Божественна комедія - Данте Алигьери 15 стр.

1 Якби мій вірш був жорсткий та суворий,
Щоб міг відповідать безодні тій,
Де починаються всі скелі й гори,
4 Я б вилив сік своїх думок і мрій
Якнайповніше, а без цього статку
Підношу полохливо голос свій,
7 Бо значно важча справа без остатку
Дна світового дати малюнки,
Аніж дитячий белькіт: «мамко», «татку».
10 Поможуть віршу хай святі жінки,
Як Амфіону будувати Фіви,
Щоб він уславив бачене, дзвінкий!
13 О створений на лихо роде хтивий,
Думки про тебе в нас такі сумні!
Вже вівці кращі, аніж ти, бунтливий!
16 Коли ми опинилися на дні
В гіганта під ногами, я негайно
Став оглядати мури обвідні.
19 Зачулось враз: «Уважніше ступай-но,
Не йди по головах братам в біді,
Бо й так вони страждають надзвичайно!»
22 Оглянувшись, побачив я тоді,
Що під ногами озеро, дзеркалам
Подібне, але зовсім не воді.
25 Узимку під таким товстим вкривалом
Не спить Дунай поміж австрійських рік,
Чи Танаїс ген за холодним валом;
28 Коли б то величезний Тамберник
На озеро це впав, чи Пєтрапана,
Крізь лід би жоден камінь не проник.
31 Як жаба висуває, мов із жбана,
З води свій писок кумкать в пору спек,
Коли селянка снить жнивами зрана,
34 Так мертві тіні в лід, немов у глек,
До ліній стиду на лиці ховались,
Зубами повторявши стук лелек,
37 Обличчями найнижче всі схилялись;
Про холод ротом, а в чуттях тяжких
Про болі серця зором признавались.
40 Спустивши очі, біля ніг своїх
Побачив я дві тіні зледенілі,
Що й кучми переплутались у них.
43 «Скажіть ви, стиснуті в єдиній брилі,
Сказав я,  хто ви?» Не звелись самі,
Лиш вбік зирнули, скільки чулись в силі.
46 І тут їх очі налились слізьми;
І сльози бралися відразу льодом
Від холоднечі вічної зими.
49 Вони були подібні двом колодам,
Які скобами збиті ще міцніш,
Аніж цапи б сплелись в борні над бродом.
52 А інший, прихиливши вид щільніш,
Який з морозу без ушей зостався,
Сказав: «Чом в нас, як в дзеркало, глядиш?
55 Щоб ти докладно про обох дізнався,
Діл, де біжить Бізента, в їх роду
І від Альберто, батька їх, дістався.
58 Вони й одноутробні, на біду,
Нікого ти не знайдеш у Каїні,
Хто більше б заслужив тремтіть в льоду:
61 Ні той, кому пробив йому і тіні
Огруддя списом доблесний Артур,
Ані Фокачча, ані той в глибині,
64 Хто заступа нам стежку до тортур
І називався Сассоль Маскероні,
Його в Тоскані знає кожен мур.
67 І, щоб не бути в розпитів полоні,
Дізнайсь, що Камічоп де Пацці я
Й мені Карлін потрібен в обороні».
70 Я тисячі тих бачив, хто з лиця
Був синій, як собака, й зріть не можу
Відтоді крижаного озерця.
73 Чим більше наближалися ми к ложу,
Куди стремить усяка річ важка,
Тим я від страху був у більшім дрожу.
76 Чи випадковість, чи судьба така,
Йдучи повз діл, весь од голів строкатий,
Торкнувся враз я одного виска.
79 І дух з плачем гукнув: «Чого штовхати?
Коли ти не зявився відомстить
За Монтаперті, то чого топтати?»
82 І я: «Мій вчителю, дозволь просить,
Постій, мою послухай просьбу щиру,
Ми потім надолужим кожну мить».
85 Мій вождь погодивсь, я ж сказав блюзніру,
Який брехав гидкіш за всіх собак:
«Хто ти, що поспіль всіх ганьбиш над міру?»
88 «А сам ти хто,  промовив він,  що так
На лиця ти ідеш по Антенорі,
Немов живий ступає на стрімчак?»
91 «А я живий і є, не будеш в горі,
Мабуть, коли,  одвіт мій був такий,
Уславлю я тебе в земнім просторі».
94 І він: «Якраз я хочу навпаки,
Йди геть звідсіль; кінчай цю мову кляту;
Не місце тут розводить балачки».
97 Схопив я за потилицю кошлату
Й сказав: «Мені своє імя назвеш,
Бо обскубу я голову патлату».
100 А той: «За те, що ти мене скубеш,
Я не скажу, хто я, хай і каліччя,
Хай тисячу разів мене клянеш».
103 Я намотав собі на передпліччя
І висмикнув волосся жмут товстий,
А він із гавкотом ховав обличчя.
106 Коли гукнув хтось: «Бокко, з чого ти?
Хіба не досить щелепами гримать,
А ти ще й гавкаєш? Під три чорти!»
109 Я мовив: «Можеш язика притримать,
Запроданцю! Вернусь і все повім,
І від ганьби імя тобі не вимить!»
112 «Іди,  він мовив,  всім брехать живим,
Не обминай лиш згадкою живою
Цього із язиком його швидким.
115 Він плаче за французькою грошвою,
«Мені там,  скажеш,  стрівся Двера злий,
Де всі корою вкриті льодовою».
118 Про інших зайде мова ще коли,
Он Джанні Сольданьєр, он Беккерія,
Якому рідні комір розсікли.
121 Тут всі від Ганелона-лиходія
До того, хто болонцям ключ одніс,
Як пойняла Фаєнцу сонна мрія».
124 Пішли ми, й враз вождю я руку стис,
Уздріли двох, вморожених в крижину,
З них верхній капшуком на нижнім звис
127 І, як вмирущий з голоду в хлібину,
Несамовито вгризся в місце, де
Із черепа заходить мозок в спину.
130 І не лютіш, помщаючись, Тідей
Пив Меналіппа кров зі скронь гарячу,
Ніж цей впивавсь у вмістище ідей.
133 «О ти, що виявляєш лють звірячу,
Гризучи голову в страшній грозьбі,
Скажи мені, сказав я,  хай побачу,
136 Чи справедливий ти в своїй злобі.
Хто ти, скажи, й якій ти мстиш мерзоті,
І в світі дещо я зроблю тобі,
139 Поки не всохне мій язик у роті».

1 Піднявши рота від страшної страви
Й волоссям жертви з губ утерши кров,
Цей грішник припинив бенкет кривавий
4 І так почав: «Мене ти хочеш знов
Вернуть у розпач, що пече незгасно
Від думки лиш самої не розмов.
7 Коли ж на зрадника, якого сласно
Гризу, впаде це сімя відкриттям,
Мовлять я й плакать ладен одночасно.
10 Не знаю, хто ти є і як відтам
Попав сюди, а що твоє коліно
З Флоренції з вимови чую сам.
13 Тож знай, що я був графом Уголіно,
Архієпископом Руджєрі цей;
Ворожість нас тут вяже воєдино.
16 Як він мене брехливістю рацей,
Яким так вірив я, призвів до смерті,
Усі наслухалися цих вістей.
19 Але ніхто в щоденній коловерті
Не знав, яка була та смерть страшна.
Про ницість слухай-но слова одверті.
22 В вузеньку шпарочку, замість вікна,
У вежі, що Голодною зоветься
Та багатьох увязнює вона,
25 Я бачив, місяць безліч раз дереться,
Коли злий сон душі порушив стан,
Повівши, що зазнать нам доведеться.
28 Приснився цей мені владар і пан,
Він вовка гнав з вовчатами на гору,
Що Лукку затуляє від пізан.
31 Спустили і хортів, порвавши швору,
Усі Гваланді, та й Сісмонді всі
Й Ланфранкі мчали в цю жахливу пору,
34 Та й знищили в безжальності усій
З малими й батька, що звивався диба;
В крові ходили, наче по росі.
37 Я підхопивсь, і стисла горя глиба,
Бо плакали вві сні мої малі,
Також увязнені, й просили хліба.
40 Жорстокий ти, коли свої жалі
Словами кількома лише обмежив,
Не плакав,  та чи й плачеш взагалі?
43 Попрокидалися, і кожен стежив,
Коли тюремник принесе обід,
Але той сон усім серця бентежив.
46 Аж раптом чую, забивають вхід
Страшної вежі; мовчки подивився
Я на синів і скрив розпуки слід.
49 Відчув, що в камінь я перетворився,
Вони ж стогнали; Ансельмуччо мій
Спитав: «Чого ти, батьку, засмутився?»
52 Та я не плакав. У журбі німій
Просидів день і ніч, поки прекрасне
Зійшло світило у красі своїй.
55 Блідий світанок, що сяйне і згасне,
В сумну пробравсь темницю, і я вздрів
В них чотирьох своє обличчя власне,
58 Собі я руки в розпачі вкусив.
Гадавши, що я голод за всіх важче
Терплю, вони, підвівшись із кутів,
61 Сказали: «Зїж нас, батьку. Це найкраще,
Коли ти відбереш життя у нас.
Нехай воно іде на щось путяще».
64 Щоб не смутить їх, мій відчай пригас.
Ще день і ще без їжі, без вологи.
Чом не розверзлась нам земля в той час!
67 А на четвертий день мій Гаддо ноги
Мої до себе пригорнув щільніш
І простогнав: «Дай, батьку, допомоги!»
70 І він помер, і, як мене ти зриш,
Я зрів їх смерть,  а був же кожний молод!
Смерть в пятий, шостий день і не пізніш.
73 Осліплий, мацав я камінний холод,
Звав кожного,  і кожний був мертвяк,
Аж поки горе переміг злий голод».
76 Замовкнувши, накинувсь неборак
На вбогий череп знову й ну глодати
Зубами гострими, як у собак.
79 О Пізо, ти ганьбиш весь край багатий,
Де наше «si» так солодко бринить!
Сусіди не спішать тебе карати,
82 То хай Капрайя і Горгона вмить,
Немов дві греблі, встануть в гирлі Арно,
Щоб весь твій люд у хвилях потопить!
85 Хоча граф Уголіно вмер немарне,
Бо, зрадивши тебе, він замки здав,
Але дітей морити це ж почварно!
88 Покайсь, мала фіванко, і прослав
Малечу Угуччоне та Брігату
Та ще тих двох, що в пісні я назвав.
91 Ми вже в долину сходили покату,
На грішних іншого уже зразка
І навзнак перекинутих багату.
94 Сам плач їх плакати не допуска,
І біль, що набігає їм на очі,
Назад верта, і мука знов тяжка,
97 Як витекти сльоза з очей захоче,
Ледь на студене вийде прикриття,
То забралом криштальним заклубоче.
100 Хоч в холоді згубив я всі чуття
І вже ніяких форм, ні барв, ні літер
Не міг би, мабуть, розрізнити я,
103 Мені здалось, що почуваю вітер,
Тому я: «Вчителю, це б звідки йшло?
Бо тут же пари й слід хтось ніби витер».
106 І він: «Пожди, хоч би там що було,
Вже скоро твої очі з прямотою
Зясують цього вітру джерело».
109 А хтось із скутих холодом і тьмою
Гукнув: «Хіба ви, душі, злі такі,
Що вас послали до низького звою!
112 Ви тягарі зніміть з очей важкі,
І погляд знов нехай сльозою присне,
Поки не вернуть холоди бридкі».
115 І мовив я: «Тобі зроблю корисне,
Скажи ж, хто ти, і хай тягар вериг
Із криги, як збрешу, мене притисне».
118 І він сказав: «Я брат той Альберіг,
Що злі плоди в саду ростив, упертий,
Й ужинок має фініків не фіг».
121 «О! з подивом гукнув я.  То вже вмер ти?»
І він: «Та не обходить це мене,
Чи дано тілу час життя чи смерті!
124 Одне лиш діло тут нам і ясне,
Що душі падають до Толомеї
Раніш, як нитку Атропос утне.
127 Щоб ти охочіш з ямини моєї
Знімав цю непрозору пелену,
Знай, що душа як зрадить, то до неї
130 Як і зі мною стало, в мить одну
У тіло входить біс в лихій погрозі,
Душа ж викочується в глибину,
133 В криницю, не спинившись на порозі.
Тут не вважають мертвим і того,
Можливо, хто заклякнув на морозі.
136 Коли з землі ти, мусиш знать його:
Це Бранка дОря; хто із нас не знає
Цього сусіду з давнини свого!»
139 «Боюсь,  сказав я,  правди тут немає:
Цей Бранка дОря зовсім ще не вмер.
Він їсть, і пє, і спить, і вбрання має».
142 І він: «До Ляхолапових озер
Туди, нагору, ще тоді не вийшов
Мікеле Дзанка, де сидить тепер.
145 З близьким я родичем місця полишив,
Де віддавались радощам стільком,
І вже надіями себе не тішив.
148 Тепер мерщій звільняй мій зір цілком!»
Йому ж орбіти я не зчистив очні:
З ним найшляхетніш стати селюком.
151 О генуезці, розуми порочні,
Чого ще на собі вас держить світ?
Чому не пожирає вас, збиточні?
154 Я з тим, хто сто пройшов решіт і сит
В Романьї, бачив одного, в якого
Душа давно вморожена в Коціт,
157 А тіло на землі вдає живого.

1 «Грядут хоругви к нам владики Ада»
Все ближче; подивись лишень на знак,
Сказав учитель,  де його громада».
4 І як, коли б у хмарах день побляк
Чи відійшов би з нашої півкулі,
Ледь бачимо здаля верткий вітряк,
7 Побачив я будову в свисті й гулі
Й сховавсь од вітру за вождя в імлі,
Немов у найнадійнішій притулі.
10 Люд грішний в неймовірному числі
Аж лячно в римах це віддать словами,
В льоду стирчав соломинками в склі.
13 Хто лежачи, хто випроставшись прямо,
А хто сторчком, ногами догори,
Або упершись в маківку пятами.
16 Коли без слів прийшли ми до гори,
Учитель, показать мені схотівши
Того, хто гарним був у час старий,
19 Ступив набік, мене вперед пустивши,
«Ось Діте,  мовив він,  і ось той рів,
Де ти подужчаєш, все оглядівши».
22 Як раптом захолов я й остовпів,
Читачу, не питай: я весь стенувся,
Розповісти не вистачило б слів.
25 Не чувсь я мертвим, та й живим не чувся.
Збагнеш ти й сам, що я переживав,
Коли й життя, і смерті враз позбувся.
28 Володар найсумнішої з держав
Був до середини грудей в крижині.
Гігантові я б скорше дорівняв,
31 Аніж гігант руці його єдиній;
Тепер вже можеш сам ти справу здать,
Який він весь, умерзлий у льодині.
34 Якщо він на Творцеву благодать
Звести смів погляд, повний люті й крові.
То скільки зла від нього треба ждать!
37 Я з подиву позбувся навіть мови,
Побачивши на ньому три лиця!
Той вид, що спереду,  увесь багровий,
40 Два інші йшли від шийного кільця
З обох боків і, пересікши міру,
Сягали десь під кучмою кінця.
43 З них правий вид мав барву жовто-сіру.
Коли ж пройти до водоспадів Ніл,
Побачиш лівого обличчя шкіру.
46 Над кожним височіла пара крил,
Таких же самих розмірів потрібних.
Я в морі не здибав таких вітрил
49 Безперих, на кажанячі подібних.
Махаючи весь час на цілий світ,
Вітрів він троє створював осібних,
52 Що обвівали без кінця Коціт.
І річка аж до дна вся прохолола:
Сльозами сходив він на шість ланит,
55 А кожна з пащ, мов терниця, молола
По грішнику,  щоразу об коли
Душа стражденна тіпалася гола.
58 Передній ще жахливіші були
Такі тертя під скреготи зубовні,
Що дерли шкіри кусень чималий.
61 «Той, угорі, що терпить кару вповні,
Сказав мій вождь,  то Юда Іскарйот,
В зубах он голова, а решта зовні.
64 А в тих обличчя видно без турбот:
У чорній пащі ти он бачиш Брута,
Він корчиться увесь, та зціпив рот.
67 А в Кассія статура краще скута.
Та сутеніє вже; в дорогу час.
Вся хлань тобою бачена і чута».
70 Звелів тримать за шию, як за пас,
А сам, обравши місце й мить належні,
Щоб груди помах крил розкрив для нас,
73 Вчепився в шерсть почварі, обережні
Зробивши рухи, і притик в притик
Ввійшов крізь шпару у льоди сумежні.
76 Коли ж туди продерлись ми, де бік
Поволі обертається на ногу,
Він головою аж до пят приник
79 І, наче відчуваючи тривогу,
Поповз по шерсті знову серед тьми,
Знайшовши, мабуть, правильну дорогу.
82 «До мене ближче припади грудьми,
Дихнув мій вождь, як той, що утомився,
Лиш так врятуємось із прірви ми».
85 В розколину камінну простромився,
На край мені він сісти допоміг,
Туди ж таки і сам перемістився.
88 Звів очі вгору я, де зріти міг
Люцифера таким, яким зрів досі,
Але стриміло знизу двоє ніг.
91 Усі думки мої різноголосі
Хай той збагне, кому і невтямки,
Яку пройшов я зараз точку осі.
94 «Зведись,  сказав учитель,  шлях тяжкий
Поперед нами й довга ще дорога,
А сонце вийшло на свої стежки».
97 Вкруг нас не сяла пишнота чертога,
Це скорше був якийсь природний льох,
Де струмувала напівтьма волога.
100 «Перш як залишим цю безодню вдвох,
Учителю,  сказав я,  на прощання
Розвій мій сумнів у словах кількох:
103 Де лід? А він? Чом терпить покарання
Він головою сторч? А сонце де,
Що вечір вмить змінився на світання?
106 І він: «Ти уявляв, що вождь веде
В те місце, звідки вдався до походу
На гробака, який у глиб іде?
109 Ти там і був, поки спускавсь до споду,
Але там оберт я зробив крутий
Куди всі тягарі стримлять ізроду.
112 Півкуля ж, де віднині будеш ти,
Зворотна тій, що знала небезпеки,
Коли на ній загинув той святий,
115 Що був од всякого гріха далекий.
А місце, де стопи твої спялись
На це кружало,  спідній бік Джудекки.
118 Світає тут,  там зорі зайнялись.
З чиєї ж вовни нам була драбина,
Той все стирчить і досі, як колись.
121 Його ввібрала ця от половина,
Й земля, яка навколо тут цвіла,
Злякавшись, що її ковтне пучина,
124 До нашої півкулі утекла,
Підскочивши горою на тій рисці,
Де він ввіткнувсь в порожняву жерла.
127 Є недалеко Вельзевула місце
Ледь чутне та незриме й потайне,
І там, внизу, дзюркоче, як в криничці,
130 Струмочок, продовбавши камяне
Русло, похоже на тропу зміїну,
І це для нас є місце висхідне».
133 Мій вождь і я зійшли на цю стежину,
Щоб вийти з того Пекла до життя,
І дуже довго без перепочину
136 Угору йшли, він першим, другим я,
Аж поки не уздрів я в шпару скелі
Усю красу небесного буття.
139 Ми вийшли й зір звели на зорні стелі.

1 Для вод спокійних паруси віднині
Суденце мого духа наставля,
Плавбу лишивши по страшній пучині.
4 Співатиму про друге царство я,
Там душі очищаються, небесне
Блаженство прозираючи здаля.
7 Нехай же знов поезія воскресне,
Бо ваш я, чисті музи, на віки!
Хай створить Калліопа тло чудесне,
10 Вторуючи тим голосом, який
Відняв колись в Сорок злощасних віру,
Що злочин їм відпуститься важкий.
13 Солодкий колір східного сапфіру,
Зливаючись під першим небом цим
З прозорістю надхмарного ефіру,
16 Всю радість повернув очам моїм,
Як попрощавсь я з берегом конання,
Для серця і очей моїх страшним.
19 Ясна планета, що несе кохання,
Всміхатися примушувала схід,
Сховавши Риб у променях світання.
22 Направо глянув я, звернувши вид
На інший полюс, на тих зір чотири,
З яких втішався наших предків рід.
25 Вогням тим раде все в небеснім ширі,
Ти ж, їх не бачачи, ллєш ріки сліз,
О вдово Півноче, гіркі та щирі.
28 Коли ж я очі перевів униз,
На інший знову полюс, на місцину,
Де з неба зникнув пломенистий Віз,
31 Побачив поруч я стару людину,
Що гідна шани вищої була,
Ніж та, яка сповняє душу сину.
34 Сивінь блищала в кучерях чола
І в бороді, яка по грудях, дбало
На сторони роздвоєна, лягла.
37 Так сяйво чотирьох світил спадало
Згори на нього, що здалось мені,
Неначе сонце перед ним палало.
40 «Хто ви, що тут, по хмурій струмині,
Тікаєте із вічної темниці?
Спитав він, брови суплячи грізні.
43 Хто вас провів? Хто пломенем зірниці
Ту нескінченну чорну ніч роздер,
Що тьмарить дно пекельної вязниці?
46 Невже закон поламано тепер?
Чи небо передумало й пустило
Вас, непрощенні, до моїх печер?»
49 Вожай на мене глянув, зрозуміло
Словами, рухом, поглядом вказав
Спустити зір, схилитися несміло
52 І вимовив: «Не я того бажав,
Зійшла жона небесна доручити,
Щоб я його в дорозі проводжав.
55 Коли ж ти хочеш в памяті лишити
Подробиці, то вимов слово лиш,
І радий я в цьому тобі служити.
58 Свій вечір ще побачить він пізніш,
Та був ладен від безуму страшного
Побачити його якнайскоріш.
61 Я, присланий, як вже сказав, до нього,
Щоб вивести із нетрів злих облуд,
Обрав єдину, хоч тяжку, дорогу.
64 Я показав йому весь грішний люд,
А зараз покажу покутних духів,
Де нагляд за очищенням твій труд.
67 Та більше не згадаєм наших рухів;
Небесна сила помагала нам,
Щоб він тебе побачив і послухав.
70 Тож привітай його із прибуттям
Йому свободи дано теж бажати
Й заради неї жертвувать життям.
73 Ти смерть за зло також не міг вважати,
Бо в Утіці сам вік свій вкоротив,
А в судний день одягнеш пишні шати.
76 Законів нам ніхто ж бо не змінив:
Він ще живий, мене ж Мінос не знає,
Бо звідти я, де чисті очі стрів
79 Твоєї Марції, яку єднає
З тобою мрія, душе пресвятий.
Її любов за нас хай промовляє!
82 Твоїх сім царств дозволь же нам пройти,
І я подяку їй складу охоче,
Якщо згадать себе дозволиш ти».
85 «Так Марція мої втішала очі,
Він відказав,  що, бувши на землі,
Робив я все, чого вона захоче.
88 Тепер течуть між нами хвилі злі,
Вона пішла навік з душі моєї,
Коли закон знайшов мене в імлі.
91 Та вас веде із милості своєї
Жона небесна й слова не кажи,
Бо досить лиш послатися на неї.
94 Тож до призначеної йдіть межі,
Та перше змий йому з обличчя плями
І комишем його підпережи.
97 Недобре-бо із млистими очами
Являтись в рай, у місце пресвяте,
До першого поміж воротарями.
100 Он острівець; в болото вбоге те
Невтомні води бють у піні білій;
У мулі тільки сам комиш росте.
103 Ніякий стовбур прорости не в силі
На тих низьких багнистих берегах,
Бо неспроможний підкорятись хвилі.
106 Вертайтеся не по своїх слідах,
Он перший промінь сонця появився.
Він вкаже вам на гору вірний шлях».
109 І з тим він зник. Я зараз же підвівся,
Не кажучи ні слова, підійшов
До вожая й на нього подивився.
112 А він почав: «Ходімо без розмов
Назад, мій сину. Бачиш на світанні,
Як далі вниз пішла рівнина знов».
115 Зірниця гнала сутінки туманні,
І в далині, куди вони пливли,
Замерехтіло море в трепетанні.
118 Ми навпростець долиною пішли,
Мов ті, що манівцями десь блукали,
Аж поки врешті стежки не знайшли.
121 Коли ж ми по рівнині мандрували,
Де промінь на росу уже сяйнув,
А в затінку ще краплі не зникали,
124 Учитель мудрий мій траву торкнув,
Зволожив руки у небесні соки,
А я, коли його думки збагнув,
127 Заплакані йому підставив щоки,
Й живу він барву поновив на них,
Яку зігнав у пеклі страх жорстокий.
130 Ми вийшли до пустельних вод смутних,
Що не носили на собі ні разу
Нікого, хто б вернувся до живих.
133 Підперезав мене він там з наказу.
О чудо! Він смикнув одну з рослин,
І виросла нова така ж одразу
136 Там само, звідки першу вирвав він.