Маруся бачить його Розмови з ним не шукала, не наверталася йому на очi хто б пiзнав, що кохає його! Тiльки рум'янiти стала, як став вiн бувати
Отсе ти рум'янiєш, кажу.
А мати усе говорить, що занепадаю. Пiду нехай побачить мене рум'яну.
А чого все ти смутная?
Невесело, Химо.
Ти усе їм печалишся, а чого? Йому у свiтi не гiрш, як iншим, живеться!
Йому не добре! вимовить i на лицi побiлiє.
Йому не добре! вимовить i на лицi побiлiє.
Якось розмовляли та радилися у нас в хатi Пилипиха, Чайчиха й мати, коли Чайчиха й каже вдовi:
Дуже менi ваша дочка Маруся мила: коли б менi таку невiсточку господь послав!
А Пилипиха каже:
В'яне моя МарусяI
Та їй, здається, трохи получчало: буде здорова!
Не кажiть получчало: вона в'яне!
Мiй Якiв добрий парубок, знов Чайчиха говорить, я таки йому од господа сподiваюся долi. Тепер вмовляю його: сину мiй, одружися! "Добре, моя мати, одкаже, одружуся, чи не виясниться менi з хорошою людиною!" Нащо ж менi кращої питати йому, як ваша дочка? Кажiть менi, голубочко, кажiть менi до вас старости слати!
Моя Маруся не схоче, я силувати не хочу.
Та хоч поспитайте її, любко, хоч поспитайте! А ми усе те з кiмнати чуємо з Марусею. I чуємо, як Пилипиха вимовила: "добре, я поспитаю!" Як вийшла до садка i кличе Марусю.
Маруся тодi устала од шитва свого, йде Я її за руку:
Марусе! От диво!
Яке диво, Химо?
Увiйшла у хату.
Марусе! пита її мати, Чи ти пiдеш за Чайченка за Якова?
Пiду, одмовила.
Пилипиха аж руки зняла угору, здивувалася. Чайчиха радiє так, боже мiй добрий! Усiх обнiмає, цiлує, плаче та дякує. I мати вiтає, добрить, а смутнiш їй, мабуть, стало, мабуть, згадалося
Се ти менi коришся, дочко, чи по своїй любовi за його йдеш? пита Пилипиха.
По своїй любовi, мамо.
Давно се ти його любиш?
Як його знаю, мамо.
Бiльш Пилипиха дочки не питала, тiльки промовила:
Я не бороню тобi, дочко!
Почали умовлятися та почали радитись почалося за вiно, за весiлля
Заручили їх. Гуляло багато людей на заручинах. Вiн був до неї привiтний, як до iнших, трохи смутний, недбалий Вона була спокiйна та ясна
Став вiн до неї ходити щовечора Iде до неї не спiшиться; прощається з нею не забариться
Марусе! говорю. Отсе ти за його замiж iдеш чи ж тобi не приходить на думку, що бере вiн тебе не по великiй любовi-коханню?
Знаю, каже, що вiн мене не кохає; се я давно i добре знаю, та вiн мене i не цурається. Вiн до мене приходить, говорить Я його розважатиму, я йому догоджатиму, веселiш йому у хатi буде зо мною, як тепер самiтному.
Трудно так жити, Марусе! Щоб ти колись не каялась!
По чому менi трудно буде? Чого каятись? Я нiколи не думаю, трудно чи важко менi буде: як буде, так i буде; я перетриваю: я роблю, як менi моє серце чує, що лучче
XVI
Повiнчали їх восени.
Менi тодi було важенько. Усе було кажу собi: дурна, дурна голова, нерозумна! Усе було мiркую i обмiркую добре, а не помагається Почала я тодi частiш до Марусi ходити легше наче менi стало Одно, що Маруся була менi завсiди добра, а друге, що цiкавiсть моя; як то вони живуть iз собою? Почала я до них учащати.
I було як не прийдеш до їх сумирно i согласно, та тiльки чогось дуже вже порядно, от кажiть, гостi усе сидять, а господарiв i нема. Нема, як то бува часом, чоловiк i жiнка гостей вiтають: "Ану, чоловiче, внеси з комори, що там!" "Ану, лишень, жiнко, частуй любих гостей!", що бачиш, живуть вони, як свої, i все у їх вкупi: болещi i радощi, думки i гадки, варти i жарти: чи заговорить один, другий перехопить докаже А молодi Чайченки хоч i рядком сидiтимуть, та була мiж ними як стiна залiзна. Чи той пiднiметься, другий уступає геть, мiсце дає, - доторкнутись стережеться; вона до його заговорить, як дочка до батька, вiн до неї, як зять до тещi.
Пилипиха сумувала, вiддавши Марусю замiж; з суму того занепадати стала.
Як бог милує? пита було в неї мати.
Сама живу, одмовить; того не скаже, що сумно самiй жити, нi в свiтi.
Ходить до дочки, i завидно їй бачити, що там без неї своя сiм'я.
А що, як дiтки вашi? спитаємо.
Була у їх в гостинi, то усе гаразд.
Свекруха вашу Марусю дуже любить, як свою рiдну дитину.
Маруся годить свекрусi, як менi годила З Чайченком Пилипиха поводилася звичайненько, унятливо, тiльки як з чужим-чужiсiньким чоловiком, що нiчого йому казати, нi об чiм його поспитати.
Мiй зять, говорить було, як от кажуть: "далекий повiт".
Отеє в вас тепереньки двоє дiток: i дочка й син, думає хто улестить кажучи.
В мене одна рiдна дитина!
Як вже стара Чайчиха її шанувала, як вже годила їй в неї наче i очi й вуха позавiшуванi. Нiкому вона так низько та гордо так не кланялася, як тiй бiднiй Чайчихi, що та було ночi не досипляє, - дума, за що ласки одпала та як знов пiд ту ласку пiдiйти? Сама так нам признавалася. Далi стратила надiю власкавить Пилипиху: як Пилипиха до їх у хату вона тихенько з хати, десь хоч пiд тином перебуде. "Дiждуся, що вона попрощається, тодi i увiйду не можу їй докучати собою, не хочу собою її гнiвити бог iз нею! Якби не вона мене смутила, то б менi таке добре життя було з ними. У хатi в нас любо, мило! Я вже не знаю, кого я бiльше кохаю, чи свого Якова, чи Марусю? I такеньки я думаю: чи ж се її дитина, що така вона люб'яча та прихильна, ся Маруся!"
Стара не довго ще пожила: на другий рiк по весiллю вмерла. Не дуже й болiла.
Як її поховали, Пилипиха почала день у день до дочки ходити, додому тiльки на нiч, а коли, то й ночує у дочки. Дивитися веселiш стала.
Заздрiсна та радiсна, що знов сама з дочкою, вона багато дечого недобачала довго. Вона не вважала, що Чайченко, сливе, дома й не живе, тiльки навiдується; що який вiн смутний, та нетерплячий, та неспокiйний ту рiдку хвилину, як посидить дома Куди вiн усе поспiшається? Чого вiн, як на жаринi? Чи все те бачила Маруся Чого вже не догледишся, як кохаєш! Маруся нiкому не казала я хотiла як-небудь розмову на се навернути; вона мовчала, слухаючи мої тi пiдходи цiкавi, а тиха, добра та ясна у своїй хатi.
Що далi забувалася небiжка Чайчиха, то знов Пилипиха робилася похмурнiша важким духом стала дихати вона на зятя. Спершу радiла, що вiн з дому часто одгоджається, а там завважила, як його дожидає Маруся, як устрiч йому виходить По ниточцi до клубочка, як-то кажуть, i Пилипиха вже вмiчати почала, що дома вiн не говорить i смутує, а йде вибирається з господи то й очi блищать
XVII
Як iти од нашої слободи до Любчикiв, то при дорозi шинок стояв i шинкував там жид Гершко. Давно вже все вiн держав той шинок, сам старий дуже. Звiсно, як тi жиди живуть довговiчнi: посивiє, побiлiє, пожовкне та й тодi ще живе, аж лихо! Так i той Гершко жив-жив а тут разом i вмер. От i одержав шинок другий шинкар з наших людей, багатир, славили люди, сам жартовливий i злий, а жiнка в його прехороша, препишна, превесела така, що й час не змигнеться з нею.
Се було саме тодi, як вмерла стара Чайчиха. Бачимо, що вже Пилипиха тижнiв iзо два не виходить з своєї хати i кроку нiкуди, не буває i Маруся в неї
А що се ви усе дома? питаємо. Як же господь милує?
Спасибi, добре.
Ви вже давненько у дiток не були у своїх, чи вони здоровенькi? Чому Маруся не буває?
В неї дитина нездужає.
Та як же вона, молоденька, без вас там запомагається?
Нехай сама собi живе, промовила Пилипиха.
Що се ви, бог iз вами, голубочко! Чи у нас з вами дiточок поле засiяно? Вже менi господь послав лихо та горе його божа воля, а вас господь милує, то й шануйтеся!
Яв своєї дитини нi за що Вона мене не шанує, не поважає! Вона мене замiняла на свекруху, вона мене замiняла на свого чоловiка Чи зроду вони кохали її, як я, мати рiдна, питима мати! Вiн її не кохав хотiла за його, а тепер вiн до iншої ходить.
Та, може, се неправда
Неправда? Я вже давно бачу, як вiн з дому рветься, як вона його дожидає, стрiчає, а вiн мимо йде чи гляне; я стала назирати. От i дозналась, що ходить вiн у шинок. Я перше думала: п'є нишком. Кажу Марусi: "Чи ти знаєш, що твiй чоловiк усе до шинку ходить?" Вона зблiдла як крейда, мовчить. "Не пускай його з дому, говорю їй, скажи йому". "Як я його маю не пускати, одмовляє тодi: може, йому дiло яке" "Скажи йому", наполягаю. Вона таки анi словечка йому не промовила, як вiн пiшов. Я її докоряла вона стояла передо мною та мовчала. "А ти вiри, кажу, материному розуму не ймеш?" Пiшла я за ним у тропi i назирцем аж до шинку доходжу побачити на свої очi й при людях, може, дочка вiри пойме тодi. Доходжу до шинку, де там купка яблунь стоїть: чую, розмовляє з кимсь мiй зять його голос. А мiсяць свiтить. Ближче я дивлюся сидить пiд яблунею молодиця: рукава в неї за бiлi лiктi закасованi, у перснях вона срiбних, руками у стан хибкий узялася, очi поночi блищать блискучi; слухає, що мiй зять говорить, i смiється. А зять мiй до неї такi речi промовляє: "Як тебе не побачу, каже, хоч годину, то я з нудьги пропадаю та з туги: я без тебе жити не можу! Без тебе жити не хочу! Дармо вже, що ти мене занапастила навiки нехай я тiльки отакеньки до тебе прийду, та гляну, та слово твоє, нехай i неласкаве, почую А вчора, каже, вчора i позавчора я усю нiч пiд цiєю яблунею стояв. Чи вже ти того не знала?" А вона йому: "Твоя жiнка молода, що каже, як не днюєш, не ночуєш дома?" й смiється. "Нiчого", одмовив їй (правду одмовив!). "Як нiчого? Чи вона ж тебе не любить?" "Не знаю". "А чому ж ти в неї не поспитаєш за се? га?" Голосно засмiялася. "Ой, чоловiк мiй почує!" схопилася з мiсця, поцiлувала, як вразила, i зникла.
Вiн кликав рукою махнула, пiшов за нею у шинок, а я до дочки: "А що, чия правда? Яке дiло в його?" Дивиться на мене. "Не добрий вiн тобi судився, тебе їм бог скарав". "Мамо, не гнiвiть бога, се ви вже бога гнiвите!" менi дорiкає дочка моя!
Вiн кликав рукою махнула, пiшов за нею у шинок, а я до дочки: "А що, чия правда? Яке дiло в його?" Дивиться на мене. "Не добрий вiн тобi судився, тебе їм бог скарав". "Мамо, не гнiвiть бога, се ви вже бога гнiвите!" менi дорiкає дочка моя!
Тодi я усе їй розказала, що чула, що бачила. "Ой, мамо, нащо було вам догледжуватися, нащо допитуватись?" "А тобi лучче, як дурять, любити?" "Вiн мене не обманює". "То ще вiри не ймеш менi?" "Я його нiколи не питала об сьому, чи мене любить". "Не питала, чи тебе вiн любить? Так ти його не кохаєш, чи що?" "Кохаю" Спориться та змагається iзо мною Такеньки, аж поки вiн повернувся пiзно Повернувся вiн, а моя дочка iде навпроти його, дверi розчиняє, як батьковi шановному, як чоловiковi любому "Як вже ти уваги на себе не маєш, кажу, то я свого зятя спитаю: де був вiн до пiвночi? За якою причиною? У кого?".