Олена губилася, коли від неї залежало якесь рішення, але з кожним днем майбутню посівну уявляла реальніше.
Добре було б, сказала якось, завести яру пшеницю.
Добре, погодився головний агроном, тільки у нашому районі її не сіють спробуй знайти насіння. Та й хтозна, що купиш. Попомучишся потім.
А коли звязатися із Харківським інститутом рослинництва? Я читала недавно, що там уже вивели твердий сорт пшениці, здається, «Харківська-46».
То вони продадуть тобі десять тонн насіння та ще й по дешевеньких цінах? Тит Феодосійович скептично посміхнувся. Цей варіант відпадає. От коли б звязатися із господарством, що цю пшеницю вже вирощує, і не на одному гектарі, як ти думаєш?
Думаю, зраділа Олена, якщо вона є, то хтось її обовязково сіяв. І коли про неї пишуть у газетах, то вона чогось варта. Я її знайду.
І знайшла, та Данило Павлович розсердився на неї й на головного агронома, коли вони заговорили з ним про яру пшеницю.
А де я вам грошей наберуся? Сійте своє, що он у коморі лежить. І що, мені хтось у конверті вишле десять тонн насіння?
Даниле Павловичу, не здавалася Олена, у нас багато пропало озимини, особливо пшениці. Знову будемо пересівати ячменем, а він самі знаєте, як уродить, та ще й коли дощі весною не підуть. А люди давно яру пшеницю сіють, і за нею не потрібно їхати за кордон. У тій же Харківській області можна закупити не десять, а сто десять тонн, аби ваші гроші.
Отож то й воно аби ваші гроші, ще більше розсердився Данило Павлович. А наші гроші там, де й ваші. Морочиш мені голову, сама не знаєш чим.
Можна й без грошей, самими куточками вуст посміхнулася Олена.
А де це даром дають? запитав Данило Павлович уїдливо. Так ми ще наче не при комунізмі живемо, чи уже, а це я один відсталий за оцим столом сиджу?
Їм ліс потрібен. Олена глянула на Тита Феодосійовича, шукаючи у нього підтримки, але той сидів і дивився кудись за вікно, немов сторонній у цій розмові. Вони можуть за ліс обміняти пшеницю. А в нас його он скільки лежить
Не твоє діло, грубо обірвав її голова. Я людям житло роблю. І тобі, між іншим, як не задереш хвоста і не чкурнеш із села.
Там того лісу на десять хат, а ви ж стільки не збудуєте відразу. Самі ж казали через рік-два другу вулицю розбивати будемо.
Знаєш що, Олено Миколаївно, ти людина молода я тебе розумію, але під тюрму мене не підводь. Як я оформлю той ліс? Тобі добре казати, а ти знаєш, як я його добивався?
Та в голосі Данила Павловича звучала поступливість, потрібно було ще пару аргументів, щоб він поступився повністю. Олена їх не знайшла і промовила з гіркотою в голосі:
Наче я для себе прошу. Пожалкуєте весною, та пізно буде.
Не завадило б спробувати, нарешті озвався і головний агроном. Ми їм КамАЗом ліс і тим же КамАЗом назад пшеницю привезли б. Як ніхто нас не продасть, то дерево й списати трохи можна, сам знаєш, як це робиться. Може, воно діло б і пішло з пшеницею, тоді б увесь район шапку ламав перед нашим колгоспом. Добре насіння всім треба.
Данило Павлович якийсь час мовчав, потім провів долонею по сивому волоссю аж до потилиці, немов перевірив, чи добре голова тримається на вязах, і промовив так, наче уже підставляв ту голову під сокиру:
Паняйте. Тільки якщо підведете, то з мене сім шкур здеруть, а не з вас.
За насінням Олена їздила сама, привезла і раділа з того.
Посіємо на полі, де торік була картопля, говорила Титу Феодосійовичу.
Наче у мене одна твоя пшениця На картоплищі виросте що хочеш, подивився задумливо кудись поперед себе, тільки б поліття не підвело. І ще, Олено. Про пшеницю поки мовчи. І той, кашлянув у кулак, у звіті не треба показувати. Сорок гектарів це небагато, щоб у рай заїхати, але досить, щоб наші голови з оцими шапками, кивнув на свою кролячу шапку, що висіла на вішалці, полетіли.
Ай, Тите Феодосійовичу, вічно ви з Данилом Павловичем перебільшуєте. Оленка сиділа за своїм робочим столом у кабінеті агрономів і підраховувала, скільки потрібно мінеральних добрив і на які поля. Наша земля, ми нею й розпоряджаємося. Про це навіть у колгоспному статуті написано. А ви всього боїтеся.
Записано, звичайно, погодився головний агроном, наче з малою дитиною, якій важко щось осмислити. Тільки сіємо на ній і садимо те, що нам зверху накажуть. І скільки сіємо, стільки здаємо. Спробуй зроби інакше, тоді узнаєш, хто цією землею розпоряджається і хто у неї справжній хазяїн. Посміхнувся невесело, глянув на Олену крізь окуляри. Ото наша земля, що коло хати. Добре ж, коли не прийде до влади ще один Хрущов і не одчикрижить її по саму призьбу. А решта побрехеньки для тих, кому й досі кортить відчути себе хазяїном.
Олена мовчки слухала, подавляючи у собі протест, який викликали слова головного агронома. Відчувала правду в його словах. І та правда лякала.
А з побрехеньок, Олено, теж користь, Тит Феодосійович посміхнувся уже веселіше. Вони нам брешуть, а ми їм. Я, думаєш, оце б горбатився у колгоспі, якби не Павлович? Ти подивися. У нас колгосп відсталий, а техніки повно, і всякої. Хатки у людей нові, і в кожного у дворі повно худоби. А поїдь у сусідній колгосп, передовий, пять тисяч голів стоїть у тваринницьких комплексах, уже мільйонер, а у них і досі одна дорога на все село заасфальтована і півсела хат соломою вкриті. Ще й корови у лісі пасуться, бо луг переорали. Ти, Олено, вже доросла людина, і я дивлюся не дурна. Ще трохи попрацюєш отут сама в усьому розберешся. Думаєш, чого Данило Павлович із тобою панькається? Олена здивовано підняла брови. Нас не сьогодні-завтра на пенсію кишнуть, і хтозна, хто сюди прийде. А тут свої кадри, помовчав, подивився кудись убік. А ти права ми не якусь там абстрактно-колгоспну землю обробляємо це земля наших дідів і прадідів. Оте картоплище, Олено, про яке ти сьогодні казала, було полем мого діда Терешка, що в Сибіру згнив. Може, чула? Олена заперечливо хитнула головою. Ну, та ладно. Провів я з тобою сьогодні політзаняття, за яке можна й по шапці получить.
На ці його слова Олена посміхнулася, бо чула їх надто часто, ніби засторогу від двох людей, які десятки років слухали чужих команд, але сповідували команду власної совісті, вдаючись при цьому до різних комбінацій, одна з яких була досить ризикованою та безславною і називалася відстаючий колгосп. Коли його керівництво критикувалося на всіх районних конференціях і нарадах, у районній газеті, а борги прощалися державою, яка однією рукою давала, іншою віднімала. Та у відстаючого колгоспу, віднімала часом менше, ніж у тих господарствах, де керівники мріяли про славу і нагороди, заради яких роками пеклася на сонці й тріщала від непосильної роботи покірна спина селянина.
З початком весни Оленин мотоцикл, як тільки сонце піднімалося над селом, уже гурчав вулицею.
Чужі заміж рвуться, ворочалася Наталка у ліжку, а наша убереться у штани, наче мужлан, і гайсає на тому чортові. Дитяти тижнями не бачить, мало того, що без батька росте
Микола мовчав, удавав, що спить, а сам вслухався у віддалений гуркіт мотоцикла, аж поки той і зовсім не стихав. Подумки згоджувався з дружиною, але разом із тим батьківське серце тепліло гордістю за дочку, яка з кожним роком упевненіше стояла на землі. На своїй землі, а не десь у чужих світах.
Не будемо орати картоплище, доводила Олена на черговому наряді, дисками пройдемо у два сліди, й вистачить.
Та хтозна сумнівався Тит Феодосійович. Може, й так.
А ти їй більше потурай вона скоро не тільки тобі, а й мені на шию вилізе. Ти, Олено Миколаївно, носишся з тією пшеницею, наче куриця з яйцем, ніби її одну треба сіяти. Скільки он іще всього треба сіяти й пересівати
На ці слова Данила Павловича Олена посміхнулася й опустила очі. Голова вдав, що не помітив тієї посмішки, сердито перевів розмову на інше:
А в тебе, Тихоновичу, вчора трактор чого півдня простоював? Ви що, в чортового батька зиму робили, що у вас зараз техніка ламається?
Бригадир тракторної бригади мовчав.
Я тебе питаю чи когось?
Та то не трактор, виправдовувався ніяково Тихонович, то Андрій перевтомився, задрімав трохи.
Ага, перевтомився, значить Данило Павлович у ті хвилини, коли сердився, здавався розгубленим, мовби дивувався, чому виходить саме не так, як потрібно. Не часто, але зривався на крик, потім іще більше сердився від того, що мусив кричати. Якщо він у тебе ще раз перевтомиться, переводь його на ферму.
А кого я на трактор посаджу?
Сам сядеш. Я з вами панькатися не буду сьогодні, коли у полі стільки роботи, а в декого дірява горлянка на першому місці.
Олена не помічала весни, тієї, що примушує відчувати, яке ж воно прекрасне, молоде життя, завмирати серце у солодкому щемі. Немов чорногуз, ходила полями, глибоко грузла у свіжовиораній ріллі.
Що ти там довбешся я що, перший рік орю? Андрія Олена не впізнавала. Часто неголений, з набряклим обличчям і колючими очима, у яких прохоплювалася відверта зневага.
Може, й не перший. Тільки ти ось не виорав, а пошкрябав землю. Бурян увесь зверху, тут і культиватор не допоможе.
Щось ти дуже розумна стала. Це не
Та Олена різко обірвала його:
Знаєш що, Андрію? Я у тебе про себе нічого не питаю, а бригадиру скажу, що ти знущаєшся над землею, а не ореш.
Андрій примружив очі, ніби дивився проти сонця:
І чого ти так лізеш зі шкіри? Авторитет у начальства заробляєш чи просто корчиш із себе, мовби ніхто не знає, що ти за цяця?
Олена не слухала його більше, повернулася й пішла до мотоцикла. Голова піднята, в очах ні крихточки болю. Струнка. У теплій шкіряній куртці й вузьких джинсах, заправлених у невисокі гумові чобітки. В Андрія щось боляче ворухнулося в грудях, але він плюнув собі під ноги й повторив:
Корчить із себе
Олена поїхала прямо на тракторний стан. Побачила бригадира біля сівалки й підїхала туди мотоциклом.
Ви, Тихоновичу, подивіться на поле, як ваші хлопці орють. Один гній на той світ уорав, другий не оре, а шкрябає землю.
Василь Тихонович, середнього зросту літній чоловік із чорними, наче в цигана, очима, глянув на Олену:
Думаєш, я їх змушу краще орати?
А невже дивитися, як вони знущаються з землі? Що на тих полях виросте, тільки насіння переведем?!
Було б у мене механізаторів удосталь, я б знайшов, як із ними балакати. А так Сама бачиш всі тікають із села у місто, ніби там медом намазано. Зайди он у школу, запитай: хто з випускників у селі залишиться? Ніхто. Скоро одні пенсіонери та каліки житимуть по селах. І що тому Андрію скажеш? Він завтра кине трактора й будь здоров. Тоді зовсім заспіваємо і з оранкою, і з посівною.
Василь Тихонович, середнього зросту літній чоловік із чорними, наче в цигана, очима, глянув на Олену:
Думаєш, я їх змушу краще орати?
А невже дивитися, як вони знущаються з землі? Що на тих полях виросте, тільки насіння переведем?!
Було б у мене механізаторів удосталь, я б знайшов, як із ними балакати. А так Сама бачиш всі тікають із села у місто, ніби там медом намазано. Зайди он у школу, запитай: хто з випускників у селі залишиться? Ніхто. Скоро одні пенсіонери та каліки житимуть по селах. І що тому Андрію скажеш? Він завтра кине трактора й будь здоров. Тоді зовсім заспіваємо і з оранкою, і з посівною.