивши, упустила слину.
100 Скоріш, ніж О чи І хто начертить,
Спахнув він і згорів, весь обернувшись
На попіл за якусь коротку мить.
103 І тільки він розсипавсь, розметнувшись,
Прийшов цей попіл сам з собою в стик,
Ув образі колишньому зімкнувшись.
106 Учені знають часу певний лік,
Що Фенікс хоч вмира, та кров в нім свіжа,
Коли надходить пятисотий рік.
109 Лиш сльози ладанні у нього їжа
Та ще амом, не зерно, не трава,
А нард і мирра в нього смертна хижа.
112 Мов той, хто падає і охлява,
Коли його на землю біс жбурляє,
Чи закупорюється голова,
115 Коли ж підводиться, все оглядає,
Тяжким припадком зламаний цілком,
Дивується і, дивлячись, зітхає,
118 Так грішник встав над попелу горбком.
О, Божий суд суворий надто з нами,
Раз безліч мук вділяє багатьом!
121 Мій вождь спитав, хто він і звідки саме;
І той: «Недавно я з Тоскани зміг
Потрапить до цієї злої ями,
124 Звіряче, не по-людськи я поліг.
Так, мулом справді був: Я Ванні Фуччі
Звір, і Пістойя гідний мій барліг».
127 І я вождю: «Нехай про дні він луччі
Розкаже нам, за віщо кари ці;
Я знав його лихим в благополуччі».
130 Перш грішник не вважав, що тут співці,
Але, на мене звівши очі вперті,
Від сорому змінився на лиці
133 Й сказав: «Що ти страждання зриш відверті,
Це найлихіше у моїй судьбі
І навіть гірше від самої смерті.
136 Відмовити не можу я тобі,
Сюди-бо я попав як тать із татів,
Взяв посуд з ризниці я, далебі,
139 А іншого в крадіжці звинуватив.
Та щоб цьому не дуже був ти рад,
Якщо на вихід ти надій не втратив,
142 Ти слух свій прихили для дальших рад:
В Пістойї спершу влада «чорних» згине,
Та свій Флоренція поновить лад.
145 Марс пари з долу Магрського підкине
У тучі, як вмістилища покар,
І буря разом з громом всюди рине;
148 Почнеться бій з подертим клоччям хмар,
Яке втече по Піхтовому полю,
Там «білих» остаточний жде удар.
151 Кажу це, щоб тобі завдати болю».

1 Наприкінці розмови святокрадець,
Підвівши руки, дулі поробив
І крикнув: «Боже, ось тобі мій вкладець!»
4 Від того часу змій я полюбив:
Одна ті чорні заглушила звуки,
Мов кажучи: «А не кажи цих слів!»
7 А друга, оповивши йому руки,
Звязала у тугому їх вузлі,
Й не розірвать ніяк цієї злуки.
10 Пістойє, о Пістойє! Чом в золі
Ти не зникаєш у вогненних бурях,
Твоє закореніло сімя в злі!
13 У жодному з пекельних кіл похмурих
Ще не траплявсь мені такий блюзнір,
Ні навіть той, хто впав на фінських мурах.
16 І той побіг, немов лавина з гір;
Я вздрів центавра з пащі била піна
І він кричав: «А де він? Де цей звір?»
19 Є, мабуть, у Мареммі половина
Тих змій, що збились там, де був конем,
До місць, де починалася людина.
22 Над тімям же нависши тягарем,
На плечах щирився, немов собака,
Дракон; із ніздрів дихав він огнем.
25 Учитель мій сказав: «Ти бачиш Кака,
Який колись під самий Авентін
Розлив озера крові, розбишака.
28 Давно не ходить із братами він,
Бо видурив собі в них на додаток
Велике стадо з тучних луговин.
31 Не довго так збирав собі достаток:
Дав Геркулес йому сто раз дубця,
Хоч перший же вмертвив його десяток!»
34 Центавр завіз у даль свого їздця,
Й три духи підійшли під час розмови,
Їх не помітили б ні вождь, ні я,
37 Якби вони не вигукнули: «Хто ви?»
Тоді з нас кожен мову перервав,
Їх пильно роздивлятись був готовий.
40 3 них на землі нікого я не знав,
Та голос до знайомства спричинився,
Бо раптом хтось чиєсь імя назвав,
43 Промовивши: «А Чанфа де подівся?»
І носа пальцем я собі торкнув,
Щоб вождь з увагою з тим духом вівся.
46 Не диво, коли ти це все почув
І віру ймеш, читачу, неохоче:
Я теж не вірю, хоч і сам там був.
49 І поки я втупляв свої в них очі,
Враз виповз шестиногий змій гидкий
Та на одного з них як не підскоче!
52 В середні лапи він забрав боки,
Передніми перехопивши кисті,
А там обидві укусив щоки
55 І задніми він стегна стис нечисті,
Між обома протнув свого хвоста,
І вгору звівсь по спині всій костистій.
58 Так плющ до стовбура не прироста,
Не глушить так, як ця гидка тварюка
Притиснулась до людського хребта.
61 Злились, як віск, людина і гадюка,
І постає в очах в нас не загин
Забарвлених інакше тіл сполука.
64 Так барви зазнають в багатті змін,
Поки огонь не встиг папір пожерти,
Уже не білий, ще й не чорний він.
67 А інші два, пізнавши образ стертий,
Волали: «Як, Аньєле, ти змінивсь!
Поглянь,  не два і не один тепер ти!»
70 На місці двох єдиний лик зявивсь,
Бо й голови зімкнулися в єдину,
І вид новий од давнього різнивсь.
73 Руками лапи стали в ту хвилину,
Й не розпізнаєте, хоч як бєтесь,
Живіт, литки, і стегна, й груди, й спину.
76 Колишній вигляд зник, розвіявсь десь,
І образ «Два й ніхто», що небезпеку
В собі ховав, змінився геть увесь.
79 Мов ящірка, що в нестерпучу спеку
Десь блимне блискавкою серед дня,
Перебігавши стежку недалеку.
82 Так, звідкись вистрибнувши, змієня
На одного й останніх двох насіло,
Все чорно-синє, наче перченя,
85 Впялось в те місце, котре нам служило
Найпершим живлення провідником,
А потім впало вниз до ніг безсило.
88 Укушений аж остовпів притьмом,
Стояв, дививсь на змійку, позіхавши,
Як вражений недугою чи сном.
91 У змійку він, та в нього зір втуплявши,
Обоє дим пускали всім на страх,
Він з рани, змійка з пащі виділявши.
94 Тож хай мовчить Лукан у тих місцях,
Де в нього зник Сабелл і з ним Нассідій,
Хай слуха, про який повім я жах.
97 Про Кадма й Аретузу хай Овідій
Мовчить, що на ручай та на змію
Їх обернув,  не з мене буть завиді,
100 Бо дві істоти у однім строю
Він не міняв, у нього два сосуди
Взаємно не міняли суть свою.
103 Тут безперервно зміни йшли усюди:
З хвоста в гадюки вила рознялись,
Той ноги звів, піднявши їх по груди.
106 Голінки й стегна щільно так злились,
Що вже ніхто не міг би й пригадати,
Чи щілина й була між них колись.
109 Хвіст набирав все більш тієї втрати,
Що той зазнав, а шкірний в них покров
В змії мякий, а в мужа став лускатий.
112 Я бачив лікоть у пахву ввійшов
І довші лапи у змії робились,
В людини ж руки йшли у глибший схов.
115 Дві задні лапи у змії скрутились
І вкупі стали членом потайним,
В нещасного ж дві лапи утворились.
118 Вкривав обох їх кольором новим
І переносив пасмами волосся
З одної голови на другу дим.
121 Одне з них впало, друге підвелося,
Та їх вязав близьких очей огонь
В якім міняння пик розпочалося.
124 Той, хто стояв, розтяг лице до скронь,
І з зайвих решток речовин прилежних
Два вуха стало в розмірі долонь.
127 Що ж не сповзло назад з причин, залежних
Від обсягу, те збилось в носа гак
Та ще у губи розмірів належних.
130 Той, хто лежав, свій писок витяг так,
Що вуха вмить зайшли в покров лиснючий
Подібне робить з ріжками слимак.
133 Язик, в людини цільний, балакучий,
Розпався навпіл, а жало, як є,
Стяглося, й зник раптово дим тягучий.
136 Душа, що втратила лице своє,
З сичанням голосним повзе тропою,
А той, заговоривши, вслід плює.
139 Він, повернувшись спиною новою,
До іншого: «Хай Бозо, як і я,
Поповзає стезею коловою!»
142 Так бачив я між сьомого сміття,
Що змінювалось все й мінилось гидко,
Й списав, можливо, щось не до пуття.
145 Хоч стомленим очам не дуже видко,
Й мій дух бентежився, в свої круги
Не так ті двоє тіней зникли швидко,
148 Щоб не впізнав я Пуччо Шкутильги,
Із трьох лиш він був при своїм суціллі
І не позбувся виду чи ноги.
151 А другий той, за ким скорблять в Гавіллі.