Божественна комедія - Данте Алигьери 16 стр.

1 Торкнуло сонце обрій знизу в місці,
Меридіан якого перетне
Сіонську гору у найвищій рисці.
4 І ніч, яка свій віз весь час жене,
Спливла із Гангу, терези тримавши,
Що кине їх, як меншать день почне.
7 І бачив я: мінилось все, як завше,
Аврора стала старіти за мить,
На жовтизну румянець помінявши.
10 А ми не знали, на яку ступить,
Мов той, залюблений у мандруванні,
Хто в думці йде, а тілом ще стоїть.
13 Та раптом, як у досвітки туманні
Червоний Марс на схід верстає шлях,
Так в мене перед зором на світанні
16 Хай би ще раз це блиснуло в очах!
Таке зявилось бистре сяйво біле,
Що наздогнать його не годен птах.
19 І поки я звертав лице похиле
До вчителя, небачене зросло,
Пояскравішало незрозуміле.
22 А там з боків щось біле піднесло,
Не знати що, а з того потім знову
Униз потроху біле щось зійшло.
25 Учитель додивлявсь, урвавши мову.
Та повело воно крилом ясним,
І він, вгадавши яву загадкову,
28 Гукнув: «Стань на коліна перед ним!
Твори молитву! Це ж бо ангел Божий,
Тут місце тільки слугам неземним.
31 Поглянь, вітрилам і веслу ворожий,
Човна веде на крилах він своїх,
По цій гладіні, на земну несхожій.
34 Поглянь, у небо простягає їх
І віковічне піря в них іскриться,
Не тлінні волоски істот людських».
37 Чим ближче підпливала сяйна птиця,
Тим яскравіше вид її блищав,
Аж очі не здолали вже дивиться,
40 Й я опустив їх. Ангел наближав
До берега такий легенький човен,
Котрий по хвилях сліду не лишав.
43 Було там душ із сотню; сяйва повен,
В човні стояв божественний вожай,
І спів навкруг летів, блажен, стомовен:
46 «В ісходе Ізраїлеве» весь край
Псалма святого співами сповнявся;
І закінчили, як велить звичай.
49 Благословенням хресним попрощався
Стерничий з ними, бо зійшли з човна,
І легко, як приплив, назад помчався.
52 Уздрівши, що навколо глушина,
Скрізь обдивлялись душі якомога,
Мов той, кому відкрилась новина.
55 Далеко вгору повела дорога
Ще юний день, і сонячна стріла
З півнеба вже прогнала Козерога,
58 Коли чоло юрма їх піднесла
Й спиталася: «Чи ви б нам не вказали
Стежини, щоб на гору привела?»
61 Віргілій мовив: «Якщо ви вважали,
Що ми тут знаєм стежку,  то дарма.
Ми, як і ви, сюди примандрували
64 Тому й години, мабуть, ще нема.
Та ми дістались стежкою такою,
Що зійдемо на шпиль цей жартома».
67 Помітивши уважною юрбою
Із подиху мого, що я не мрець,
Поблідли душі з дива й неспокою.
70 Як тисне люд, коли прудкий гонець,
З оливкою в руці, гука важливі
Новини і для вух, і для сердець,
73 Круг мене душі юрмились щасливі,
Забувши, що не вмили ще облич
І ще не стали чисті і вродливі.
76 Душа якась побачила увіч
І так мені зраділа, без облуди,
Що я їй мимохіть ступнув навстріч.
79 О тіні, можуть вас лиш бачить люди!
Я тричі прагнув обійнять її
Й щоразу бив себе самого в груди.
82 Чи з дива риси витяглись мої,
Але вона всміхнулась, одійшовши,
Коли ж прискорив кроки я свої,
85 Звеліла стати, поглядом вколовши,
І я впізнав її та попросив
Порозмовлять зі мною трохи довше.
88 Відповіла: «Як я тебе любив
Живий, то й тут з тобою радо стрівся,
Постіймо. Як досяг ти цих країв?»
91 «Та, мій Каселла, тут я появився
На час лише, поки дійду мети,
Я мовив,  ти ж, померши, де барився?»
94 І він: «Не скривдив лик мене святий
Що нас вивозять звідтіля, де болі,
Хоч відмовлявсь не раз мене везти.
97 Він справедливій підлягає волі,
Три місяці бере лиш тих у путь,
Хто хоче в мирі одійти з юдолі.
100 Нарешті біля моря, де течуть
Тібрійські води, в гирла каламутні,
Його прихильність зміг і я відчуть.
103 До берега, де ждуть його попутні,
Що шлях їм не лежить на Ахерон,
Керує нині крила він могутні».
106 А я: «Коли не відібрав закон
У тебе память з виконанням вмілим
Любовних заспокійливих канцон,
109 Прошу, мені мотивом, серцю милим,
Ясного спокою у душу влий,
Вона тремтить, що тут укупі з тілом».
112 «Любов, що думці промовля моїй»,
Він заспівав так ніжно, що я слухав,
І ніжність слух навік скоряла мій.
115 У вчителя мого, у мене й духів
В усіх захоплені були серця,
Закриті для душевних інших рухів.
118 Ми тихо йшли і слухали співця,
Але старий урвав ходу нескору,
Гукнувши: «Чи таке вам до лиця?
121 Не гайтесь лаштуватися на гору!
Щоб швидше Бог, безпамятні раби,
Проник до вас, зніміть із себе кору!»
124 Немов на зерно й кукіль голуби
Мовчущим табунцем собі злітають
Без звичної пихатої хвальби,
127 Та розлітаються, все покидають,
Коли б їх настрахать хто-небудь зміг,
Бо важчі їх турботи обсідають,
130 Отак і душі враз, не зчувши ніг,
На берег кинулись, забувши й співи,
Мов той, хто заблудився без доріг.
133 І наш був крок також не менш квапливий.

1 Коли переполох, для душ нежданий,
По всій рівнині розпорошив тих,
Що йшли на шпиль, для розуму жаданий,
4 Я притуливсь до друга днів моїх
Без нього що робив би я з судьбою?
І як би вийшов з мандрувань тяжких?
7 І вчув, що він обурений собою,
Святе сумління як найтонший слух!
Вина й мала стає йому тяжкою.
10 Коли ж нарешті він притишив рух,
Поважність звичну повернувши крокам,
То мій розгублений спочатку дух
13 Згадав мету, що втратив ненароком,
І от я очі звів на дивогляд
Він в небо муром зводився широким.
16 Проміння, червоніючи позад,
Переді мною зникло на стежинці,
Як перед найгустішою з завад.
19 І, боячись лишитись наодинці,
Я озирнувсь,  аж по землі крутій
Лежала лиш переді мною тінь ця.
22 Мій захисник сказав: «Кинь, сину мій!
Чого це обдивлятись закортіло?
Чи я не тут? Чи не вожай я твій?
25 Де нині вечір, мир знайшло там тіло,
Що відкидало тінь мою хоч де
Й не в Бріндізі в Неаполі спочило,
28 І от від мене тінь вже не впаде.
Хай вигляд хмар тебе сильніш вражає:
На промінь промінь тіні не кладе.
31 І хоч небесна сила полишає
У тілі біль і студінь навісну,
Та саме як розкрити не бажає.
34 Закрито й іншу людям таїну
Збагнуть її лиш дурня вабить мрія!
Як три особи містять суть одну.
37 Тому й лишайся, людський роде, з quia!
Якби ти міг здійснить свої ждання,
То понести не мусила б Марія.
40 Ти бачив тих, що ждали навмання,
Але натомість, волею Закона,
Засуджені на вічне незнання.
43 Кажу про Арістотеля, Платона
І багатьох ще». Тиша залягла,
Й чоло поникле вкрила дум запона.
46 Нарешті стежка до гори звела.
Перемогти ці урвища могучі
Нога найдужча, певне б, не змогла.
49 З Турбії стежка в Лерічі по кручі
Здалася б і широка, і пряма
Проти цієї камяної кучі.
52 «Шукать дороги тут, либонь, дарма,
Учитель вимовив,  яка б до стелі
Тих довела, у кого крил нема».
55 І от коли він в думи невеселі
Заглибився, понуривши чоло,
Я ж озирався навкруги на скелі,
58 Побачив я ізліва, як ішло
До нас багато духів так повільно,
Що руху вздріти око не змогло.
61 Я мовив: «Вчителю, поглянь-но пильно
Он рада йде; то може б, ти спитав,
Коли стежок не знаєш безпомильно».
64 Поет зирнув і лагідніш сказав:
«Ходім до них, бо їхні кроки важчі.
Ти, сину, сумніви свої зостав».
67 Були вони далеко: мовив краще
Коли ми кроків з тисячу пройшли,
Лишалась відстань, як кидок із пращі.
70 Та ось вони спинились край скали,
Мов ті, що стали раптом у ваганні
І зовсім розгубилися були.
73 «О ви, померлі в добрім сподіванні!
Віргілій вигукнув.  Хай мир благий,
Яким усі ви марите в єднанні,
76 На гору шлях підкаже до снаги,
Бо зволікання гірше, ніж удари,
Для тих, що час їм надто дорогий».
79 Як перша із овець іде з кошари,
Позаду ж всі за одною одна
Із простої й сумирної отари,
82 Те саме й інші роблять, що вона,
На спини лізли б, якби та спинялась,
Хоч їм причина зовсім не ясна,
85 Так перша з душ до нас тут приєдналась
Печаткою чесноти на чолі
Вона й серед щасливців одрізнялась,
88 Та глянувши, що сонця до землі
Моя особа зовсім не пустила
І тінь лягла праворуч по скалі,
91 Вона спинилась, потім одступила,
І кожна з тих, що натовпом густим
Позаду йшли, те ж і собі зробила.
94 «Без вашого питання відповім,
Що тіло це людське живого роду,
Тому-то й рвуться промені на нім.
97 Ви не дивуйте на його свободу,
Бо дозвіл він дістав на небесах
І хоче подолати перешкоду»,
100 Сказав поет, і у таких словах
Всі духи радили: «Ходімо з нами»,
І з радістю показували шлях.
103 Один з них мовив: «Як ідеш з мерцями,
Мені увагу приділи живу,
Чи не стрічав мене поміж бійцями?»
106 Оглянув постать я, мені нову:
Він був русявий, гарний і рухливий,
Та шрам надвоє розтинав брову.
109 Не розпізнав я, хто цей дух вродливий;
Той мовив: «Глянь-но!  Показав перед,
Де в грудях зяяв розруб страхітливий,
112 І посміхнувсь, додавши: Я Манфред,
Констанци рідний внук, імператриці.
Прошу, як вирвешся із цих тенет,
115 У доні будь, в сімї, де міг родиться
Блиск Арагону і Сицилій блиск,
І правді всій допоможи розкриться.
118 Як збив мене з коня ворожий тиск,
Я вдавсь до того, хто крізь рани бачив
Мого життя уже пригаслий приск,
121 В сльозах благав, щоб він мене пробачив,
Бо вельми щедрі руки в Доброти
Для тих, хто шлях свій каяттям позначив.
124 Якби козенцький пастир зміг не йти
Виконувати Климента веління,
А глянув би в Господній лик святий,
127 При Беневенто й досі жерло б тління
Побіля мосту прах моїх кісток
Під вартою важенного каміння.
130 А так їх мочить дощ, вкрива пісок
Над Верде, за кордоном, і зотліють
Із тягарем обернених свічок.
133 Але не сильно так прокляття діють,
Щоб вічна не вернулася любов,
Аж поки в нас надії зеленіють.
136 Хто без відпущення з життя пішов,
Хоч і розкаявся в хвилину смерті,
Зайти не може під святий покров
139 Аж тридцять строків, поки був упертий
В провинах протягом десятиліть,
Як присуду молитвою не стерти.
142 Тепер добрав ти сам, як звеселить
Констанцу розповідь твоя про мене,
Де стрів мене й за що їй слід молить.
145 Молитва там розправить тут рамена».

1 Коли з душевних сил котрась, буває,
Чи в радощі чи в смуток порина
І тільки цим уся душа палає,
4 То іншим не спалахує вона
(Не можна, отже, вигадки пробачить,
Що душі наші полумінь єдна).
7 Тож як зачується чи замаячить
Таке, що душу жаром обгорта,
То як збігає час, вона й не бачить.
10 Лиш роздивлятись може сила та,
З цієї ж душу полумя спостигло;
І та мов скута, ця ж у вись зліта.
13 Єство моє про це дізнатись встигло,
Коли з Манфредом мову ми вели,
Бо сонце непомітно перебігло
16 На пятдесят вже градусів, коли
Дістались ми туди, де тіні зграйно
Гукнули: «Шлях шукали ви й знайшли!»
19 Як достигають грона, то негайно
Скрізь виноградар терном затуля
Лазівки, не такі вузькі звичайно,
22 Як та, що нею лізти до шпиля
Ми почали з учителем поволі,
Як душ не стало чути іздаля.
25 Простують люди до Сан-Лео, Нолі
І пішки до Бісмантови ідуть,
Але звестись на бескиди ці голі
28 Було можливим лиш для крил, мабуть,
Високої мети,  ще й надихали
Слова поета, вказуючи путь.
31 Вузьким проваллям рушили ми в скали,
Де камінь в небеса свій верх простер,
І ми собі руками помагали.
34 Коли ж здолали ми крутий барєр
І вийшли на вузеньку полонину,
Спитав я вчителя: «Куди тепер?»
37 Він одповів: «Мене на верховину
Ти супроводь, не пожалівши сил,
А там я вожая тобі зустріну».
40 Але стрімкий був велетенський схил,
Який величніш за пряму здіймався,
Що нею ріжеться квадрант навпіл.
43 І я почав, бо віддих затинався:
«Лишаєш, батьку, ти мені сліди,
Пильнуй, щоб я їх повсякчас тримався».
46 «Синочку, хоч на камінь той зійди»,
Він вимовив, вказавши над собою
Серед урвистих скель облом гряди.
49 Од слів його я сповнився снагою,
Поповз за ним по кручених стежках
І, зрештою, на камінь став ногою.
52 І сіли так ми, щоб у нас в очах
На схід була дорога страхітлива,
Приємно глянуть на відбутий шлях.
55 Спочатку вниз дививсь я, та вразлива
Увага йшла до сонця, бо зливавсь
На нас ранковий промінь десь ізліва.
58 Поет примітив, як я дивувавсь,
Що в сяйнім повозі їздець крилатий
Між нами й Аквілоном просувавсь,
61 І пояснив мені: «Якби Близнята
Були близ дзеркала, що ясно так
Повинне на всі сторони палати,
64 Ми бачили б, що світлий зодіак,
Коли не хибить путь його безмежна,
Підходить під Возів небесний знак.
67 Збагнеш, від чого справа ця залежна,
Дізнавшися, що мають і Сіон,
І ця гора, йому супротилежна,
70 Єдиний обрій за твердий закон,
Півсфери ж дві, і що стезя надхмарна,
Де коні гнав бездольний Фаетон,
73 Отут, по цьому схилу, незабарна,
А там іде по тому, навпаки,
І мисль твоя тоді не буде марна».
76 «Звичайно,  відповів я,  зір швидкий
Ніколи ще не був такий у мене,
Як нині, хоч мій розум затяжкий.
79 Незміряних кружінь кільце вогненне,
Що вчені звуть екватором його,
Лежить, між нами й сонцем полонене,
82 Як я добрав з пояснення твого,
Звідсіль на північ, хоч його ж євреї
На південь мають від шпиля свого.
85 Та не зневаж цікавості моєї:
Чи довго йтиме стежка ця важка,
Що важко навіть глянути на неї?»
88 А він мені: «Гора оця така,
Що ти спочатку тільки йти не в силі,
А вище стане там хода легка.
91 Отож, коли для тебе стануть милі
І любі над усе стежки оті,
Мов плавний рух човна по тихій хвилі;
94 Коли ти дійдеш до кінця путі,
Там тільки й зможеш на спочинок сісти,
Оглянеш сам усі місця святі».
97 Не встиг поет сказать цієї вісті,
Хтось поруч вимовив: «Аби знаття,
Що ти раніш не перестанеш лізти».
100 Обидва роздивились до пуття
Й побачили ізліва каменюку,
Що не помітив ні поет, ні я.
103 Ми підійшли. Там сіло на прилуку,
У холодок багато душ нудних,
Що в лінощах зневажили спонуку.
106 Одна, найслабша, мабуть, із слабких,
Собі руками обхопила ноги
Й поклала мляво голову на них.
109 «О пане мій,  я мовив,  глянь на цього,
Бо він таки справжнісінький лежух,
Мов ліньки за сестер рідніші в нього».
112 Насилу повернув обличчя дух
І, ледве зиркнувши від стегон вище,
Сказав: «То й лізь, коли такий ти зух!»
115 Його впізнав я і, хоч гнувся нижче
Й від втоми важко дихати було,
До нього приступив. Коли ж я ближче
118 Спинився, трохи він підвів чоло
Й спитав: «То втямив ти, чом сонце Воза
З-за лівого твого плеча тягло?»
121 Його рвучкі слова й незграбність пози
Були такі, що мимохіть всміхнувсь
І мовив я: «Не по тобі ллю сльози,
124 Бельаква, та скажи, чом тут приткнувсь?
Чи, на своїх ждучи, об камінь сперся,
Чи до колишніх звичок повернувсь?»
127 А він: «Чого б я, брате, вгору дерся,
Мене б прогнав Господній птах від брам,
Бо слід гріхів і досі ще не стерся.
130 Мене й лишило небо цим місцям
На цілий строк мого земного віку,
Який лінивсь віддать я молитвам.
133 Бо слово має тут користь велику,
Як з серця йде, що взнало благодать.
А нам усім лиш нидіти без ліку».
136 Поет рішив, що годі зволікать,
І вимовив: «Іди, піднісши око,
На полудні не може сонце ждать,
139 Бо піч уже ступає на Марокко».

1 За вожаєм пішов, не поспішавши,
Й смиренно не підводив голови,
Коли, на мене пальцем показавши,
4 З юрби позаду хтось гукнув: «Диви,
Крізь другого не йде проміння з дива,
І він собі ступає, як живий!»
7 Я озирнувсь і вгледів, як щаслива
Цікаво роздивляється юрма
Мене, мене і темну пляму зліва.
10 «Чого хвилюється твій дух дарма,
Чому баритись?  вчитель мій промовив.
Таж діла до їх слів тобі нема!
13 За мною йди, і хто б не марнословив,
Будь наче горда вежа камяна,
Що не схитне її ніякий повів.
16 У кого думка думку обмина,
Не скоро той зустрінеться з метою,
Штовхають-бо гадки одну одна».
19 Що міг сказать я, крім «Іду з тобою!»?
І у румянцях зашарівсь густих
Змиває часом краска гріх собою.
22 А душі далі йшли, їх крок не тих,
І линуло молитви стоголосся,
«Помилуй мя», журливе, стих у стих.
25 Як глянули, що світлу довелося
З моїм зіткнутись тілом,  спів ущух,
І «О!» хрипке і довге протяглося.
28 І начебто гінці, за духом дух,
До нас підбігло двоє й попросило:
«Назвіть себе та ублажіть нам слух».
31 Учитель їм: «Перекажіть ви сміло
Отим, хто розпитатись вас послав,
Що в нього справді з мяса й крові тіло.
34 Коли їм стежку тінню він урвав,
Хай, взнавши істину, його вшанують,
Щоб він для них колись в пригоді став».
37 Так прудко води в горах не шумують,
І промені, які несуть нам суш,
У серпні хмар так швидко не руйнують,
40 Як кинулись гінці назад, між душ,
Аби до нас всім роєм приєднатись,
Неначе вершники, що мчать чимдуж.
43 «Це люд, приречений весь час тинятись,
Біжить благать тебе,  сказав поет,
Ти слухай їх, але не смій спинятись».
46 «О душе, йдеш ти до щасливих мет
З тим самим тілом, даним ще ізроду
Та не стреми так свій неспинний лет!
49 Кого впізнаєш з нас, щоб мать нагоду
Про нього на землі розповісти?
Чого спішиш? Чому не зменшиш ходу?
52 Нам довелось тягар гріхів нести
Аж до хвилини смерті не своєї,
Коли осяяв пломінь нас святий.
55 Розкаяні і прощені, до неї
Ми в мирі з Богом тихо підійшли
У сяйнім блиску світлої киреї».
58 А я: «Не ті в вас риси, що були,
І я нікого розпізнать не можу,
Та, духи, що для святості жили,
61 Кажіть я все зроблю во славу Божу,
Во імя миру, що мене веде,
Коли із світу в світ я переходжу».
64 Сказав один: «Тут клятв ніхто не жде,
Тобі, як всі, й без клятви довіряю,
Аби ти не знесилився ніде.
67 До тебе мову перший я звертаю,
Прошу: як завітаєш у краї,
Що близ Романьї й Кардового краю,
70 То в Фано просьби принеси свої,
Щоб ревно там за мене хтось молився,
Тяжкі гріхи змиваючи мої.
73 Я звідти родом, ранами ж покрився
І втратив кров, яка дає життя,
В онуків Антенора, бо змилився,
76 Шукавши в них безпечного буття;
На мене ж дЕсте був лихий без міри,
Несправедливий більш, ніж думав я.
79 Якби тоді поїхав я до Міри,
То серед інших, може б, досі жив,
Мене ж в Оряко наздогнали звірі,
82 Побіг в болото я, між комишів,
І там упав, бо в мулі грузли ноги,
І річку крові власної уздрів».
85 І другий дух сказав: «Коли дороги
Ти пройдеш всі, куди умом сягнув,
То удостой мене жалю й помоги.
88 Я з роду славних Монтефельтро був,
Бонконте я, і ні Джованна мила,
Ніхто не дбав, щоб спини тут не гнув».
91 Спитав я: «А яка ж вина вчинила
Так в Кампальдіно чи біда яка,
Що зникла назавжди твоя могила?»
94 «О, там же, в Казентіно, до струмка,
Дух відповів,  що з назвою Аркяно
Від Апеннін, з-під Ермо, витіка,
97 У день страшний загибелі, нерано,
З пробитим горлом ледве я дійшов,
Червонячи весь шлях свій кровю з рани;
100 І язиком, зважнілим для розмов,
«Маріє»,  встиг шепнуть, як ти вже знаєш,
Лишаючи тілесний свій покров.
103 Живим скажи усе, що знати маєш.
Господній ангел взяв мене, й грозу
Зчинив той, з Пекла: «Гей, чого займаєш!
106 Коли вже за одну його сльозу
Тому, з небес, віддасть нетлінне кара,
То тлінному візок я підвезу!»
109 Відомо, як у висі гусне пара,
А з неї в небі остигає мла,
І далі вже пливе блакиттю хмара.
112 До злої волі, що шукає зла,
Додавши глузду, зняв він дим із вітром,
Бо звіку здатність ця в нього була,
115 І ввечері погнав наказом хитрим
Од Пратоманьйо аж до Апеннін
Хмарину й струсонув густим повітрям,
118 Що обернув ураз на воду він,
І залило притьмом яри без ліку,
Бо ґрунт не міг увесь ввібрати плин.
121 Зусюди повінь цю несло велику,
Що завжди в русло головне зверта,
Й не стримати було навалу дику.
124 І труп мій кинула бистрінь крута
З Аркяно в хвилі Арно по зливанню,
На грудях розриваючи хреста,
127 Що з рук я склав у мить страшну, останню.
Мій труп тягло між заростей рясних,
Аж поки мулом засмоктало й тванню».
130 «Коли ти вернешся з блукань трудних
І кожна пригадається подія,
Сказала тихо третя після них,
133 То не забудь, прошу, й мене: я Пія.
Знайшла я в Сьєні світ, в Мареммі тьму.
Це знає той, кого манила мрія,
136 Я ж подала для персня перст йому».