Якi то теперки пояси тчуть, моя голубко!..
Чому вiн не прийшов? Чому? вимовила Катря сама, матерi не дожидаючи своєї, - чужої не соромлячись,
Катре! дорiкнула мати. Ох! моя дитино!
А Катря й не чує:
Чому не прийшов? Чому його нема?
Не знаю, не знаю, моя красо! Вiн казав менi буде: а нема!.. Мабуть, притичина яка я його поспитаю я тобi скажу
Такеньки стара Чайчиха словами мiшається, i зупиняється, i перехоплюється що 'тсе таке?
Далi вже каже, що Якiв дожидав якогось чоловiка до себе, якiсь воли на спродаж находяться того вiн i не прийшов, мабуть.
Невзабарi вона похватилась додому i пiшла.
Ми ще було по весiллях, а Чайченка як пiйма поняла нема, нiде не буває. Мати його ходить, i то вона скаже, що вiн нездужає, то скаже дома його нема. Сама вона журна дуже, а Катрю вговоряє:
Не печалйся, дитино, не почалися! Перейде лиха година, i горе перебудеться, то й поберетесь!
Мати теж Катрю свою жалує:
Лучче, доню, як вiн не попадається батьковi на очi батько не гнiвиться, а там, може, господь дасть, старий мiй i погодиться.
Нехай же я його побачу хоч на малу хвилиночку, благала Катря, нехай вiн хоч селом пройде, а я подивлюсь на його здалека!
Зажди, зажди, не можна! одмагалася Чайчиха.
Зажди, зажди, не можна, просить мати. Катря хоч смутує, хоч плаче, а слуха сподiвається добра iще
Одного дня увiйшов старий у хату веселий:
Чи не буде снiгу, каже, там такi бiлi хмари драглють.
Стара, дивлячись на його, насмiлилась:
А що, мiй голубе, вимовляє любенько, що ти бачив? Що чув?
А що я чув? Нашу Катрю сватають.
Тим словом сполохнув нас усiх: хто сидiв схопився; хто стояв у куточок горнувсь
А хто ж сватає? Кого нам господь носила? питає мати, ледве голос зводячи. Катря бiло збiлiла.
А старий Шелях за свого сина Дмитра сватає. Се жених! Се не лiчозiр, не пройдисвiт який-небудь, се хазяїн добрий, що з срiбного кубка своїх гостей почастує.
Що з тих кубкiв, як повнi слiз! мовить мати.
Гм! Бiльше не сказав нiчого, тiльки придивився на неї пильно. Вона сльози свої нишком втирала ховала.
Я собi б кращого зятя сам не шукав, знов батько озвався; насунув шапку та й з хати вийшов.
Мати усi думки приплакали: "Що його робити i що його чинити!"
Катря аж бiлi руки ламле
Як на ту ж пеню i стара Чайчиха не завiдає нас, i Пилипиха сердиться: нiкому поради дати, нiкому розважити А того любого як запав слiд, то й запав
Мати почали були Катрю умовляти:
Покорись батьковi, доню, покорись, дитя моє!
I ви вже, мамо?.. Безталаннячко ж моє!.. побивається Катря
Донечко мила! Кого ж лихо мине? Живши у свiтi, його не втечеш, кожне одбува Що ж як ти батькової ласки одпадеш, а той, може, одцурається
Вiн одцурається? Може, i я його занедбаю! Та й засмiялася Хотiла я їй тодi сказати, що вже й тепер трохи на те походило, що вiн цурається, та жалко менi її стало I мати за се бiльш нiчого не змовила, зiтхнула важенько та й стала знов її прохати: "Корись, доню, батьковi!" "Нехай же я лучче вмру!" Як мати не плакали перед нею: "Або я вмру, або за ним буду!"
Давненько ми вже Марусю не бачили то за горем своїм, то за сваркою тiєю межи старими, та й Маруся наче ховалася: з хати сливе не виходила.
Ходiм, кажу Катрi, ходiм до Марусi, що нам, що старi посварились ми того не знаємо; ми собi з нею утрiйзi порадимось.
Маруся сидить шиє; удови не було дома.
Марусю! Марусю! говорить Катря, прийшла я до тебе свою тугу роздiлити, та знаю, що й ти мене осудиш, як моє слово почуєш!
Сядь, Катре, та розкажи, каже Маруся.
Батько мене за його не дає, - знаєш? За нелюба мене вже тепер прибирає. А я, Марусенько, хоч i батька й матiр то я для його покинула б не пожалiла Що менi тсе? Нехай скаже я за їм на край свiту пiду! Пiду та й не оглянусь разу! Менi нiчого не треба: нехай iншим розкошi, iншим нехай достатки, менi нехай життя iз ним вкупi!
Не зводячи очей, промовила Маруся:
Боже вам поможи, Катре! Зумилася ж я!
Марусю! покликну. Се ти? Тая покiрлива?..
Голубко моя! Сестрице! обiймає її Катря ридаючи. Ти мене не судиш?
За що? стиха питає Маруся. А ти ж його любиш?
Так люблю, що й не вимовлю! А на мене усi нападаються! Хочуть, щоб я його покинула! Марусе! Якби ти любила?
Я б не покинула.
Я все чую, та вiри не йму.
Марусе? Чи се ти говориш? кажу. А мати твоя якби почула?
А що ж? Якби я любила, то вже менi нiчого не страшно i нiкого б я не боялася тiльки того, кого любила
Ти моє серце розвеселила, Марусечко! дякує Катря. Дуже вже менi було важко хоч мене нiхто не переумить, та слова тiї мене ображали Спасибi тобi, Марусенько, галонько!
Маруся їй осмiхнулася.
Нi за вiщо дякувати, згомонiла: я правду свою тобi кажу.
VIII
У першу ж таки недiлю по сьому до нас свати в хату од Шеляха. Прийняли, пошанували. Дякує за ласку мати, тугу свою та журбу перемагаючи, а батько говорить:
VIII
У першу ж таки недiлю по сьому до нас свати в хату од Шеляха. Прийняли, пошанували. Дякує за ласку мати, тугу свою та журбу перемагаючи, а батько говорить:
Я собi кращого зятя не жадаю, панове ласкавi! Та треба дитини запитати.
Викликали Катрю.
Катренько! кажу їй тихо, роздумайся добре! Вона мов i не чує. Уступила до хати бiла, а смiла, необорная хоч тут вмирати.
Питає в неї батько: чи пiде за Дмитра Шеляха? Та пита вiн якся ласкаво i грiзно
Я парубку ганьби не даю i пiти не пiду! одказала, Катря чисто, як виспiвала.
Поклонилися свати, тихо та гордо геть вийшли з хати Ми не ворухнемось; Катря стоїть Батько не промовив слова, вийшов i собi з хати
Плаче мати, очей не сушачи. Старий не впоминається про сватання, мов його не було; а нас наче не бачить перед себе: хто увiйде не оглянеться; хто озветься не слухає.
А Чайченка того нема та й нема!.. I матерi його не видно Вже Катря сама до їх бiгти заривалася дак мати впиняла.
Коли вже ти мене не послухаєш, доню, то бог iз тобою: роби тодi, як ти сама знаєш, а я вже батька не проситиму.
Добре, добре, мамо! Покиньте мене, занедбайте Тiльки пустiть до ного!..
Нi, не пущу, доню! Я тобi на порозi стану, не попущу йти!.. Не годиться!
Я втечу од вас! озивається Катря. Я або втоплюся, абощо! Я так жити не здолiю!..
А вiн же як? iнколи спита її Маруся, слухаючи того нарiкання. А як ти його зажуриш?.. Те своє горе ти не пести так; яково йому тепереньки ти не помисляєш Ти для його перетривай усе, поки батька вблагаєш.
Та коли б же хоч на його глянула! Хоч до його промовила! Нехай тiльки б сказав, що менi робити! Нехай вiн мене в огонь пошле я пiду Чому ж бо вiн не йде i досi! Хiба вiн мене покине?
Коли не йде, то, мабуть, так треба, Катре! А ти втихомирся та жди Та, може, маєш що йому переказати, зараз негайно Перекажи через мене: я хоч i сходжу до їх.
Ти?.. А мати твоя не пустить тебе?
Пiду. Говори, що сказати?
Ти скажи що я пропадаю, що живая гину!
I нащо отаке йому говорити? Лучче нехай вiн почує, що ти його вiрно любиш, що ти його будеш дожидати, що будеш батька благати
Нехай би вiн знав, яку я муку терплю! Скажи йому, щоб усе вiн кидав, щоб iшов мене одвiдати батько не знатиме а хоч дознається, гiрш, мабуть, вже не буде
Нащо таке казати, Катре? знов їй Маруся. Хiба ж йому й так не важко?
Ну, хоч скажи, що так я його кохаю, як свою душу; що я журюся
Того ж таки дня Маруся каже:
Пiду я, мамо, у Любчики!
Пилипиха дуже подивувала, да не боронила Вже як Маруся виходила, убравшись, вона запитала:
Чого се ти у Любчики?
Пiду, мамо, прогуляюся.
Iди, доню. Сама її за ворота провела та тодi вже услiд, схаменулась, покрикнула: Не барись довго, Марусе!
А Катря, скоро випроводила Марусю за слободу, то вже й ждать почала коли прийде; перейняли ми її ще на дорозi.
А що? Бачила? Буде? Що казав? Коли?
Треба тобi, Катре, ще потривати каже Маруся.
Вже несила моя тривати! Так вiн не прийде? Пощо ж i ходила? Чому вiн не прийде? Що казав?
Дуже вiн печаловитий щось, говорить Маруся.
Печаловитий? покрикне Катря. Коханий мiй! Сама так слiзьми й розлилася.
Я пiду до його сама, пiду хоч нехай мене потiм киву замучать, я пiду!
Вiн велiв, щоб ти не приходила
Не приходила? Як то не приходила? То ти, мабуть, вчула! Хiба б я тепер зважилась на його сказати, об не приходив, хоч би й смерть менi за плечима по ому?
Просив тебе не приходити, Катре; а ти, як його любиш вiрно, то послухаєш.
Авжеж я його послухаю!..
I довго вона по тому словi своєму плакала сидячи край дороги.
Тiльки бачу, Маруся щось так як не домовляє: то у землю очi спустить, то щось у думцi має собi Як вилучилася менi годинка, нишком побiгла сама до неї.
Марусе! кажу, щось менi той Чайченко не певен!
Як то? питає.
Не любить вiн Катрi щиро! Чи я ж не правду кажу? Говори!
Та я не знаю, Химо! одкаже менi, роздумуючись.
А я дак знаю, що ти Катрi розказала не все. Аже не все?
Нi, не все.
Кажи ж менi усе.
Та нiчого, Химо! Я що там чула, од Катрi не потаїла, й се, бач, в мене мої думки
Дарма! Розкажи тiї думки свої!
От, прийшла я туди, розказує, - мене стрiла його мати, та смутна така, господи милий! А як я сказала, чого я прийшла вона заплакала сильне Нiчого й не одмовляла вона на мої слова, тiльки усе плакала Уступив i вiн у хату Десь вiн, Химо, сам у великих мислях, у скорботi Так змарнiв на виду Я говорю, що мене Катря присилає i здалося менi, чи то так, може, здалося, що вiн, почувши, не обрадiв Не каже менi свого слова, не пита мене Тодi вже я сама усе переказала, i що Катря хотiла сама до його прийти; а вiн зараз похопився: "Нехай не приходить вона, скажiть їй, будь ласка, нехай вона не приходить!" Вклонився менi та й з хати пiшов
А стара? питаю.
Постояла я трохи та й беруся йти додому; тодi вона менi, плачучи, заговорила: "Дiвчино-ластiвко! каже, велика туга на моєму серденьку, та, може, ще доля на нас iзглянеться перекажи 'тсе Катрi щоб вона так не вбивалася; ще, може, усе на добре вийде" Та я й пiшла
Що 'тсе там у їх тайностi? Щось непевно Чи не довести сього Катрi?
Та що ж ми їй доводити маємо, коли не знаєм самi гаразд, каже Маруся.
Та я вже знала, що Чайченко не любить щиро Катрi; нехай же й вона вiдає. Колись-таки ся правда справдиться, лучче нехай тепер. Скажу їй, та й годi! А чи пойме ж вiри вона менi? Та й чим менi довести? I як тодi вона прийме?.. Якби на мене, то правда гiркая краще кривди солодкої, - воно й здоровiш до того, та не всi ж бо таку вдачу мають.
Думала я й передумувала довгенько собi Нi, таки я їй скажу!.. Я таку часинку вигадала, як вона не плакала, а вже по сльозах, втомившися, сидiла собi тихо.