Нема батька!
То раненько прийде.
Завтра раненько! промовила Катря, обняла голову свою й важко зiтхнула.
А що ж батько вам каже? пита Чайчиха, що каже вiн?
Тодi їй мати усе й розказали Як сплесне Чайчиха руками, як заплаче!
Господи милий! За що моєму дитятi щастя нема!
Мати, сама у сльозах, поглядає на свою Катрю та промовляє:
Годi! Що се ви!
Вже довiку буде доля його гiрка! Се так йому пороблено! Не буде йому пари довiку! Не буде йому щастя!
Катря схопилася; мати устала, усiх як хвилею прибило до Чайчихи.
Як пороблено? Хто йому поробив?
А та ж удова, те моє лихо пекуче! каже Чайчиха, дрiбнi сльози виливаючи. Не судив господь нам порiднитись, та ви менi як наймилiша родина Слухайте ж усього горя мого!
Знаєте, що спершу ми у Хмелинцях жили i була там у нас в селi удова прехороша, пишна Терничихою звали. Така-то вже жвава, говiрка, така що й летючi слова хапає така-то до кожного прикидчива, приладна, лесна Я таки ще уперве, як її побачила, подумала: непевнi очi удовинi! Се ж серденько моє чуло!.. Одколи зазнався iз нею мiй Якiв, нi до чого став парубок нi до роботи, нi до господарства, й гуляння покинув парубоцьке. Де вона, там його i очi, там i гадки його
Мати слухає, на свою Катрю смутно поглядаючи, слухає й Катря пильно; стоїть, уста стиснутi. А Чайчиха усе розказує:
Мати слухає, на свою Катрю смутно поглядаючи, слухає й Катря пильно; стоїть, уста стиснутi. А Чайчиха усе розказує:
Як я його прохала: покинь, соколе, покинь, сизий! Не слухав: так вона до його прикинулась, так присербилась, що й свiт йому весь зав'язала. Без неї, мовляв, мов неживий ходжу. Вже як менi i за невiстку не хотiлося приймати, та вже бог iз тобою, кажу, сину, оженися. Заслали старостiв А вона ж? Насмiялася з його, матiнко! Не пiшла! А що, сину, кажу тодi, не на моє вийшло? Вона усiм рiвно очима свiтить, як тобi Покинь, забудь стидку! Вiн усе не кидав. Дiждавсь, що виявився багач з чужого села, i засваталася вона з тим багачем, а його, як на водi лишила. Що вiн поскорбiв тодi, що вiн поболiв я знаю! Та що ви думаєте? Яка недобра, яка незвичайна! Ходить та й ходить було в нас перед вiконню йому жалю завдає. Iде хороша, уряджена та весела i дивиться, чи нема його де; угледить, на добридень дає, на здоров'я питається Таку покинути б, та ще богу подякувати, а вiн усе любив Дала вона якесь дання йому, якiсь чари зачарувала
Я, моя матiнко, рiки слiз вилила благала: сину, оженися, коханий, оженися! Нехай же вона з тебе не смiється. Довго вiн мене не слухав, а далi сам схаменувся. Була у нас дiвчина, що його давненько вже любила, ми до неї сватiв дiвчина не хоче Мабуть, вже перечула що таке або вже то заподiяно так було: з другим парубком дiвчина повiнчалася А тая безбожниця йому, пiд вiкном нашим стоячи, вигукнула: "Бурлакуй увесь вiк, Якове, та люби тiльки мої очi яснi!" I з реготом пiшла собi у долонi плеще; а вiн за нею услiд бiжить, як дитина, а вiн, як дитина, плаче Вона побралася iз тим своїм багачем, поїхала iз ним, та хутко з його родичами усiма посварилася, з людьми поневiрялася не схотiла жити там: вмовила чоловiка у Хмелинцях хату купити i знов у Хмелинцi вкинулася Тодi вже таке лихо прийшло, так вона Якова зводила, що вiн i нездужав, i марнiв. Люди вже стали хитати на його головою Я усе спродала своє, i селитьбу, i товар, який був, та в Любчики ми перебралися вiд неї I бог менi допомагав: Якiв одужав, став неначе трохи забувати, на вечорницi став ходити, колись вiн у мене мiж усiма парубками так i сяяв! От вiн вашу дочку вподобав Я вже долi йому сподiвалася, сподiвалася, що старий ваш таки змилується коли Якiв: "Не хочу женитись! Не буду!" Я плачу, я питаю, я падаю: "Не хочу!" I прочула я, що в неї чоловiк вмер: де вже з нею на свiтi задляється! Несподiвана його, кажуть, смерть спостигла; а вона зараз Якову знати дала, щоб до неї їхав Вiн i поїхав Я за ним; прохала, ночi не всипляла, днi не вгавала вiн не слухає, вiн для неї i матiр стару, i самого себе забуває Дивлюсь, що по ярмарку за нею юрма жене i мiй Якiв помiж iншими Я вже хотiла додому та до вас, усе лихо сказати, коли Якiв до мене прийшов та й впав на лавi Що таке?.. А се вчора iзнов вже засваталася з якимсь шинкарем!.. Стала я тодi Якову говорити, вмовляти i вiн слухав мене Думали як вашого старого вблагаємо, так i весiлля буде Та, мабуть, вже подiя така! Мабуть, вже йому не буде щастя! Маятись йому, одинокому бiдолацi!
I стала Чайчиха плакати сильне, i мати плаче. Катря швидко iз хати вийшла; я за Катрею
Катре! Катре! кличу, не озивається, йде улицею швидко. Догнала я її, беру за руку, спиняю: Та куди ж iдеш, Катре?
Не знаю куди-небудь дальш вiд хати Так от чого вiн такої пiснi спiвав! От чого вiн смутував! Вiн не мене любив її.
То було, та вже тепер пройшло i ти не думай Добре, що обмiркувався вiн, збач йому: нема того древа, щоб птиця не сiдала!
Боже мiй, боже! Вiн мене не любив i не любить!
Бодай тебе, Катре! Хiба й так у нас з тобою на лихо, на сум нестатки? Ти вже лучче з Яковом поговори, нехай сам вiн скаже усе, чи вiн тебе любить
Вона озирнеться на мене, як схопить мене за руку:
Ти менi не згадуй його на iм'я. Я його вже не побачу! Не хочу!
Та й сльози ревнi її слова перехопили Господи! Як Вона плакала, як ридала! Якими допрiками палкими, якими гiркими його дорiкала! Мене не слухала не чула
Там утерла сльози i знов швидко завернулася до хати. У хатi мати з Чайчихою горюють удвiйзi.
Я не пiду за вашого сина, промовила голосно Катря.
Як? Що? питає Чайчиха, перелякавшися чи її голосу, чи її постатi. Злякалася й мати.
Не пiду за вашого сина, ще голоснiш говорить Катря, не хочу. Хоть i батько даватиме не пiду!
Мати аж руки до неба простягла, а Чайчиха слiзьми вливалася.
Чари, каже, чари! Я знаю! Не дурно вона йому крикнула: "бурлакуй довiку!"
Усi плачуть; Катря стоїть нерухома у стола, тiльки дише.
Чи то вже так упевнена була тими чарами стара Чайчиха, чи що Катря так свої слова вимовила непозибко, Чаичпха тiльки сказала: "така вже доля!", ще поплакала, пожурилася, любо попрощалася з нами (Катрю як обняла вона, Катря аж iздригнулася) та й пiшла собi додому горюючи.
Катря за нею услiд подивилася. Сiла на лавi й дивилася по хатi, дивилася на нас пильними та бистрими очима, наче вона що поховала та недобре ще обмiркувалася.
I добре, доню, озвалася до неї мати, батьку покорилася перейде туга, знайдеш собi до пари та й хотiла її пожалувати
Як же заридає Катря, як затужить! I невгаває плачем своїм. Ми коло неї ходимо, ми коло неї падаємо, а то вже склали руки та й не поворушимось.
Минув ранок, минув день, поминув вечiр, нiч минає у нас в хатi ридання голосне, та гiрке, та розпачливе. З утоми переставала плакати, а скоро занесе їй голосу людського, гомону денного, скоро у тишi ночнiй зiтхне мати або я ворухнусь усе те, кожен бдголос наче побуджає, наче додає тузi сили i тужить вона знову, i ридає, i побивається.
Прийшла до нас Маруся. Сидимо усi тихо собi у смутку. Нiхто не порається, не робить нiчого. Так i сидимо.
Бралися заговорить до неї, коли Катря як крикне на нас:
Ну, кажiть менi, що ви казатимете, кажiть, чи не мерлi вставатимуть? Та одхиляючи нас вiд себе, та не слухаючи нас, нарiкати стане, жалкуватися: Коли б же хоч попрощатись прийшов коли б же хоть ще раз його побачити! Як я гляну на його? Та менi з-за його плеча удовине личко красовите движiтиме менi їх любi слова чуються, я їх кохання спочуваю, в мене серце схне!.. Покинула його!.. Бач, чого вiн смутував! А я, щоб ви знали, я його ще бiльш за той смуток любила, я його ще лучче жалувала, я його як розважала!.. Ох, важко, важко ж менi!..
А чим вiн винен, що перше любив? вимовила Маруся.
Хто винний, що я пропадаю? Хто винний?
Коли ти його вiрно любиш щось почала знов Маруся
Чи ж я не любила вiрно? Чи я ж не кохала щиро? А тепер менi що? Лучче б я його поховала!
XI
Час збiгав; туга якось потроху втихла та на усе розляглася. Пiшлися тодi Катрi отi ранки довгi, а тi вечори ще довшiї, тi днi, нiяк не перебутнi, що все сидиш та думаєш, яке лихо твоє, i як прийшло на тебе, i як не покине тебе нiколи.
Уночi вона мало спала; устане нi об чiм не дбає; сяде коло вiкна, iзложить руки, сидить та в вiконце дивиться. Такеньки тижнi сходили, що вона, живуща, була наче мертва. I ми ходимо наче що в хатi вмерло. А разом, якогонебудь веселого променистого ранку або тихого темного вечора, вона як оживiє, - такими ревними, гiркими сльозами обiллється! I тужить, i ридає, i б'ється до втоми i знов стихне, i знов наче нiщо їй не доходить дожива. Хотiла з нею мати говорити, хотiла питати, просить: "не говорiть нiчого i не питайте нiчого". Нi зо мною, анi з Марусею розмови не хоче; часом нiби з нас смiється.
Мати журилася дуже. Пилипиха усю правду нашу знала, а ради не знаходила, хоч яка була мислива собi. Вона тiльки судила та сварилась, що мати кориться чоловiку, що з того усе лихо встає, - та бiльш вона доводила того гнiвом своїм, анiж словами. Дiждали ми батька з дороги. Повернувся вiн такий, який пiшов неласкавий. Осмалений сонцем та обвiтрений, здававсь вiн ще похмурнiший, нiж був. Повернувся додому увечерi; ми ще не лягали, а вже всюди було тихо, як його голос грiзний почувся. Ми кинулися, я i мати, йому назустрiч, кличемо Катрю за собою: "iди батька стрiчати". Вiн у двiр уступив, нас минаючи, тiльки мовчки вклонився, ми так i стоїмо; вiн опорядив усе, тодi у хату, сiв на лавi оддалiк од усiх. Мати вечеряти просила вiн кивнув головою, що добре, i вечеряв усе мовчки, усе не дивлячись на нас. Тiльки одного разу його очi бистрi споглянули на Катрю пильно, начеб осмалене обличчя побiлiло трохи, а вiн нiкому не сказав нiчого.
А Катря стоїть коло стiни, сама як стiна бiла, бачу зомлiває. Добачає те й мати, хоче мову почати з батьком, та голосу нема слово вимовити.
Втомився я, каже батько.
На добранiч вам, кланяюся йому; узяла Катрю за руку та й вивела за собою з хати у свiтлицю. Вона сiла i трусилася уся.
Що тобi, Катре? питаю. Чи ти батька iзлякалася?
Нi, нi я тiльки спогадала як тодi благала я батька, як нарiкала!.. тодi в мене було щастя тепер вже нi об чiм менi просити дома, нiчого сподiватись з сторони Нема в мене нiчого, я сама нещаслива!