Горе моє! Горе моє! Добре! Я ждатиму Як же менi важко! Чи се смерть моя приходить!.. Треба ще дожидати! Коли ж се буде? Коли? Скажiть, мамо!
А от зараз, по обiдi, ви з Химою вийдiть з хати, я тодi йому скажу Я тодi скажу i поблагаю Для своєї дитини й голову пiд сокиру покладають, а то б менi ще не попiклуватися тобою
Я ждатиму, промовила Катря: я терпiтиму. А ждала вона так, як от пташки сидять у клiтцi, що вже нiкуди летiти, то б'ються, де зачиненi.
VI
Обiдаючи, батько наче не добачав, як мати блiдла, як Катря плакала, сидiв такий, не гадки, як i вчора.
Пiсля обiд ми з Катрею зараз зiйшли з хати, стали по вкупi пiд дверима.
Довгенько у хатi тихо було
Голубе мiй! заговорила мати: нашу Катрю хочуть сватати
А що ж! Нехай сватають, хто хоче, з того догани нема!
Се молодий Чайченко хоче сватати Яка твоя вгода?
Я за Чайченка не 'ддам.
Я вже живосилом одволiкла Катрю од дверей хатнiх:
"Катре! Катре! Усе пропаде!.."
Затрусилася вона i стала нерухомо на прислух знову.
Дитина дуже парубка вподобала, просить мати: нехай же вона в нас щаслива буде!
Не на те я дочку викохав, гримнув батько, щоб я її первому пройдисвiту мав оддати, який там їй в око впаде!
Чим вони не люди? I добрi, й заможнi; усi їх на повазi мають.
За що поважають? Хiба за те, що зайшла вона невiдомо чого та й осiла у селi чужому.
Знали б люди чулись би непокори на їх, а то усi шанують Ти сам перве з ними заходив
Я по усiх шляхах битих блукаюся i багато людей набредеш усяких, що на ворота б свої не пускав їх нiколи
Велику ласку менi зроби, послухай!
Годi!..
Катря як скричить, зарветься до хати, я її за поперек вхопила, у сiни назад одкинула
Що таке? пита батько з хати, бiжить мати
Се ми йдемо в берег по воду, одкажу голосно. Та вiдра на коромисел, та Катрю обiручки за собою
Не журись, вмовляю її, - не журись! Може, ще батько власкавиться вiн же тебе жалує! Як же нападеться на мене Катря!
Куди се мене тягнеш? Що на мене замишляєш? Аж я сама трохи iзлякалася:
Та бо'? iз тобою, Катре, кажу, обмiркуйся гаразд!
Облилася вона слiзьми дрiбними.
Коли б же я хоч його побачила, своє серденько хоч трохи розвеселила! Химо! Бiгаймо у великий гай, вiн сьогоднi у гаї дерево рубає.
Бiгаймо, кажу, утрися, не плач!
Вона тодi зараз обiтерла очицi, i побiгли ми до гаю, приховавши вiдра свої понад ровом у бур'янах.
До гаю хоч близенько видати, та далеко стрибати: розсудливiй людинi на добру годину ходп, а ми перебiгли не зупиняючись. Чуємо вже сокира цюкає i голос вiтер до нас зносить пiснi хтось спiває.
Се вiн, впiзнала доразу Катря. Тут ми його й побачили обидвi заразом, ще оддалiк Вже тодi вiсень iшла; лист червонiв, жовтiв, в'янув i обсипавсь, i котючий вiтер низався помiж деревом безлистим.
Голосно i просторо стало округи, у свiжiм гаю пахущiм Бачимо його, а вiн нас ще не бачить спiває. Катря припинилася.
Що вiн таке спiває? спиталася, вжахнувшися спiву того: що вiн спiває?
Послухаймо, кажу, то й почуємо Ходiм ближче.
Цить! Постривай! шепоче менi.
Стала за кущ та й слуха. Слухаю й я.
Чайченко обрублював гiлки з зваленого дерева, i круг його зрубане дерев'я i пеньки свiжi; над ним яснеє та холоднеє небо, грайливе сонечко. Недбало вiн своєю сокирою блискучою цюкав, задумався сам тяжко i тихо i сумно спiвав.
Отака була його пiсня:
Спiвав вiн, що любив колись щиро та вiрно, а йому зрада сталась несподiвана, i вже повiк нещасливий вiн житиме; кохають iншi та до iнших серце вже не приляже, до нiкого:
Хоч яка ласкава, яка чорнобрива,
Та не буде так, як першая, мила!
Яких се ти пiсень спiваєш? покрикне криком Катря, наче себе не пам'ятаючи.
Вiн iздригнувся; швиденько вхопивсь, кинув сокиру, взяв Катрю за руку, знов пустив i знов сокиру пiдняв.
Спасибi, каже, спасибi, що прийшла, а я не сподiвався
Боже милий! Якої ж смутної ти спiвав! Яку ти милу згадував? Була вже, либонь, перша, а я друга?
Вiн так нiби трохи iзмiшався
Лучче, одмовляється, лучче пожалуй мене, моя рибонько!
Вона рум'янцем уся закрасилася, як те слово почула, вона усе своє горе забула
Нi, каже, я знаю, що ти мене вiрно любиш, а я тiльки пожартувала, збач менi те Та й знову перескоком:
А нащо такої смутної спiвав? Проти чого спiвав такої?
Тодi вже я з-за куща озвалась:
Чи забула, кажу, голубонько-гуркотливочко, чого бiгла сюди?
Ой, лихо ж моє великеє! Нещастя моє!
Що ти кажеш? пита її Чайченко, вклонившись менi. Усi ми посiдали на прикорню.
Батько за тебе дати мене не хоче!
Має другого зятя до руки?.. Кого се? пита вiн, та чудно менi те, що пита вiн нi весело, нi журно, наче за хлiбсiль подяку складає.
Когось там думає на моє безголов'я! говорить Катря, заплакавши.
Вже зять нарекований! каже тодi Чайченко. От воно що! Кращого знайшли! Нiчим втiшатись та й нарiкати нi на що; дармо ж з сухої криницi воду брать
Мабуть, за досаду йому стало, що трохи мов зневажений зостався уста стиснув i голову пiдняв гордо, i очi блисконули Та все те потаївши у собi, нiби з упокоєм помалу устає
А тобi ж як? Ти що думаєш? пита Катрi.
Нащо питаєш? Нащо моє серце краєш? одкаже вона.
Та хто вас зна, хто й розбере! промовив Чайченко гiрко: покохаєте вранцi, забудете ввечерi!
Заридала-заплакала Катря, а я проти його головою хитаю.
Вiн тодi узяв її за руку.
Не плач! Ще ти молода, ще твоя доля тебе дожидає!
Як? Без тебе? Хiба ж ти кого ще покохаєш? То ти й щасливий з другою будеш?
Вже менi не було того щастя одвiку, та й повiк не буде!.. Прощай, дiвчино! Бувай здорова й щаслива!
Та що се ви, говорю я, та ви ж сядьте порадьтеся: як його, що тут робити, як запобiгти? Може, ще й нi за що буде на долю нарiкати. Сiдайте лиш!
Вони слухняненько коло мене посiдали; вiн сумно дививсь, вона ж наче усi шляхи погубила, тiльки усе до його ближче горнулася.
От i стали ми радитись.
Не треба батьковi докучати слiзьми, кажу. Не треба тепер до його й приступати.
Чайченко усього дослухає склавши руки.
Я батьковi до нiг упаду, нахваляється Катря, послухавши мого слова розумного. Як не вiддасть мене батько за тебе, я вмру!
Ти й до нiг зажди упадати, мовлю їй, i вмирати зажди: може, ще й так перемежениться; а поки що, кажу, не займай батька, нехай вiн сам трохи вгамується.
Та яково ж отакечки й не знати чи менi жити у свiтi, чи лежати у домовинi? Ой лихо моє! Лихо моє!
А ти думала! Се воно, життя людське, се воно й е: терпи-терпи, надiйсь та сподiвайся, виводжу Катрi.
Або ще й сподiванку покинь та живи собi так, як без неї живеться! додав Чайченко. Знав, бачте, парубок порадою втiшити
Розумний не стратить надiї, - я йому: треба сподiватись, живши
Поки не зрадять, знов мостить вiн. А Катря тодi до його пригорнулася.
О, каже, отсе я тебе зраджу?
О, каже, отсе я тебе зраджу?
Аж i вiн на таке любе словечко всмiхнувсь.
А нам пора додому, нагадую, щоб часом не нажити нам собi лишенька!
Iди, Химо, голубочко! говорить Катря. Я ось тiльки ще два слова скажу, я тебе наздожену.
А сама мене виводить на стежечку Я пiшла Що й казати! Я ще пiд гаєм чималу годинку тривала тих двох слiв Та вже добре й те менi, що вона прийшла трошки спокiйнiша i веселiшая.
Допали криницi та боржiй, сповнивши вiдра, додому побрались. Нас перестрiв батько.
А до якої се криницi ходили? спитав.
Ми ще й прогулялися собi трохи, одказую йому. Вiн подививсь менi в вiчi й подививсь на дочку А в дочки сльози хвилюють
Батенько! промовила.
I пiшов собi, наче вiн не завважив i не чув слова її благащого
VII
Час iде, минається; ми ждемо собi кращого, бiдкаємось, страхаємось. Батько не згадує за Чайченка.
Зняла ж бучу Пилипиха, як визналась батькова подiя
Як, каже, як! Та чи ж ти не рiдна мати своїй дитинi? Чи не ти страждала, чи не ти її згодувала? Нехай би так мене хто застував перед моїм дитям! Я мати, вiльно менi її за кого хотя вiддати, чи за пана, чи за наймита, за того, хто менi до вподоби.
Та аж тодi вона посварилась з нашою матiр'ю i довго до нас не ходила.
А на селi весiлля ладяться та ладяться; приходять до нас, запрошують. Не гулянки у Катрi в головi, та ходить, надiя, бач, така: його там побачить.
Сiї осенi i батько наш на всiх весiллях гуляв Помiчаю я, що Чайченко став бiльше до Катрi припадати: то було поперiд вона його шука-шука, поки-то вiн уявиться, а то вже сам вiн iї очима назорить мiж дiвчатами i вмисне тодi до неї горнеться, як старий батько тут буде, як би його волю мав нехтувати.
"Голубе, голубе! думаю, сього тобi не перетенетити так, шкода й заходу!.."
Ну, батько нiчого собi, тiльки дивиться не на Чайченка, а через його голову, згори
А Чайчиха й наша мати сидять, от мов тi голубки сивi, що бачать, як їх гнiздечко розношають
На одному весiллi Чайченко вже надто всмiливсь: од Катрi мало що i одступає Мати вже у такiй тривозi була, що забула й молодих привiтати.
Перш усiх гостей наш батько побравсь додому i нам звелiв сходить; а ще саме гуляння; самi танцi пiшли ми додому; пiшла Катря плачучи.
Не плач, Катре! Що поможеться? вмовляю.
То що? Я плачу, а все я щаслива! Щаслива, щаслива! Вiн мене любить, i я його любитиму, поки мого життя нехай батько знає! Хоч горюю, я щаслива нехай i те знае!
Катре! Краще буде, як батька не гнiвити; лучче, коли б Якiв тихенько обходив коло його. А то ж який талан вам буде, як батько не зглянеться Уважай, яка мати смутна, та й у якiй вона тривозi Не горнись ти вже так до його i дiвчата смiятимуться з тебе.
Нехай смiються! Я його люблю! Я щаслива!
А як батько образився, як не пустить бiльш по весiллях ходити де тодi Якова побачиш? Уранцi вийти забороняє, увечерi сам дверi замикає
Обсипалася вона слiзьми ще дрiбнiшими.
А таки я щаслива, промовила. їй же богу моєму, щаслива!
Перегодом знов нас на весiлля прохали. Може, й не пустив би батько, дак родичi. Iдемо туди усi вкупi, та аж нас улиця широка тисне Приходимо. Зирк-зирк по хатi, по кiмнатi, по усiх кутках i закутках бiгма Чайченка.
Ще рано, ще вiн прийде! каже Катря. Ждемо та дожидаємо нема. Вже пiзно уступила стара Чайчиха. Катря тiльки її зуспiла, ураз опинилась бiля своєї мами: знає, що Чайчиха вже не мине. Чи Чайчиха не обачила сiла вона собi оддалiк. Наша мати сама до неї добралась сiла. Сидять мовчки. I Чайчиха i наша мати неспокiйнi, бачу. От мов i хочуть спитатись, та не зважуться; хочуть говорити, та не змiркуються. А Катря так i кипить у пiджодi тому. Знає те наша матуся, дивиться на Чайчиху любенько-жалiбненько, а Чайчиха на свiй пояс доглядається та й каже: