Божественна комедія - Данте Алигьери 14 стр.

1 Великий натовп цей і ці терзання
До того обпоїли зір мені,
Що підступали із грудей ридання.
4 Віргілій же: «Що бачив ти на дні?
Чому ти роздивлятися готовий
Ці тіні покалічені, страшні?
7 Тебе ж не притягали інші схови,
І там же ти не зупинивсь ніде.
На двадцять дві аж милі ці закови.
10 А місяць вже під наші ноги йде,
Лишивши обмаль часу нам на жалі,
Багато ще небаченого жде».
13 «Якби ти знав,  я мовив у печалі,
На що я зором націляв своїм,
Ти сам би не велів мені йти далі».
16 Але він рушив, я пішов за ним,
Розмову слухавши, на зміст багату,
А там додав: «У цім дуплі бруднім,
19 Де зір мій прагнув одшукати втрату,
Напевно, і мій родич зотліва,
Він платить за гріхи велику плату».
22 Тоді сказав учитель: «Постривай,
І думка хай твоя над цим не бється,
Бо он його майнула голова;
25 Я бачив все, як він між тіней вється,
Гукає щось, погрожує тобі,
І чув, що Джері він дель Белло зветься.
28 А ти не помічав його в юрбі
Й, цікавлячись лиш владарем Отфору,
Не подививсь на родича в клятьбі».
31 «О вождю мій, він смерть мав наглу й скору,
Яку не відомстили,  мовив я,
Ті, що несуть ганьби тяжкої гору,
34 Не змила кров йому гидка сімя,
Тому ми і зустрілися чужими,
Тож співчува йому душа моя».
37 Наблизились з розмовами такими
До скелі ми, і схов новий цей нам,
Коли б світліш було, до дна б став зримий.
40 Коли зійшли ми над останню з ям
Тих Лихосховів, і юрма безруха
Одкрилася здивованим очам,
43 Розлігся лемент не одного духа,
Мов зойки караних з ста тисяч диб,
Тож затулив собі міцніш я вуха.
46 Такі знялися б стогони, коли б
У серпні всі лікарні в Вальдікяні,
В Мареммі, на Сардинії у глиб
49 Занурити у звалище на твані.
Такий нестерпний дух сюди проник,
Мов гній зібрався в непромитій рані.
52 Ми підвелися на останній стик
Довгастої скали, звернувши вліво,
І погляд мій, що до імли вже звик,
55 Пройшов до дна, де Богу незрадливо
Слугує Справедливість, бо велить
Фальшівникам каратися жахливо.
58 Не знаю, чи було сумніше зріть
В Егіні, як людей, тварин до миші
Лихе повітря, сповнене страхіть
61 Заразних, вбило все, що тільки дише,
І винищило всіх, хто був живий,
Та знову людство, як поет нам пише,
64 Пішло уже від сімя мурашви,
Ніж бачити у цій жахній долині
Стражданнями заповнені рови.
67 Хто на живіт упав, а хто на спині
Лежав сусідовій, ті ж, мов козли,
Угору видирались по стежині.
70 Ми крок за кроком мовчазні ішли,
Дивуючися дивом стрічним трупам,
Що свого тіла звести не могли.
73 Побачив двох, що підпиравсь, як слупом,
Сусідом кожен, сидячи, цілком
Від пальців ніг до тімя вкритий струпом.
76 Не бачив я, щоб працював скреблом
Бистріш слуга, як пан не терпить ждати,
Чи сторож, змінюючись перед сном,
79 Ніж кожен шкіру дер собі, затятий,
Та розривав сверблячі пухирі,
Щоб хоч на мить полегшення дістати,
82 І так шкребли по скровленій корі,
Як з коропа луску зчищають вміло
Або з ляща на чорному дворі.
85 «О ти, що дряпаєш і рвеш злютіло,
Почав мій вождь до одного із них,
Мов кліщами, руками власне тіло,
88 Скажи, латинців чи нема яких
Між вами, хай же ти не поламаєш
Повіки нігтів для трудів таких!»
91 «Латинці ми, яких ти розглядаєш,
Обидва,  відповів він із плачем,
Ти ж будеш хто, що пильно так питаєш?»
94 І вождь мій мовив: «Ми разом ідем
Із ним, живим; я вийшов у дорогу,
Щоб Пекла показати весь обєм».
97 Забувши про взаємну допомогу,
У мене кожен, тремтячи, вдививсь
Як і всі ті, що чути мали змогу.
100 Мій добрий вчитель ближче нахиливсь,
Сказав: «Скажи їм, що в думках витає».
Я й розпочав, пораді підкоривсь:
103 «Хай вічно ваша память не зникає
У першім світі, де людський є плід,
Хай під сонцями багатьма сіяє!
106 Скажіть, звідкіль ви і який ваш рід,
А що в броні ви з лусочок-мерзенниць,
То вам цього стидатися не слід».
109 «Я був з Ареццо, і Альберо-сьєнець,
Сказав один,  мене вогню віддав,
Та не за те сиджу в найглибшім з денець.
112 Я, правда, з ним якось пожартував:
«Літать я вмію летом небувалим»,
А він, глупак, до цих цікавий справ,
115 Хотів навчитись, та не став Дедалом.
І той, кому доводивсь як синок,
Звелів мене згубить вогненним палом.
118 Мінос же, що не робить помилок,
А що в алхімії досяг я висі,
В цей схов послав мене на вічний строк».
121 І я сказав поетові: «Дивися,
Який пихатий сьєнський весь народ!
Французи й ті не так би повелися!
124 А другий прокажений гріховод
Таке тоді мені додав: «Крім Стрікки,
За скупість гідного всіх нагород;
127 Та й Нікколо, що сімя вніс гвоздики
Найперший в ґрунт, а із садових див
Линули урожайні втішні ріки;
130 Ще й товариство, у яке вгатив
З Ашани Качча землі всі з садами,
Засліплений же розум загубив.
133 Щоб ти довідавсь врешті, хто це саме
Кепкує тут із сьєнців залюбки,
Хай очі в тебе ще добавлять тями
136 Й впізнаєш ти Капоккйо тінь, який
Алхімією підробляв метали;
Пригадуєш, я змалку був такий
139 І в мавпуванні став мастак чималий».

1 В часи, коли Юнона відомщала
Семели гріх на Фівах, коли, страх
Із неба несучи, в доми їх мчала,
4 Цар Атамант із безумом в очах
Свою дружину вздрів з двома синками,
Яких вона тримала на руках,
7 Гукнув: «Даваймо зловимо сітками
Левицю з левенятами!» і враз
Схопив маля залізними руками,
10 І, здійснюючи владарки наказ,
Леарха взяв розчерепив об стіну;
Втопилась мати з другим воднораз.
13 Коли фортуна кинула в руїну
Троян, щоб не лишилось і знаку,
І царство й цар знайшли свою кончину.
16 Гекуба впала у журбу тяжку,
Коли уздріла вбиту Поліксену
І сина Полідора на піску.
19 Залишив розум матір полонену,
Й завалувала псицею вона,
Свою судьбу жаліючи шалену.
22 Проте, ні Фів, ні Трої лють жахна
Не людям лиш, а й звірам, що на волі,
Ніколи не була така страшна,
25 Як лють, що виявили тіні голі,
Які, кусавши, бігли навпростець,
Мов свині, коли хлів повалять долі.
28 Одна Капоккйо упялась в хребець
Зубами і під стогони великі
У дальній потягла його кінець.
31 І аретинець: «Той це Джанні Скіккі,
Промовив тремтячи,  що нас усіх
Лякають у ньому ці скоки дикі».
34 «О, мовив я,  поки зубів своїх
Він не встромив у тебе, то повинна
Піти в нас мова про шаленця гріх».
37 І він мені: «Душа це старовинна
Тієї Мірри, що її стряса
До батька досі ще любов злочинна.
40 Щоб согрішити з ним, оця краса
Себе так підробила в скромній шаті,
Як той, хто там далеко десь куса».
43 А той під Бодо підробивсь Донаті,
Кохавшись в пані табунів самій,
В його ж і заповіт писав кімнаті.
46 Коли скажених двоє цих у тьмі
Забігли десь, зустрічні та попутні
До себе привернули погляд мій.
49 Одного бачив: мав би форму лютні,
Коли б відрізать все від паху вниз,
Де почались роздвоєння відчутні.
52 З водянки, від якої він не ліз,
Не те що не ходив, живіт роздуто
Ще вище лиць, набряклих геть від сліз.
55 Так рот йому роздерла спрага люта,
Що ця губа, здавалось, вверх летить,
А та лягла на підборіддя круто.
58 «О ви, що всюди можете ходить,
І тут, як по землі, йдете так само,
Промовив нам він,  згляньтесь, поглядіть
61 Як мучиться тут майстер ваш Адамо!
Був на землі бенкет суцільний, пир,
А тут діймає спрага дика прямо!
64 Струмки, які від Казентінських гір
Біжать зеленими лугами в Арно
Й каналом розрізають вогкий шир,
67 Ввижаються весь час мені й не марно,
Бо сушить їхній блиск ще більш мене,
Хоч виглядаю я і так почварно.
70 Суворий суд, що з кривди не схитне,
Для мене визначив щабель карання,
І часто дух мій візьме та й зітхне.
73 Я там, в Ромені, брав на підробляння
Монети із Хрестителем ясні,
І тілу мить в огні була остання.
76 Якби побачив душі я сумні
Тих Гвідо, Алессандро та їх брата,
Й фонтана Бранди не шкода мені!
79 Тут одного десь тінь блукає, клята,
Як вірить тим скаженим бігунам,
Та що я вдію, бо нога як втята!
82 Якби то легкість повернуть ногам,
Щоб крок ступить в сто літ я був би в силі,
Уже давно я мандрував би там,
85 Шукаючи його в огидній гнилі,
Хай обводу всього, навкруг бери,
Миль з одинадцять, впоперек з півмилі.
88 Це ж через них попав я до діри
Примушували карбувать флорини,
Що мали домішок каратів з три».
91 І я: «А хто ці двоє? В чім їх вини?
Як взимку змочена рука, димлять,
Праворуч там, людина до людини».
94 «Такими їх застав, коли з проклять,
Сказав він,  прірва ця мене вхопила.
Ніколи брехень їм вже не казать.
97 От ця шахрайка Йосифа губила,
А грек, шахрай Сінон згубив троян;
Пропасниця ж смердюча все убила».
100 І той вже вскочив у злоби туман
І в гніві, з маху, скільки стало сили,
У пузо бахнув, як у барабан.
103 А майстер той Адамо, роздобрілий,
Його в одвіт у пику затопив,
Бо мав кулак не надто обважнілий,
106 Приказуючи: «Хоч не з ряду бив,
Бо рухатись мені не дуже зручно,
А все ж удар не надто ослабів».
109 А той відмовив: «Трапивши невлучно
У пломінь, ти не квапив ніг прудких,
Коли монету карбував поштучно».
112 Товстун же: «Правда йде зі слів твоїх,
А чи слова ти правди говорив ці,
Коли за правду мав троянець їх?»
115 «Брехав я в слові, ну, а ти в карбівці,
Сказав Сінон,  тож ти життя й знання
Віддав, щоб жить на чортовій верхівці».
118 «Клятвопорушнику, згадай коня,
Відмовив черевань,  і тим карайся,
Світ памята тебе до цього дня».
121 «А ти від спраги лютої старайся,
Промовив грек,  налить живіт бурди
І черевом, як плотом, прикривайся!»
124 Тоді монетник: «В тебе, як завжди,
Мерзоти повен рот, на гидь багатий,
Бо спрагу чую й дмуся од води,
127 Ти ж весь в жару, горить язик проклятий,
І дзеркало, в яке дививсь Нарцис,
Ти б без запрошення почав лизати».
130 Що інтерес до спору в мене ріс,
Учитель мовив: «Що тобі в цім диві?
Ще трохи й я цього б не переніс».
133 Коли сказав мені він так у гніві,
Я озирнувсь, і стид мене пойняв;
Ще й досі у душі він соромливій.
136 Мов той, хто лихом снив, як сон змагав,
І, щоб те снилось лиш, він мріяв спавши,
Бо переплутував з уявним яв,
139 Таке ж і я чинив, благання славши
Від серця, щоб мені пробачив він,
І, що я прощений уже, не знавши.
142 «І менший сором більшу із провин,
Сказав мій вождь,  спокутує звичайно,
Й тобі журитися нема причин.
145 І памятай, що стану я негайно
З тобою, в разі доля допуска,
Подібні свари слухать непотайно.
148 Воліть їх слухать воля то низька».

1 Язик той, що завдав мені страждання,
Від чого сором в мене ріс і ріс,
Одразу ж вгамував мої вагання.
4 Так я чував,  був у Ахілла спис
Від його батька, що у час той самий
І рани завдавав, і ліки ніс.
7 Залишили ми ті злощасні ями,
Обходячи по краю без доріг,
І не обмінювалися словами.
10 Похмурий день на відпочинок ліг,
Я бачив кепсько, мов крізь сутінь ночі.
Раптово я почув звучав десь ріг;
13 Він заглушив би грім, що з хмар гуркоче
Між блискавок та дощових гірлянд,
І спрямував туди свої я очі.
16 Коли під натиском невірних банд
Великий Карл втрачав братів по зброї,
Так моторошно не сурмив Орланд.
19 Звернувши зір в бік музики різкої
Й побачивши немов громаддя веж,
Я: «Вождю, тінь фортеці то якої?»
22 І він мені: «Уяву не бентеж,
То далина тебе ввела в оману,
Ти ж хочеш бачити і в пітьмі теж.
25 От станем ближче, вийде все з туману,
І сумніви розвіються умить.
Отож тебе я й підганяти стану.
28 Почав, за руки взявши, говорить:
Щоб знову в прикрий не упав обман ти
Й даремно не лякався тих страхіть,
31 Тож знай, що то не вежі, а гіганти
До пупа видимі навкруг жерла.
Ми підійшли уже. Тепер поглянь ти».
34 Як, поки хмарна розтає імла,
Наш зір у темряві ще неглибокій
Те розрізня, де досі муть була,
37 Так ми пішли по стежці неширокій,
Спускаючись у ще хмурніший край,
І меншав мій обман, і ріс неспокій,
40 Бо, мов у вежах вся стіна стара
В Монтереджоне, як ведеш очима,
Криничний так обстали грізно край
43 Ті вежі, половина тіла зрима
Жахних гігантів, що донині їм
Грозить Юпітер, в час, коли він грима.
46 Угадував я під лицем страшним
І плечі, й груди, й живота частину,
І руки понад краєм камяним.
49 Природа, створюючи без упину
Істоти різні, права все ж, свята,
Катів не давши Марсові в дружину.
52 А, творячи слона або кита,
Не кається, вдоволена собою,
І в цьому видна мудра простота.
55 Коли ж до сили разом із злобою
Буває додається й ум тямкий,
Людина позбавляється спокою.
58 Був грубий в нього й довгий вид такий,
Як шишка близ Петра святого в Римі;
Належних розмірів були й кістки.
61 До лоба в половині тіла зримій
Один на одному б не дотяглись
Три фризи, велетні ці незборимі.
64 Від стегон тридцять пядей би вляглись
До місця так прикидував кришталь мій,
Де щільно застібки в плащі зійшлись.
67 «Рафель маї амек ізабі альмі!»
Оглушно заревів страшенний рот,
Не назвичаєний в ніжнішій псалмі.
70 І вождь до нього: «Душе нечеснот,
За ріг берися, ним ти краще скажеш,
Як мучить злість чи інша із гризот.
73 Обмацай шию і на ній повяжеш
Дебелий ремінь, душе туману,
Тоді і ріг на ньому ти підважиш.
76 До мене ж: Це Немврод. Свою вину
Він зна. Через діла його нікчемні
Ми маєм в світі мову не одну.
79 Та годі з нас: розмови з ним даремні,
Бо як йому нікого не збагнуть,
Так і його слова для інших темні».
82 Ми подались ліворуч в дальшу путь
Й побачили за постріл арбалета
Гіганта, що його долала лють.
85 Хто дужчий поборов цього атлета,
Не знаю,  знов, щоб не чинив наруг,
Рука та на живіт, ця вздовж скелета,
88 І велетенське тіло все навкруг,
У нього відбираючи свободу,
Аж пять разів обвив тяжкий ланцюг.
91 «Гордій вважав, що ствердить зверхність роду,
Як на Юпітера він зазіхне,
Сказав мій вождь,  от має й нагороду.
94 Це Ефіальт він витворяв страшне,
Коли богам гігант був страховитий,
А нині й пальцем не поворухне!»
97 І я йому: «Хотів би я уздріти,
Який він, той незмірний Бріарей,
Якби дозволив це мені зробити».
100 Він відповів: «Тут близько є Антей,
Він вільно розмовляє, без кайданів,
І послугу він зробить для гостей.
103 А той, кого ти хочеш бачить, станув
Десь далі, скутий теж, щоб не крутивсь,
І гарний був, та гнів його споганив».
106 Ніколи ще підмурок не трусивсь
І не здригалась вежа, страхом скута,
Як в злобі Ефіальт заворушивсь.
109 Злякавсь я, що вже смерть підходить люта,
Бо страх, насправді, то смертельна річ,
Якби міцні я не помітив пута.
112 І далі стежкою пішли ми встріч :
Антею певно, той був на льодині;
Він ліктів з пять од стегон мав до пліч.
115 «О ти, хто в ощасливленій долині,
Де слави Сціпіон зажив навік
Вслід втеклій Ганнібаловій дружині,
118 Кричати з тисячами левів звик
І змушуєш у те пойняти віру:
Коли б ти на війну проти владик
121 Повів братів, то перемогу щиру
Сини землі дістали б,  нас знеси
В глибини, де Коціт замерз надміру.
124 А Тітія й Тіфона не проси;
Супутний мій дарунок знаменитий
Несе собі, нагнись, та не вкуси,
127 Твою він славу хоче відновити,
Бо ще живий і ласкою небес
Щасливо на землі гадає жити»,
130 Сказав мій вчитель; мов слухняний пес
Той взяв його в простягнуті долоні,
Що міцність їх спізнав сам Геркулес.
133 Віргілій, вчувши зручність в їх полоні,
Сказав мені: «Підходь, я обійму».
І з ним в однім ми опинились лоні.
136 Як Гарізенда видасться тому,
Хто йде внизу, нахиленою грізно
Й от-от впаде на голову йому,
139 Мені здававсь Антей таким приблизно,
І пожалів: не той я шлях обрав,
А рятуватися було запізно.
142 Та він поставив нас на мерзлий став,
Люцифера з Іудою пекельна
Терзала холоднеча там,  і встав,
145 І випроставсь, як щогла корабельна.