Втихни, Катре, втихни для батька, батько почує, -годi! вговоряю її.
Втиши ж ти перш моє серце! одмовила ридаючи. Нiч iшла в тузi та в жалю.
Темна нiч яка! промовляла Катря сумуючи, яка темная та довгая! А стала зоря розсвiтати, стало сонечко ясненько сходить, каже: Вже й зоряється! Вже сонце; день, як його перебути до ночi боже милий!
Мати тим тiльки свою журбу тiшить, що сеє безталання Катрине буде батьковi вгодне; хутко й поспiшилася сказати йому:
Катря вже не хоче сама за Чайченка.
Дуже батька слова її зрушили.
Повiсти, як усе було, не вмини нiчого! велить. I усе йому мати повiстила, що було.
Зглянься на дитину бiдну, друже мiй, просить батька: вона послухала, покорилася, а нещаслива.
Вона не мене послухала, одмовив батько та й задумавсь.
Мати боязко на його споглядала гнiву не вбачала, тiльки думу-думу на чолi високiм похмурiм.
Далi вiн пiшов собi iз двора так, як iк гаю побрався, а тiї пори вже не було нiякого дiла в полi
Як вiн прийняв теє, - не знаю, говорила мати, смутно виглядаючи його додому.
Вiн повернувся увечерi пiзно.
Увечерi всi у хатi зiбралися, усi вкупi перебули його, довгого вечора того. Усi робили кожен своє дiло.
I багато тих вечорiв довгих перевелося в нас без розмови, без гомону, от як, бува, при недужому, що к смертi недугує, сидять люди, не зглянуться, бо смутний кожен погляд, не розмовляться, бо нема їм у словi поради, а час iде, тихо йде, дуже тихо, то нiби разом як промигне кiлька годин i знов ледве точиться, а кожна хвилина важко прилягає на душi.
XII
Що далi, то гiрш сумувала Катря. Жалю свого збулася, а обняв її самий сум. То було коли озветься до нас iз Марусею словом сердечним: "Ой важко, Марусю! Ой важко, Химо!", а то зовсiм одцуралася усiх. Ласку прийма, не вважаючи; що спитаєш в неї, заговориш "що треба? чого хочете?" До матерi як нерiдна дитина; вiд батька далеко сторониться Де там в селi пригода, дослухається: яка, хто журиться, плаче i їй наче любо вдивлятися, обмiркувати тут i дивиться i слухає вона так, що нiби їй не жалко, що серце болить, а жалко, що чоловiк нiкчемен у свiтi, i говорить, було: "Отсе люди! Що той розум людський!"
Стала вона якась холоднувата, спокiйна, хоч i сумна, i смутная.
Боже мiй, Катрусю! згадаю їй: як колись що ти за весела була!
Була весела, одкаже, бо перше було жити легко у свiтi, як дурному з гори бiгти Тут менi дещо нахватилося зупинило мене Спитала я тодi: що то за життя наше? I нащо чоловiк живе? Пощо у свiт родиться? Живе ыа муку родиться на смерть. Нiчого шукати, нi по чiм болiти усе проходить, як дим, усе минає, як зiлина
Почне було такечки говорити, тiльки слухаємо з Марусею. Нагонить було холоду своїми словами.
Скажи менi, Катрусю, питаю одного разу, слухаючи тiї мови її суворi, чи ти вже не любиш?
Та й сама злякалася, що нагадала їй, а вона всмiхнулася.
Не бiйся, не бiйся, каже, я вже не плачу тепер, я вже не ревную, та й не кохаю
Як? Вже забула?
Ой, Химо, промовляє, - як усе свiтове минає! I кохання, i радощi, i горе як усе минає! Що було нам дороге, над душу, бачимо, аж порошинка пильна!..
Змагається з нами, що нема у свiтi анi добрих людей, анi правди у людей.
А де тi правдивi? Куди глянуть, що ступлять, то все не по правдi. А де тi добрi?
Мати ж наша? кажу
Перехопила мене:
Мати, батько, родичi? Та свiй своєму поневолi вже брат! А нехай-но в одну рiч вкохаються та вдадуться, побачиш тодi, якi добрi i яка правда!
О, є у свiтi добрi люди, є правда! говорить Маруся.
Хiба у наших мислях iз тобою!
А що се, Катре, кажу, се вже ти одна, мабуть, сама одна певна людина на свiтi?
Що певного у свiтi? От менi певно те тiльки, що я безщасна
Непорушимо вимовила свої слова Згадують такеньки давнього давна поховане i придлакаие. А ми iзмовкли. I отсе нi ласкою, анi жартом не визволить її i на хвилину з того льодуватого суму
Мати терпiла та плакала мовчки; дармо було озиватися до Катрi Батько теж слова не ронив; тiльки батько одмiннвся якось Якийсь погляд у його часом був, що я ще в його нiколи не бачила Не постерегла того мати, i вже ж нi Катря, а щось у йому одмiнило. Се я, цiкава, сама тiльки я завважила. Став вiн нiби на виду похмурнiший, а ласкавший; мовчущий як перше, а унятливий; став пiклуватий такий; казав би, нiжний Якось Катря, дивлячись у вiконце, промовила:
Усе хмари, усе негода! Коли вже те ясно буде? Коли теплiш стане! То як вiн виглядав того ясна! Як ждав на те тепло! Як ще звечора виходив i дививсь пильно та вважливе округи на небо!
Катря легко спати стала, не досипала уночi; а, лучалося, удень засне коло свого вiконця. Увiйшов одного разу батько дверима грюкнувши, Катря iздригнулася Як вiн пiсля того тихенько уступав завсiди або пережидав надворi, на пекучому морозi, щось нiби там роблячи, а нудячись без дiла, поки довiдається, що Катря обудилася!
Якось принесла до нас Пилипиха кожушаночку хвалилася, що добра.
А справдi добра, казала Катря.
Добре, коли б i тобi таку, говорить Пилипиха.
Добре б i менi, каже Катря.
На другий день рано батько iз двору поїхав, у тиждень повернувся аж у другому повiтi був: привiз нам усiм новi кожушанки. Дає Катрi яке понуре його обличчя було i як трусилася рука даючи! Як вiн прийняв якось покiрно, що вона брала, не глядячи, що бере, i дякувала Як вiн поспiшився у мiсто, коли вона сказала, що там кращi черевики, нiж у нас!
Чайченка ми не бачили анi старої його матерi. Часом було перечуєш через дiвчат, що зустрiли де, або так їх на iм'я згадають тiльки ми й знали.
XIII
Чую, той менi каже: "Маруся з лиця спала", той мене питає: "чи Маруся нездужає?" Пилипиха прийде, говорить, що дочка в неї в'яне, i хвалиться, що хутко їй поможеться, а часом по чванливому обличчю бiжать сльози дрiбнi I сама я бачу, що Маруся занепадає.
Марусе, що тобi? Ти чогось журишся? кажу їй.
Нi, говорить, менi нiчого, i я не журюся.
Катря бачить, слухає-i все їй байдуже. Одного ж разу ми сидiли з нею самi, я почала про Марусю їй згадувати: що се їй таке сталося, що вона така, а нiколи не жалиться, i не бачила зроду я, щоб вона плакала. Думати б, мати неласкава, так мати й перше була така сама а тепереньки тiльки що ради не просить жалко дочку. Я отак говорю, Катря задумалася. Думає, думає, мов що пригадує, - та обертаючись до мене:
А знаєш, чого Маруся така стала? Чого Маруся схне? Вона Чайченка любить!
Отсе! покрикну. Що ти, Катре!. Схаменись! Та вона знала, що вiн її не любить
Дарма! Та вона його кохає! Я не знаю, як давно я сього не зрозумiла ще тодi А потiм я вже не думала, забула усе
Та по чому ж ти вважаєш? Чи коли вона його згадувала? Вона ж од мене, здається б, не крилася Вона ж тепер нiкуди не ходить А може, кохає, та кого iншого
Його! Його! Се напевно. I давно вже кохає. Вона ж його перше нас зазнала. Пам'ятаєш, як усi ми тодi, веселi та дурнi дiвчата, прибираючись на весiлля, як ми питали в неї про його i як вона од нас втiкала, як не хотiла розказувати i як нiчого не розказала, пам'ятаєш? А як мене питала, чи я справдi його кохаю? А як заступалася за його передо мною? Чи усе ти пам'ятаєш?
Тодi я усе згадала собi, i те весiлля, i слова усi Марусинi; згадала багато чого, що перше знала, та не дбала, та й сама задумалася: може, воно й справдi так. А все ще вiри менi не йметься. Як же се я не постерегла б того? Очi ж мої усе бачили добре де ж провидливiсть моя непомилешна? Де мiй розум бистрий?
Я хоч так собi не приказувала, та такеньки думала.
Тiльки менi хвилиночка вiльна, я зараз до Марусi побiгла, постукала у вiконце:
Марусе, Марусе. Голубонько! Вийди хутенько!
Вона виходить, а я до неї тим-таки словом:
Марусе, ти кохаєш Чайченка?
Вона iздригнулася i пильно на мене поглянула, тихо. Її очi засяяли; личко спалахнуло рум'янцем, i каже менi:
То що?
Правда сьому, Марусе? А я Катрi вiри не йняла, я не думала I дуже ти його любиш? I давно вже?
Я за його умерла б, говорить, дивлячись поглядом своїм добрим, а смiлим, я для нього б у свiтi жити рада а люблю я його давно, давно завсiди люблю, як зазнаю.
Вiн же до тебе не залицявсь нiколи, Марусе? Вiн до Катрi до iншої.
Нехай здоров буде та щасливий iз тiєю, що покохає собi
А тобi ж, Марусе? Тобi тiльки мука, печаль та горе?
Хоч горе, я вiд його усе прийму за добре.
А мати ж твоя?
Що ж мати моя? Я їй тим не докучаю.
Та вона замiчає, що ти в'янеш, вона тим печалиться
Коли б же дiялось по моїй волi, коли б моя сила, то я б рум'янiла!
Як же ти замiж пiдеш?
Я не пiду замiж.
А мати стане силувати.
Що ж? Важко менi буде.
Та вже ж важко за нелюбого йти!
Нi, я кажу буде важко, що мати вмовляти стане, а я не пiду
Я не пiду замiж.
А мати стане силувати.
Що ж? Важко менi буде.
Та вже ж важко за нелюбого йти!
Нi, я кажу буде важко, що мати вмовляти стане, а я не пiду
Та чого ж дожидатимеш? На яке добро вповаєш?
Я нiчого не дожидатиму й нi на що не вповатиму.
Та вiн не знає i не дбає, що ти його кохаєш!
Нехай! Аби я його кохала.
Лихо тобi iз тим коханням буде та горе, а радощiв я не сподiваюсь.
Коли не судилося милого щастя, нехай миле горе буде
Прощавай, Марусенько! кажу їй.
Бувай здорова!
Провела мене трохи, ще попрощалася й пiшла до господи, тиха та ясна.
А я додому. Iду собi та думаю: чого-то на свiтi не бува, аби здорова наша голова! I той Чайченко! Чи вiн у барвiнку купаний, що так дiвчат чарує? Коли вже на правду йде, то й менi вiн чи одну нiчку снився? Вже я ходила, ходила до голови по розум, поки схаменулася Подумала, зiтхнула та й сказала: "Годi!" I годi.
А що? пита Катря в мене всмiхаючись, чи ж я не вгадала?
Твоя правда, кажу. Нещаслива дiвчина! Жалко менi її дуже! Гiрка їй доля судилася!
Гiрко даремне кохати, промовила Катря, гiрко даремне дожидати, а ще гiрше не кохати й не дожидати!
З Марусею вона про се не заходила у розмову, хiба так, навдогад, що скаже Катря: "Нащо те кохання у свiтi?" А Маруся: "А коли серце кохає як не кохати?" Катря собi: "Який прибиток з тих любощiв, чи ж вартi?"
Маруся: "Не знаю, тiльки нiхто не залишить свого коаиня"
Часом Катря як посмiвається, часом нiби як завидно їй чогось стане
Все вона свiтом нудить, все нi до чого у неї нема охоти, нi до чого жадоби.
Катре! кажу їй, так ти дiло робиш, голубко, як мокре горить!
Аби то! вона менi, аби день до вечора! Мати їй убрання хорошi та пишнi купує, - вона ледве одивиться: згорне та й забуде; мати посила її в гостину ехай розважиться: вона йде усюди, та й усюди свiтом удить.
Мати дуже тужила, та ще и страхалася що буде з нею. Мене просить: