Божественна комедія - Данте Алигьери 13 стр.

1 Радій, Фйоренцо, ти така велика,
Що на землі й на морі бєш крилом,
Та йде і в Пеклі слава стоязика!
4 Увагу поміж злодіїв пятьом
Віддав я вродженцям твоїм, якими
Ти б не пишалась; криюсь я стидом.
7 Коли у сні годинами нічними,
Насниш ти правду, взнаєш, що за змін
Ждуть жителі у Прато й інші з ними.
10 Раз має статись щось (хоч би й загин!),
То хай би якнайшвидше мав він статись!
Бо тим він тяжчий, чим пізніший він.
13 Ми рушили; як мусили спускатись
На дно уступами,  по них тепер
Удвох з вождем ми мали видиратись.
16 І тут, між тріщин, каменів печер
Ми здерлись на стежину самітную,
Нога не йшла, щоб лікоть не підпер.
19 Засумував тоді й тепер сумую,
Вернувши мислю бачених в юрбі,
І серце якомога я гальмую,
22 Щоб керівник був у його судьбі,
Й коли опорою зоря жива є
Чи ліпший хтось,  не заздрю я собі.
25 Мов селянин, який відпочиває,
В той час, як скрить лице своє пора
Тому, хто світ промінням осяває,
28 Як муха місце дасть для комара,
Він бачить в світляках весь глиб долини,
Де лан оре і виноград збира,
31 В стількох вогнях тієї ж вздрів хвилини
Я восьмий схов, як, бувши на мосту,
Побачив скрізь під ним страшні глибини.
34 Мов той, за кого учинили мсту
Ведмеді, бачив, як візок з Іллею
Вогненні коні мчали в висоту,
37 Саме лиш сяйво, ясністю своєю
Подібне на хмаринку неясну,
Десь високо вгорі понад землею,
40 Так бачив я, вогонь снував по дну;
Хоч душі в нім горіть не перестануть,
Не викривав із них він ні одну.
43 Я став на верх моста, щоб краще глянуть,
Й якби я не затримавсь на краю,
То легко міг би в тій безодні кануть.
46 І вождь, цікавість бачивши мою,
Сказав: «У цих вогнях є душі, й кожна
Зодягнена у пагубу свою».
49 «Учителю,  промовив я,  тотожна
Ця думка з баченим; передусім
Скажи лишень мені, коли це можна,
52 Який то пломінь із вершком двійним
Неначе ворожнечу ллє злостиву,
Мов Етеокл горить із братом в нім».
55 Він мовив: «Кару тут несуть правдиву
Улісс і Діомед; їх ремесло
До мсти веде їх, як вело до гніву.
58 В палаючий вогонь їх принесло
Сильце з конем, що відчинило браму,
Звідкіль шляхетне римське сімя йшло;
61 Деїдамія, що в сльозах від страму
Ахілла, мертва, кличе в млі жадань;
Та ще Палладій, викрадений з храму».
64 «Якщо говорить це двійко палань,
Прошу,  сказав я,  вчителю, і знову
Прошу, і тисяч варте це прохань,
67 Не дай мені почуть твою відмову
Тут зачекать рогатий пломінь цей,
На волю згляньсь, уклін зробить готову».
70 І він: «Оздоблює твоє лице
Достойна просьба, і її я вволю;
Не розмикай лиш губ своїх кільце.
73 Я сам казатиму; турботи й волю
Твої я знаю, ти ж для греків цих,
Мабуть, незбагнутих поділиш долю».
76 Обравши мить і місце, вождь до тих,
Що саме сходили на схил пологий,
Звернув промову в виразах таких:
79 «О ви, одягнуті в огненні тоги!
Якщо вас гідний став я, поки жив,
Якщо вас гідний став я, скільки змоги,
82 Як я вести почав високий спів,
Не рухайтесь, і хтось хай скаже, чому
Та як загинув, як життя скінчив».
85 Гойднувшись, вищий ріг в огні старому
Став видавати гуркіт чималий,
Неначе грім у вихрі вітряному.
88 І, розхитавши свій вершок малий,
Немов крило для підіймання й лету,
Заговорив і так сказав: «Коли
91 Я від Цірцеї, що мене в Гаєту
На цілий рік замкнула, відійшов
(Енея назва не пірнула в Лету),
94 Ні почуття до сина, ні любов
До батька, ні палкий вогонь сердечний,
Який до Пенелопи не холов,
97 Не похитнули потяг небезпечний
Душі моєї бачить в світ вікно,
Людську чесноту і порок конечний.
100 Я спорядив одне тоді судно
І в море вийшов із товаришами,
Які були зі мною заодно.
103 Проплив між обома я берегами
Іспанії й Марокко, сардів край,
Й між іншими в тім морі островами.
106 Уже в нас над чолом сріблився гай,
Коли у місце ми зайшли вузьке те,
Де Геркулес, щоб позначити край
109 Шляхам, стовпи поставив для прикмети,
Й пішов Севільї справа сад живий,
А зліва одійшли будови Сети.
112 «О браття,  мовив я,  пройшли вже ви
Крізь сотні тисяч лих на захід дальній!
Недовгий строк потратьте життьовий,
115 Що вам лишився, на відповідальні
Ще дальші подорожі в світ сумний,
Щоб вслід за сонцем, землі зріть печальні.
118 Тож пригадайте, ви чиї сини,
Бо ви народжені не животіти,
А знання й честь нести у світ ясний».
121 Недовга ця промова знаменитий
В моїх супутниках лишила слід,
І вже не знав я, як їх зупинити.
124 Кормою повернули ми на схід,
Зробили на шалений лет в просторі
Із весел крила й брали вліво хід.
127 Під іншим полюсом я всі вже зорі
Зрів уночі, а наші на очах
Зникали мало не цілком у морі.
130 Упяте сяяла на небесах
І гасла місячна стезя широка,
Відколи вийшли ми на смілий шлях,
133 Як несподівано гора висока
Замріла невиразно нам здаля,
Що вищою з усіх здалась для ока.
136 Зраділи ми, але нова земля
Зустріла негостинно, вітровінням
Ударивши у снасті корабля.
139 Кружило тричі нас води крутінням,
Вчетверте ж піднялась корма увись,
Униз же ніс пішов чиїмсь велінням
142 І хвилі понад нами знов злились».

1 Засяяв пломінь рівно, мов планета,
Помчав у далину і там заглух
Із дозволу привітного поета.
4 Коли наш зір принадив інший дух
Неясним звуком, що із нього рвався
І долинав до наших чуйних вух.
7 Як сицилійський бик, чий рев вчувався
На зойк того і так тому і слід,
Хто пильно збудувать його старався,
10 Ревів стогнанням жертв його обид,
Хоч, бувши зроблений увесь із міді,
Здавалось, од страждань та болів, блід,
13 Так, замкнені в палаючім боліді,
Говірку позичаючи в огні,
Слова зявлялись у туманнім виді,
16 Та зрештою собі шляхи ясні
На вістрі язика знайшли в проході,
І ринули розбірні й голосні,
19 Й почули ми: «О ти, хто в нашім роді
Ломбардськім щойно чітко говорив,
Сказавши: «Йди лишень, із мене годі»,
22 Я б, може, пізно просьбу повторив,
Не пожалій спинитись на хвилину,
Як не жалію я, хоч би й згорів.
25 Як зараз впав ти в цю сліпу країну,
Вгорі ж зосталась люба сторона
Латинська, що я втратив за провину,
28 Скажи, чи мир в Романьї, чи війна?
Од гір, де Тібр почавсь, до стін урбінця
Лежить моя вітчизна чарівна».
31 Я ще уваги повен був по вінця,
Коли мій вождь із доторком легким
Сказав: «Промов йому, вшануй латинця».
34 І тут я волю дав словам таким
Без затримок тривалих чи обманів:
«О душе, скована вогнем палким!
37 Твоя Романья вся в серцях тиранів
Без воєн неспроможна й дня прожить,
А нині меч нікого там не зранив.
40 Равенна, як раніш, така ж лежить,
У ній орел Поленти загніздився,
І Червя під крилом його дрижить.
43 А край, що зрештою оборонився,
Де ліг француз кладовищем сумним,
В зелених лапах нині опинився.
46 А пес Веруккйо з песиком своїм,
Які Монтанью вбили так мізерно,
Скриплять зубами над шматком смачним.
49 Міста ж біля Ламоне та Сантерно
Під юним левом білого герба,
Що зазіхає на добро пажерно.
52 Той край, де Савйо ллється з-під горба,
Лежить собі між долом та горою,
Немов між волею й ярмом раба.
55 Але прошу тебе переді мною
Відвертим бути, як я щойно був,
Щоб не забувсь ти памяттю людською».
58 Вогонь, мугикнувши, ізнов хитнув
Своїм колючим вістрям, і, не знаю,
Як саме сталось, зрештою загув:
61 «Якби я вірив, що відповідаю
Тому, хто знов побачить білий світ,
То мій вогонь би не тремтів без краю.
64 Та ми терпіти будем вічний гніт,
Тож віддаватись нічого химерам,
Не боячись ганьби, я дам одвіт.
67 Я воїном був, потім кордильєром,
Повіривши у мотуз рятівний,
І віру цю святим сповило б флером.
70 Якби мене наш пастир головний
Не спокусив хай злом йому помститься!
Я розповім, як стався гріх страшний.
73 В житті, відколи зміг на світ зявиться,
З дарунком нені з мяса та кісток,
На вдачу був не лев я, а лисиця.
76 Таємних я доріг знав кожний крок
І так прехитру лаштував я пастку,
Що край землі здригався од чуток.
79 Коли побачив я останню частку
Своїм літам, то надійшла пора
Згорнуть вітрила і прибрать оснастку.
82 Утіхам давнім всім поклав я край
І дурня я прогнав, якого клеїв,
Ах, я нещасний!  і вже бачив рай,
85 Та ватажок новітніх фарисеїв,
Що воював в місцях, де Латеран,
Не проти сарацинів чи євреїв;
88 Він ворогами мав лиш християн,
Які не здобували Акри сміло
Й не гендлювали в землях бусурман.
91 Зневажив він свій сан, святе все діло,
В мені ж непоказний, сумирний чин
І мотуз, той, що геть ослабив тіло,
94 І як Сільвестра хворий Константин
З Сиратті кликав гоїти проказу,
Мене намірився закликать він
97 У нього люту вгамувать відразу.
І знітивсь я, не знавши, що робить:
Він нетверезим видався одразу.
100 А він казав: «Душі гризото, цить!
Я розгрішу тебе; хай ум багатий
Порадить Пенестріну як згубить.
103 Рай можу замикати й розмикати,
Ключі я маю для ції мети,
Їх не хотів мій попередник знати».
106 Не міг до мене доказ не дійти,
Не втримав слів у власній обороні,
Й сказав: «Раз, отче, зняв із мене ти
109 Мій гріх, то удержись в такім законі:
Багато обіцяй, а менш роби,
Й восторжествуєш на високім троні».
112 Франціск по мене злинув на гроби,
Та чорний херувим промовив руба:
«Облиш, бо він іде в мої раби!
115 Мені душа була у нього люба,
Відколи раду він лукаву дав!»
І зараз же вхопив мене за чуба.
118 Він не розкаявсь, прощеним не став;
А каючись грішить дільце мерзенне,
Є суперечність в цьому стані справ».
121 Ой лихо! Чудисько оте скажене
Мене за чуб схопило й додало:
«А ти й не бачив, що за логік з мене»?
124 І до Міноса вкинуло, й чоло
Насупив той, хвостом крутнув по спині
Аж вісім раз, його куснувши зло,
127 Й сказав: «Вогонь покара цій провині».
Тому я тут в скорботі й муці йду,
В огонь одягнений, як бачиш, нині».
130 І пломінь в дальшу муку та біду
Посунув, змовкнувши, червонотілий,
Хитавши ріг свій гострий на ходу.
133 А я і вождь ми разом поспішили
Звестись на камяної арки шар
Над ямою, де муками платили
136 Ті, хто на чварах наживав тягар.

1 Хто, навіть вільними від рим словами,
Повісти міг би, скільки крові й ран
Побачив я на дні нової ями?
4 Тут мова лиш заводить нас в обман:
Бо наш словник ще дуже невеликий
І розум завузький збагнуть цей стан.
7 Якби звелись усі мерці й каліки,
Хто кров у благодатному краю
Пулійському пролив під зойки й крики
10 Від рук троян; хто в довгому бою
Перснями заплатив данину волі,
Як чесний Лівій в книгу вніс свою;
13 Ті, хто відчув непереносні болі,
Що їх завдав дерзкий Роберт Гвіскард,
І ті, чиї кістки гниють поволі
16 Під Чеперано, де без алебард
Пулійці зрадили, й, не вдівши лати,
При Тальякоццо їх здолав Алард;
19 Коли б на одну купу поскладати
Всі кукси й шрами,  їх стократ затьмить
Той надто моторошний схов девятий.
22 Побачив я того поміж страхіть,
У кого, мов у діжки не до вжитку,
Був розруб з губ до місця, чим смердіть.
25 Кишки звисали аж по саму литку,
Йшли нутрощі до темного мішка,
Де в кал надходить все, що є в спожитку.
28 На мене звівши очі хижака,
Розкрив свої він груди до скелета
Й сказав: «Дивись, розрубина яка!
31 Дивися на каліцтво Магомета!
А спереду йде стогнучи Алі,
Спотворене лице його прикмета.
34 Усі, хто тут несе в собі жалі,
Є сівачами розбрату й розколу
І йдуть, порубані, в жахливій млі.
37 А ззаду чорт рубає всіх посполу,
Бо грішники гуртом повз нього йдуть,
Шматує лезом він усіх спрокволу,
40 Коли вертається скорботна путь.
У нас, допоки дійдемо до нього,
То всі ушкодження і заживуть.
43 А ти хто, що по краю камяного
Йдеш гребеня, ти, може, відтягти
Гадаєш строк покарання страшного?»
46 «Не вмер він ще, і не гріхи стягти,
Сказав мій вождь,  його повергли в сушу,
Бажання все самому осягти.
49 Умерлий, я його проводить мушу
Крізь Пекло, з кола в коло всіх принук,
Це так, як те, що бачу твою душу».
52 Спинив їх з сотню тої мови звук.
Всі, роздивляючись мене єдино,
Від подиву забули гіркість мук.
55 «Під ясним сонцем братові Дольчіно,
Щоб не зарано впав на наш поріг,
Перекажи таке, жива людино:
58 «Готуй припаси, бо глибокий сніг
Новарцю стане за підмогу, й з нею
Боротись довго ти б уже не зміг».
61 Підвівши ногу трохи над землею,
Промовив Магомет такі слова,
Ступнув та й рушив стежкою своєю.
64 Той, в кого з одним вухом голова
Була обкарнана на повну силу,
Відтятий ніс і зрізана брова,
67 Спинивсь, бо мову вчув для себе милу,
Як всі, у здивуванні похиливсь,
Розкрив горлянку, з крові потемнілу,
70 Й сказав: «Ти не за гріх сюди зваливсь,
Я в тій землі, де знають всі латину,
Стрічав тебе, якщо не помиливсь.
73 Ти Пєра пригадай да Медічіну,
Коли повернешся у чарівну
Поміж Верчеллі й Маркабо долину,
76 Ти попередь у Фано сивину
Мессера Гвідо з Анджолелло в парі,
Бо прозираєм істину одну,
79 Що скинуть їх за борт в мішку по сварі
Біля Каттоліки на дно руде
При зрадному тиранові-почварі.
82 Між Кіпром та Майоркою ніде
Не здибувавсь Нептун з таким пороком,
Хоч вільно там пірат судно веде.
85 Цей зрадник, що одним лиш бачить оком
І править в землях, що їх мій сусід
Повік минав би якнайшвидшим кроком,
88 До себе звабить їх, мов для бесід,
Але вітрам фокарським необорим
Вже їм було б молитися не слід».
91 І я йому: «Щоб світом я просторим
Розніс про тебе звістку між людьми,
Скажи: хто це з таким печальним зором?»
94 Тоді він щелепи розняв самі
Сусіду, що ішов сумний, в мовчанні,
І вигукнув: «А він тепер німий!
97 Це ж він згасив у Цезаря в вигнанні
Весь сумнів, бо кого, мовляв, жде трон,
Той гаятись не мусить у ваганні.
100 Ой як стогнав, коли його закон
Позбавив язика, як плакав з туги
Колись швидкий на мову Куріон!
103 Пліч-о-пліч рештки рук підносив другий
У темряві, поміж калічних зграй,
З лицем, аж почорнілим од напруги,
106 Вигукуючи: «Моску ще згадай,
Який сказав: «Раз почали скінчімо!»
І тим приніс біду в Тосканський край».
109 А я додав: «А в дім твій смерть, всім зримо!»
Й, примноживши страждання, видав виск
Та й знову з криками подався мимо.
112 А я, вдивившись в дивовижний тиск,
Таке побачив, що розповідати
Без свідків я б не взяв на себе риск,
115 Коли б не людська совість: цей вожатий
До мене руку із щитом простер,
Щоб чистого душею захищати.
118 Побачив я й мов бачу дотепер,
Як стежку тіло безголове стеле
У стаді покалічених химер.
121 І голову несе воно, дебеле,
В простягнутій руці, немов ліхтар,
І стогне болісно вона: «Ой, леле!»
124 Він сам собі світив, немов пожар,
І був один у двох і двоє в однім,
А як це знає лиш правічний цар.
127 Він зупинився під мостом безводним
І руку простягнув свою увись,
Щоб зблизитись до нас лицем холодним
130 І мовити: «На мене подивись,
Між мертвих дишеш, як живе все диха,
Ти згляньсь на тих, що в муці тут злились.
133 Коли ж з мого імя всім буде втіха,
То знай, що я Бертран де Борн, який
Призвів малого короля до лиха.
136 Я сина з батьком ятрив на сварки,
Незгірш Ахітофел Авессалома
З Давидом збурював на бій гіркий.
139 Нарешті мозок мій скувала втома,
Бо він був зрубаний мечем з хребта
Й для нього решта тіла незнайома,
142 Така була мені покара й мста».