Не одходь ти од Катрi, покинь усе, ходи iз нею!
Батько нiчого не вимовляв словом, а раз у раз, де ми йдемо, його скрiзь стрiнемо несподiвано. Нiчого не скаже, спогляне на Катрю i мине
Катря ще любила гуляти на полях, по степах, по лiсi. Ходимо з нею я на неї дивлюся, а вона округи, розмови нема. Такi, було, ходимо, що й птаства не полохаємо
XIV
Бродили ми такечки одного ранку. Погожий, ясний та веселий був ранок той лiтнiй i зайшли ми дуже далеко, аж до печер самих. А мiсце дике таке, неоселяне! Бiлi крейдянi шпилi гiр лощать на сонцi, та мiж горами котить рiчка глибока нi древа, нi квiту, нi щебетання
Катре! кажу, чого се ми тут прийшли?
Ходiм у печери, говорить менi та з цим словом i йде, а я за нею.
Не ходи, Катре! прошу, вона йде.
Темно було у печерах зовсiм, i холод свiжий понiмав. Де зверху у гороiзу розпадину сонячний промiнь ронив сяющу стягу.
Катря йде усе далi та далi вже душно менi:
Вернiмось, Катре! йде далi Вже ми набрели те мiсце, де кам'яна постiль помостилася крейдяний обвал, а на йому менший, як узголiв'я. У тiй печерi наввишки буде так, що тiльки стати схиливши голову чоловiку невеликого зросту; на стiнi хрести вибитi, а перед тими хрестами на долiвцi ямка. Стояв тут хтось роки на молитвi, аж молячись у землю входив.
Катря стояла, дивилася i думала невпокiйна, тривожна Як iрвоне з себе коралi дорогi геть одкинула тiльки вони гур-гур розкотилися! Я кинулася збирати:
Що тобi таке, Катре? А Катря впала коло кам'яної постелi на колiна, розливається слiзьми.
Катре! покрикну. Що ти робиш?
А вона не слухає, не чує, у сльозах великих!..
Ледве я її вивела з тiї печери на свiт божий.
Що тобi, Катре?
Вона як стала, як глянула чи ж пiзнати її було! От наче довго та довго тинялася по чужих та разом несподiвано родину усю свою знайшла заспокоєна та радiсна, та сама дивується
Химо! каже до мене. Я у черницi пiду. Я скаменiла як стояла.
Буде менi спокiй, промовляє радiючи.
В черницi! кажу. А мати ж? А батько?
Ходiм додому, ходiм, перехопила мене, нехай вже мене виряджають!
I додому поспiшилася, а я за нею.
Увiйшли у хату. Було саме тодi свято; батько й мати сидiли у стола говорячи. Катря їм вклонилася до нiг i просить:
Тату, мамо! Я пiду в черницi, я буду богу молитись.
Мати так руками й сплеснула. Батько устав.
Катре! Катре! покрикне мати.
Я пiду у черницi, промовляє Катря, стану богу молитися.
Ти ж в нас одна дитина єдина, ми тобою втiшатись хотiли, а ти нас думаєш покинути при нашiй старостi плаче мати
Я за вас буду бога просити, каже Катря.
Годi, дочко, годi! мовить батько. Я такого слова щоб бiльше не чув вiд тебе!
То ви мене не пустите? покрикне Катря. Пустiть мене! Не губiть моєї душi!
Я сказав: годi то й годi! знов мовить батько. Я нiколи тебе на се не благословлю!
Чи ж тебе бог милосердний прийме, як родителi не благословлять, моя дитино? вмовляє мати.
Пустiть мене не губiть моєї душi Я пiду, пустiть мене!.. слово одно Катрине.
З того часу усе просилася у черницi, просилася та плакала. Нiкуди вже не йде сидить у хатi плаче.
Тиждень збiг.
Одного ранку прокинулися ми, нема Катрi: де вона? Я кличу не озивається, я кинулася скрiзь шукати, шукає й мати нiде нема, нiхто з сусiд не бачив.
Десь пiшла проходитися, кажемо, а самi вже не впевняємось, вже серце мре Нема Катрi i опiвдня; вечiр, нiч не вертається. Яково то було матерi перетривати; яково їй було батьковi оповiстити, а батька той день дома: ве було. Як почув вiн бiленький став, зовсiм бiленький
Коли? спитав.
Вчора ранесенько, прокинулися, вже її нема! Усе Своє покинула, пiшла! вбивається мати.
Батько конi запрiг свiжi й поїхав зараз. Два днi його iде було на третiй повернувся наче з-пiд землi.
Нема? питає мати, хоч ще здалека його самого побачила i заплакала.
Нема, одказав.
Ще шукали, ще питали не чутно нiде, нiде нема її, як у воду впала.
Де ж вона пiшла? Де ж вона подiлася? раз у раз говорить мати. Може, тепер у великiй пригодi, може
Батько нiчого свого не каже
Нема у свiтi гiрше, як та невiдомiсть, непевнiсть: що нi заспокоїться, нi зажуритись добре не дасть; такеньки ми жили. Щогодини Катрю ховали, щогодини знов опо; живляли; усякi її пригоди й бiди оплакували, то знов надiю складали, що бог їй у всьому допоможе i на добре виведе.
Говоримо, було, iз мамою та згадуємо, батько слухає, - бровою не здвигне Приходили раз по раз люди звiдати нас, а найбiльш тих молодиць-жалiбниць убiгало, що вони, було, в нас i нащебечуться, i наплачуться.
Дуже судила нас Пилипиха, навчаючи, що самi провинили, а ще дужче журилась сама нашою напастю. Дуже тяжко смутувала Маруся.
Пережили ми вiсень i зиму; дiждали знов весни. Чуток було чимало для нашого жахання й сподiвання. Прочуємо, що десь там, в повiтi, бачили дiвчину, нiкому не знайому батько їде питати об'їжджає округи шукаючи. Прочуємо, що десь мерлу знайдено їде батько на неї подивитися; чи утоплену понято їде батько її побачити. Певностi дожидаємо плачемо; дознаємось, що не вона дякуємо, радi i знов плачемо та сумуємо, що її слiд запав.
Коли кличуть одного рана батька й матiр до священика. Мати й налякалася, i зрадiла, i заплакала.
А пощо то? пита того дяка, що за нами прийшов. Коли знаєте, скажiть нам, голубчику!
Менi батюшка нiчого не признавався, то й я не знаю нiчого, одкаже дяк.
Такий був справдi, що сам собою не знав нiчогiсiнько, i голiвка його була така малесечка, як зернятко.
Приходять батько й мати до священика, вiн їм каже:
Дитина ваша жива.
Господи боже мiй добрий!
Розказує тодi священик, що вона вже в монастирi далекому, аж пiд Києвом десь, i отеє лист йому пишуть з того монастиря, що така дiвчина з вашого села прийшла у наш монастир i зосталася, маючи велике жадання черницею бути; а розпитали в неї, що родителiв має заможних, то нехай родителi оджалують їй дещо на прожиття, бо вселилася вона у їх в такiм убожествi, що й не сказати; черницi, якi милостивi, здарували їй щомога; а ще нехай родителi не заборонять їй спасенiя, бо се тяжкий грiх їм буде, i нехай присилають дочцi своє благословенiє. "Молимося боговi, пишуть, а вас просимо, щоб напутить i навести родителiв на добрi i хорошi мислi та вчинки".
Пишiть дочцi благословенiє, - каже священик, не спортеся, не вiдмагайтесь все рiвно її не вернете, а жалю наробите, i грiх вам буде.
Не вернеться вже? пита мати та плаче. Нiколи вже не можна?
Авжеж, одказує священик: пишiть благословенiє.
Хай же її бог благословить, мою дитину! промовила мати, хай бог її благословить!
А батько стоїть не говорить.
То й добре, хвалить священик, поглядаючи на батька, я так i напишу, що батько й мати благословляють
Нi, озвавсь тодi батько, за мене, за батька, не пишiть, батюшка; я не благословлю.
Як же? Та се грiх тобi великий! страхає священик. Батько знов нiчого не говорить.
Годi, годi вже! вмовляє священик. Батько усе нiчого не говорить.
Напишу, що батько й мати благословляють.
Нi, батюшка, батько не благословить нiколи се напишiть, коли хочете, правда буде. Щасливо!
Уклонився та й додому побравсь.
Мати не просить, не озивається тiльки плаче та тужить.
Що ж се таке? говорить священик до матерi. Чи ж так рiдну дитину покинете на вбожество, як сироту?
Мати зараз кинулася додому, до батька за грошима, а I'батько хоч сам не казав давати, та й не забороняв, зiбрала мати грошi, зараз однесла священиковi, щоб переслав Катрi.
Це добре, каже священик, колись, може, вiн i поблагословить, а тепер напишу, що мати благословила
А тут люди прочули, iдуть радiють до нас: "Дочаса ваша жива! Дитину вашу бог береже! Чи вже черницею? Чи дуже далеко? Можна одвiдати, хоч i далеко. У доброму мiсцi знайшлася. Може, вашу дитину так бог допровадив".
Мати до усiх озивається то жалем своїм, слiзьми, то исловом, батько нi до кого не озветься. Хтось з людей йому каже: "Ваша дочка". "В мене нема дочки", одмовив. "Ваша дочка черниця". "В мене нема дочки", знов одмовив.
Тижнiв у три одiбрав священик знов лист, що дякує Катря батька й матiр за ласку i за грошi i просить, щоб її не забували.
Як же їй там? Добре? Чи здужа? Чи здорова? се мати питалася. А священик каже:
Авжеж!
А дяк:
Хто се знати може? Вона там, а ми тут.
Не сподiваючись Катрi, стали ми жити у тихому, а невгавучому смутку. Старий батько сивiє; на високому чолi.морщина у всю довж лягла, глибока та понура.
XV
По усiх тих випадках та бiдах мати якось стрiнулася iз Чайчихою: заплакали обидвi та з того часу почали знов одна до 'днiї ходити та вкупi горювати. Частiш ходила до нас Чайчиха, бо мати все недугувала. Зiйдуться, згадають давнє й смутують. Прийде i Пилипиха Була i в неї своя журба та нiколи вона не жалiлася i зроду не плакала. Отсе, як бачу її, прийде було, сяде вище усiх, поглядає, наче судить судом, i розказує:
Моя Маруся в'яне. Нiчого їй не мило. Вбирається не глядячи, що бере на себе. Мiж дiвчата не йде; за гуляння байдуже їй Тепер сватає Похиленко ."не хочу!.." А як ти, кажу, не хочеш доброхiть, то я тебе силою вiддам. "Оддайте, та ви менi, мамо, свiт зав'яжете, i менi, i йому. Не буде у нас в хатi нi любовi, нi ласки Я його не знаю i не кохаю, i не буду Згляньтесь хоч на його, за що доброму парубковi свiт зав'язати!"
Що ж, кажу, i ти хочеш у черницi? I ти мене думаєш при моїй старостi покинути? "Нi, мамо. Поки вас господь на свiтi держить, я вас нiколи не покину"
Може, кого любить та боїться признатись, говорить мати, може, якого сироту вбогого покохала.
Питала я: хто тебе з ума, з розуму зводить? "Нiхто мене з ума, з розуму не зводить".
Змовкне Пилипиха; зажуриться, не хилячи голови; мати з Чайчихою про долю та про безталання свiтове почнуть, а зведуть усе на дiток своїх
А що, Марусе, голубко, було кажу їй, що се у свiтi робиться?
Вона осмiхнеться менi.
Як ти живеш, Марусе? питаю. Чи усе любиш так само?
Так само, одкаже.
Може, вiн хутко ожениться його мати усе плаче: оженись та оженись хвалилася, що обiщавсь: оженюся
Нехай йому добре буде! Нехай щасливо!
Такеньки було i розмовляє зо мною, часом спiває, ласкава та ввiчлива.
Чайченко знов мiж нашу челядь уявився Такий самий хороший, може, ще кращий бо як хороший та любий поболiе або потерпить, мiцнiй до його дурне серце прилягає Знов вiн до всiх привiтний, знов зо всiма говорить i знов нiкого не кохає Удова його люблена тодi вже звiнчалася з якимсь шинкарем.