Божественна комедія - Данте Алигьери 17 стр.

1 Коли кінчиться партія у «цари»,
Той, хто програвсь, од люті аж пашить,
Повторюючи всі костей удари,
4 За другим же юрба канюк спішить,
Той зайде перед ним, смикне той ззаду,
А той ще збоку ближче забіжить.
7 А він іде, всіх слухаючи зряду,
Щось даючи, аби прохач відстав,
І тим рятується, на їх досаду.
10 Отак і я обличчя повертав
У натовпі густому на всі боки
Й звільнився врешті, всім-бо обіцяв.
13 Там аретинець був, що скін жорстокий
Сталь Гіно Такко завдала йому,
І той, хто впав при втечі до протоки.
16 Там зводив руки на мольбу німу
Новелло Федеріго й той пізанець,
Чий батько добрість виявив саму.
19 Граф Орсо теж був, як і смерті бранець,
Що заздрість принесла сердезі край,
Хоч, мовив, був не за гріхи вигнанець.
22 Кажу про Пєра де ла Брочча. Хай
Брабантська донна дбає що є сили,
А то опиниться між гірших зграй!
25 Скінчивши з тінями, які молили,
Щоб інші помолилися за них,
Аби найшвидше в рай вони ступили,
28 Почав я: «Десь-то у рядках своїх
Ти кажеш, світе мій, що не поможе
Молитва проти вироків святих.
31 Всі ж молять тут про милосердя Боже
Невже надії їх лише мана?
Чи я не так тебе тлумачу, може?»
34 А він мені: «І мисль моя ясна,
І їх не зрадять їхні сподівання,
Коли продумати усе до дна.
37 Бо не змаліє суду владування,
Як вмить вогонь любові зробить те,
Що робить довге тут перебування.
40 Коли ж писав я слово це просте,
Ще не могла молитва гріх обмити,
Для неї ще чужим було святе.
43 Високий сумнів слід твій пригнітити,
Зажди, чи та не ствердить це тобі,
Хто буде істині й уму світити.
46 Не знаю я, чи втямив ти собі,
Що мовлю про щасливу Беатріче,
Яка тебе чекає на горбі».
49 А я: «Мій проводирю, йдімо швидче,
Я вже не стомлююся, як колись,
І тінь гори поквапитися кличе».
52 Він одповів: «Ми день іти взялись,
Щоб путь скінчити вечором затишним,
Але думки ці наші не збулись,
55 І поки станеш на шпилі горішнім,
Той верне, хто за гору там іде,
І полумям тебе засліпить пишним.
58 Он глянь душа сидить і нас не жде,
А поглядає навкруги байдуже,
Хай скаже, найкоротша стежка де».
61 Наблизилися ми. Ломбардська душе,
Яка була велична й горда ти,
Яка поважна і шляхетна дуже!
64 Вона без слів давала нам пройти,
Лиш погляд кидала на нас вогнистий,
Мов лев на відпочинку, з висоти.
67 І підійшов Віргілій променистий,
І запитав її про зручний шлях.
Вона ж не побажала відповісти,
70 Та поцікавилась, в яких краях
І як жили ми. Ледь вожай промовив:
«Я мантуанець» раптом у думках
73 Схопився дух, як вітру ніжний повів:
«Ти з Мантуї! Там і моє село,
Сорделло я!» І обіймав, здоровив
76 Рабо Італіє! Скорбот житло,
Судно без стерника під хуртовину!
Не владарка земель блудниць кубло!
79 Зачувши про кохану батьківщину,
Тінь благородна миттю підвелась
До співвітчизника, як личить сину.
82 А в тебе колотнеча здійнялась
Між городянами над всяку міру,
І вкруг стіна за ровом зіпялась.
85 Поглянь по берегах морського ширу,
Злощасна, і на себе зір зведи,
Чи є куток, який радів би миру?
88 Юстініан узду був назавжди
Надів тобі, в сідлі ж нема нікого,
Тож сором став би менший без вузди.
91 А ви, святоші, кесаря нового
Та посадили б до його сідла,
Якби ви Бога слухали живого.
94 Та кінь здичавів з неслухнянства й зла
Бо від острог тоді став одвикати,
Як ваша цю вузду рука взяла.
97 Ти ж, німцю Альберте, волів тікати,
Бо кінь не хоче в збруї йти твоїй,
А ти ж в сідло повинен був сідати.
100 Бодай Суддя правдивий присуд свій
На кров твою з зірок небесних кинув
Такий, щоб ужахнувсь наступник твій!
103 Ти з батьком рідним, що на тебе вплинув,
Затягнуті в зажерливості твань,
Дали, щоб сад імперії загинув.
106 Ти на Монтеккі й Капелетті глянь,
Мональді й Філіпескі, безтурботний,
Яких знегод зазнали та страждань.
109 Жорстокий, глянь на згин безповоротний
Твоєї знаті під ярмом страшним,
На Сантафйор сплюндрований, скорботний.
112 Ти глянь на плачучу столицю Рим,
Почуй вдовину голосьбу даремну:
«О кесарю, чом ти не став моїм?»
115 Ти глянь на земляків любов взаємну,
І якщо й слід чуттів у тебе щез,
Хоч здумай про свою неславу темну!
118 Скажи, Юпітере, ти ж бог чудес,
Що дав себе за людство розіпнути,
Чи поглядаєш ти сюди з небес,
121 Чи, може, десь готуєшся звернути
З глибин своїх думок таке на нас,
Чого ми й не спроможемось збагнути?
124 Міста Італії тривалий час
Тиранів повні, й пнеться на Марцелла
Селюк як ватажок прихильних мас.
127 Флоренціє моя! Ти будь весела,
Тебе це слово не торкнеться ввік,
Твій мудрий люд міста дивує й села!
130 Багато хто у серці правду звик
Ховать, щоб лук не натягати в русі,
Твій люд для правди розвязав язик.
133 Багато хто себе посад спокусі
Не дасть зманить. Твій люд не те, повір:
Його не кличуть сам кричить: «Беруся!»
136 Є в тебе гроші, є розважність, мир
Отож лишайсь вдоволена собою!
Коли це правда не страшний докір.
139 Афіни й Спарта вславлені судьбою
За їх державність справіку були,
Та не угнатись древнім за тобою!
142 Достойна ти найвищої хвали,
Бо заклади, що в жовтні встановляла,
Півлистопада б ледве прожили.
145 Чи полічити, скільки ти міняла
Законів, звичаїв, монет, округ,
Скількох у громадянстві поновляла?
148 Коли при памяті, поглянь навкруг,
Побачиш, що нагадуєш ти жінку,
Яка в перинах мучиться з недуг,
151 Метаючись без сну і відпочинку.

1 Нас три й чотири рази привітавши,
Бо дуже він кохався в земляках,
Сорделло відступив, «Хто ви?» спитавши.
4 «До того ще, як по горі цій шлях
Достойним душам показав Спаситель,
Вже поховав Октавіан мій прах.
7 Віргілій я; згубив святу обитель
Лише тому, що віри я не знав.
Оце мій гріх»,  так відповів учитель.
10 Мов той, хто зором дивну річ спіймав
І, щоб знайти до правди шлях коротший,
«Це так» і «ні, не так» в думках міняв,
13 Закляк Сорделло; враз, спустивши очі,
До ніг Віргілієвих він схиливсь
І обійняв, як старшого молодший:
16 «О сяєво латинян! Це ж відкривсь
Тобі весь глиб, властивий нашій мові!
О вічна славо місць, де я родивсь!
19 Я вдячний за хвилини ці чудові!
Коли тебе почути гідний я,
Скажи, ти в Пеклі був? В якому рові?»
22 «У царстві мук дорога йшла моя,
Той відповів,  по колах всіх до краю,
Де цнота нас вела не навмання.
25 Я не за дію за недію маю
Не бачить сонця, що з його світань
Втішавсь ти, я ж про них лиш нині знаю.
28 Внизу місцина є, не від страждань,
Лише від мли смутна, немов заклята,
Не лютих зойків повна, а зітхань.
31 Зі мною там безвинні немовлята,
Що зубом смерті вкушені були,
Адамова ж вина ще з них не знята.
34 Зі мною там всі ті, що не змогли
Іти трьома священними шляхами,
А іншими чеснотами жили.
37 Коли ти можеш, то піди із нами,
Щоб найскоріш ми опинились там,
Де у Чистилище є певні брами».
40 Він одказав: «Нема ніяких брам,
Та вештаюсь я вільно по окрузі
І стежку покажу, як хочеш, вам.
43 Але вже сонце на вечірнім прузі,
На гору ж потемки не можна йти,
То поміркуймо про ночівлю, друзі.
46 Тут легко гурт значних осіб знайти,
Коли ти згоден, ми б до них присіли,
Не без утіхи з ними стрівся б ти».
49 «Як?  відповідь була.  То б не пустили
Вночі охочих вийти на шпилі,
А то у них забракло б, може, сили?»
52 Провів Сорделло пальцем по землі,
Сказавши: «Не здолати й риски кроком,
Коли вона сховається в імлі.
55 Відступиш перед мороком глибоким,
Бо волю він у тебе відбира
І робить безпорадним та безоким.
58 Тебе до себе звабить моря гра,
І цілу ніч в блуканнях ти змарнуєш,
Аж поки прийде ранішня пора».
61 І вчитель мовив: «То ходімо, чуєш,
Туди, де зможем провести ми час
З приємністю, як ти нам пропонуєш».
64 Уже ми рушили, коли нараз
Помітив я між кручами щілину,
Такі трапляються у горах в нас.
67 «Ми підемо,  сказала тінь,  в долину,
У скелі вибиту без людських сил,
І пождемо світання там годину».
70 З височини, де ми стояли, в діл,
Звиваючись, тропа вела нас доти,
Аж поки зник і вирівнявся схил.
73 Червець, білила, жар іскристо-злотий,
Індійського ебену блиск живий,
Гра зламів, як смарагда розколоти,
76 Усе те проти квітів і трави,
Якими тут вкривались пишні луки,
Не піднесло пихато б голови.
79 Природа-бо не тільки барви й звуки
Тут кидала, а й пахощі лила,
Чудовні творячи незнані злуки.
82 Співаючи «Владичиці хвала»,
Присіли на квітках і травах тіні,
Яких од нас ховала ще скала.
85 «Аж поки сонце не зайшло в глибіні,
Не сходьте вниз до вінценосців тих,
Так мантуанець мовив на камінні.
88 Вам рухи й лиця тіней визначних
Із місця краще роздивитись цього,
Ніж стали б ви в долині серед них.
91 Той, хто сидить найвище і до всього
Байдужий, бо ніщо не веселить,
І хто не мовить слова ні до кого,
94 Рудольф то імператор, що зцілить
Італії мав змогу тіло хворе,
Яке тепер ніхто не оживить.
97 А цей, чий вид йому гамує горе,
У землях панував, де бє струмок,
Що йде з Молдави в Ельбу, з Ельби в море,
100 Це Оттокар, який ще з пелюшок
Був кращий, ніж ледащо з бородою,
Розпутний Венцеслав, його синок.
103 Кирпань, який, збентежений судьбою,
Щось каже духу з добрістю в лиці,
Вмираючи, лілеї вкрив ганьбою.
106 Погляньте на скорботні душі ці:
Та в груди бє себе, а та  дивіться
З долоні робить подушку щоці.
109 Бо ж їхній син і зять, як моровиця,
Французьку землю знищує притьмом,
Їм є чого від горя й мук хилиться.
112 А той, що видається моцаком
І вкупі з носачем виводить фразу,
Оперезався гонорів паском.
115 Коли б затримався при владі зразу
Юнак, який чоло за ним здійма,
Перелилась би доблесть з вази в вазу.
118 А інших згадувать синів дарма:
Хай Федеріго й Джакомо на тронах,
Найкращого ж із спадку в них нема.
121 Нечасто бачиш у потомних гронах
Чесноти предків волею того,
Хто їх дає на просьби по законах.
124 Співає поруч носача цього
Ще й Педро, славою навік покритий,
Бо знали Пулья і Прованс його.
127 Рослину має сімя проростити,
Щастить Констанці проти всіх дружин,
А надто Беатріче й Маргеріти.
130 Найтихший владар сів собі один,
Хоч щастя в пагонах у нього вище:
Англійський Генріх то, Йоаннів син.
133 А той, що очі звів, стоїть найнижче,
Маркіз Гульєльмо; мста за нього й лють
Мечем Алессандрії в бойовищі
136 Кров з Монферрато й Канавезе ллють».

1 Була година, що наводить тугу
На моряків, мякшить-бо серце їм
За вигуком «бувай!» смутному другу,
4 Коли новий любові пілігрим
Десь чує, як оплакують каплиці
Вмирущий день подзвінням жалібним.
7 Я кинув слухати і став дивиться:
Поважний дух, піднявшись, щоб була
Його помітна тінь юрбі столицій,
10 Склав руки, звівши до свого чола,
На схід поглянув, мов сказав до Бога:
«Байдужий я до блага і до зла!»
13 Й злетіло «Світе тихий» з уст у нього
Так гаряче, побожно й ніжно так,
Що в млості я забув себе самого.
16 І душі підхопили, мов на знак,
Побожну пісню, ніжну та гарячу,
І очі піднесли, як і співак.
19 Скеруй свій зір на істину, читачу!
Спрозоріла запона, як скляна,
І стало видно правди зміст і вдачу.
22 Побачив я, як ця юрба значна,
Немов з небес чекавши благодаті,
Дивилась вгору, скромна, мовчазна.
25 Побачив ще, як стали наближати
Два ангели і кожен мав клинок,
Блискучий, та затуплений, щербатий.
28 Зелений, наче молодий листок,
Убір в зелених крилах променився
І легко з вітром бавивсь між гілок.
31 Один із них над нами зупинився,
А другий на той бік перелетів,
І натовп душ між ними опинився.
34 Я б любував з білявих їх голів,
Та зір мій відібрала їх корона,
Він втратив силу від сліпучих див.
37 «Вони посли Маріїного лона,
Сказав Сорделло,  повзає тут змій,
Вони ж тверда від нього оборона».
40 Я озирнувсь такий був острах мій,
І в вожая сховався під габою,
Знайшовши в згортках захист певний свій.
43 Сорделло ж мовив: «Стріньмося з юрбою
Цих знатних тіней, що, мені здалось,
Охоче б побалакали з тобою».
46 Три кроки лиш пройти нам довелось,
Аж тут, немов чекав мене зустріти,
Уважно додивлявсь до мене хтось.
49 Не встиг ще небосхил так потемніти,
Щоб те в очах його й моїх запнув,
Що відстанню раніш було закрите.
52 Ступнув він ближче, ближче й я ступнув,
Суддя шляхетний Ніно! Як приємно,
Що ти до злих залічений не був!
55 Він, привітавшися сердечно й чемно,
Спитав мене: «Під гору цю коли
Водою ти дістався нетаємно?»
58 «О, мовив я,  стежки по горю йшли.
Нехай би, в першому житті відбуті,
Вони б в наступнім радість принесли».
61 І лиш мої слова були почуті,
Як одсахнулися й Сорделло, й він,
Немовби подивом великим скуті.
64 Звернувся до Віргілія один,
А другий до сусіди: «Встань, Куррадо,
І подивися на Господній чин!»
67 Мені ж він мовив: «Вдячності заради,
Що винен ти тому, хто приховав
Путі свої й блукає без поради,
70 Мою Джованну, я прошу, настав
На молитви: хай слізьми щоки вмиє,
Бо в небо завжди чистих плач злітав.
73 Навряд чи мати в неї з горя мліє,
А то б свій білий зберегла покров,
Колись вона за цім ще пожаліє!
76 Ось доказ, як горить в жінках любов,
Коли згаса її підпора гідна,
А зір і дотик не розпалять знов.
79 А на труні міланцева єхидна,
Не півник наш, галлурський, родовий,
Для неї це окраса надто бідна».
82 Він мовив, на обличчі огневий
Світився відблиск чесної любові,
Хоч не сліпучий він, та віковий.
85 А я, вдивившись в небеса чудові,
Все дивувався нешвидким зіркам,
Що сунули по коловій основі.
88 Вожай спитав: «Що, синку, бачиш там?»
І я йому: «Там три побачив зірки,
Що освітили полюс, наче храм».
91 І він: «Вони зійшли замість четвірки,
Яку за обрій час тепер заніс,
А ти уранці споглядав так зірко».
94 Сорделло тут його в обіймах стис,
«Ось ворог наш!» гукнувши любій тіні,
Він пальцем показав кудись униз.
97 Там, в не захищеній нічим частині
Байраку, сунула гадюка зла,
Той, може, змій, що смерть приніс людині.
100 Ця клята стрічка по траві повзла,
Облизуючись, спину вигинала,
Немов тварина митись почала.
103 Не бачив я й не розповім, як гнала
Сторожа ангельська на небосхил,
Я бачив тільки, що вона примчала.
106 Під подувом її зелених крил
Утік той змій, і стежкою своєю
Вернули вартові небесних сил.
109 А дух, до нас підкликаний суддею,
Весь час, як споглядала бій земля,
Знайомився із постаттю моєю.
112 «Хай пломінь, що веде тебе здаля,
На свічі стопить віск твоєї волі,
Щоб до емальового йти шпиля!
115 Почав цей дух.  А як в моїм околі?
Я в Вальдімагрі паном хизувавсь
На всі навкруг місця широкополі,
118 Коррадо Маласпіна прозивавсь,
Не старший з тим імям, того ж я дому.
Тут очищаюсь, бо в рідні кохавсь».
121 «О, мовив я,  у вас я в краї тому
Не був, але чи хтось в Європі є,
Хто б не чував про землю ту відому?
124 Про вас чужинець навіть дізнає,
Бо чутка скрізь, незмильна, як присяга,
Хвалу князям, хвалу й землі дає.
127 Клянусь хай знайдеться дійти відвага!
Що внуки гідно зберігають честь,
Яку вам добули грошва та шпага.
130 У них, з природи й звички, вартість єсть,
І хай лихий глава весь світ спокусить,
Та їх не зманить на стежки нашесть».
133 І він: «Іди, й семи разів не мусить
Лягати сонце в постіль ту ж таки,
Яку Баран з зірних копит не струсить,
136 Для наших вух приємні ці гадки
У голові твоїй припято буде
Цвяхами, кращими за всі чутки,
139 Як вирок долі чинності не збуде».