Яка тут наука, коли і вгору глянути ніколи. Мов гонча, цілий день гайсаю.
Нічого, то воно попервах. Зате до науки практика хороша, переводив голова розмову на жарт.
Ага, сумно посміхалася Оленка, скоро можна буде виступати на змаганнях по велоспорту, а сесію я точно завалю. День у день мотаєшся тим велосипедом із поля на поле, мотаєшся селом
Ну, у мене немає «Волги», щоб тебе персонально по колгоспу возити, перебив її Данило Павлович.
Вона мені й не треба, огризнулася дівчина. Ви краще скажіть, чому на Савчуковому полі ячмінь учора посіяли? Просо і те пізно було, а ви ячмінь, наче на зло.
Це вже я з Тита спитаю.
Із головним агрономом Титом Феодосійовичем вони починали працювати у колгоспі ще безвусими хлопчаками. Обидва самотужки повивчалися, спочатку у технікумах, а потім і вище. І вже кваліфікованими спеціалістами обидва упряглися в одне ярмо, щоб тягти його, аж поки й вистачить сили. На людях називали один одного по батькові, а наодинці просто, як і раніше. Та ще коли сварилися, забували про негласну субординацію.
Данило Павлович блиснув з-під насуплених брів на дівчину й пішов до обляпаного багнюкою «бобика».
А якщо мотоцикла? обернувся біля дверцят машини.
Що мотоцикла? не зрозуміла Олена.
У парторга їх два, скажу хлопцям на тракторній, нехай пошепчуть старішого, вчися і їздь. Чи як?
Оленка посміхнулася:
Незручно наче.
Буде зручно, коли для діла, голова сів за кермо і з серцем повернув ключем. Ну, Тит, ну
Через тиждень бригадир тракторної бригади після наряду підійшов до Олени:
Ти чого свого коня не забираєш?
Якого коня? здивувалася та.
Павлович сказав для тебе. Хлопці зробили, ще й пофарбували, стоїть у гаражі, як новенький.
Ой, Тихоновичу, замахала руками Олена. Я ж і їздити не вмію, і прав у мене немає.
Та які там права, Тихонович по-батьківськи поплескав дівчину по плечу. У нас що на полі чи в рівчаках ДАІ стоїть? А Гриша Василенко взявся тебе навчити їздити. Приходь.
Оленка прийшла. Мотоцикл і справді стояв, мов новенький, виблискував червоною фарбою.
Із тебе могорич, Миколаївно, озвався з глибини гаража старий слюсар Єврошко. Хлопці на совість постаралися. Гришо! гукнув кудись, за розібраного, без коліс трактора. Бригадирша прийшла.
Ну що, будемо вчитися? молодий механізатор вийшов із-за трактора, хвацько натягнув на очі картуза. Та Оленка встигла побачити, як вони насмішкувато блиснули, й відступила від мотоцикла. Не бійсь він не брикається, реготнув юнак. Оце ось дивись, отак умикається, заводимо Сідай. Ну, чого ти?
Не дурій, осмикнув його Єврошко. Взявся учити, так учи, бо я Тихоновичу розкажу. Герой
Ну що, будемо вчитися? молодий механізатор вийшов із-за трактора, хвацько натягнув на очі картуза. Та Оленка встигла побачити, як вони насмішкувато блиснули, й відступила від мотоцикла. Не бійсь він не брикається, реготнув юнак. Оце ось дивись, отак умикається, заводимо Сідай. Ну, чого ти?
Не дурій, осмикнув його Єврошко. Взявся учити, так учи, бо я Тихоновичу розкажу. Герой
Уже й пожартувати не можна, хлопець сам сів на мотоцикла. Сідай позаду, обернувся до Олени.
Із колгоспного двору виїхали потихеньку, і Григорій пояснював Олені, як перемикаються швидкості.
Хочеш з вітерцем? спитав, коли виїхали за село. Й, не чекаючи відповіді, газонув, аж синя смуга лягла. В Оленки свистіло у вухах, вітер бив по обличчю, здавалося, що мотоцикл ось-ось відірветься від землі. Вона аж очі заплющила, уявивши політ.
Виїхали на поле, на ґрунтову дорогу, і хлопець спинив мотоцикла.
Сподобалося? Оленка мовчки кивнула головою. Ну, тоді сама сідай, не бійся. Мотоцикл як велосипед, тільки швидкість інша.
Дівчина зі страхом пересіла наперед і міцно вчепилася в руль.
Наступного дня, після обіду, знову прийшла на тракторний стан.
Ти диви, почула віддалік у гаражі насмішкуватий голос, знову бригадирша прийшла. Видно, добре вчора з Гришкою покаталися, і сьогодні хочеться, по голосу впізнала Андрія, відчула, як спалахнуло обличчя. Хтось цитьнув за трактором, хтось засміявся. А той вийшов із гаража, витираючи ганчіркою на руках мастило.
Може, сьогодні зі мною покатаємося? на обличчі грала зневажлива посмішка. Я не гірше від Грицька обїжджаю.
Оленка болюче закусила губу і пішла до мотоцикла.
Я сама, сказала хлопцю, коли той дістав із кишені ключа і поклав руки на руль.
Е, ні. Щоб убилася? заперечив юнак. А ти, Андрію, обїжджай вдома свою жінку та дивись, щоб не скинула з ліжка. Чого ти? глянув на Олену. Хочеш сама пробуй, на. Подав їй ключа і сів на заднє сидіння.
Ще вчора їй здавалося, що ніколи не навчиться рушати з місця, додавати й зменшувати газ, а сьогодні мотоцикл слухався, і дівчина щасливо посміхалася.
Навчилася трохи, на ходу обернулася до Григорія.
Молодець, гаряче дихнув юнак біля вуха, і його руки, що обережно трималися за куртку, міцно обняли її вище талії, потім боляче стисли груди.
Вона рвонулася, випустила руля, і мотоцикл влетів прямо у жито, що росло обабіч дороги. Постояв, ніби подумав, і похилився на жито. Оленка зіскочила із сидіння, а Григорій уперся ногами в землю, утримав мотоцикла, встав і вивів його на дорогу. Винувато глянув на дівчину:
Чого ти наїжачилася, наче я вкусив тебе? Ну, що я такого зробив?
Оленка мовчала, дивилася кудись у поле, потім перевела погляд на хлопця в очах стояли сльози.
Поїхали до села, промовила тихо.
Чому, Оленко? Хіба я щось погане хотів? Я Шукав якісь потрібні у цю хвилину слова, бо не вірило ся, що вона відштовхне його, хіба не знала, чим катання закінчуються? Просто набиває собі ціну Посміхнувся. Не спіши, село від нас нікуди не дінеться, підійшов, не обняв, а згріб її в оберемок, упявся в губи.
Пусти мене! Пусти, кажу! Сопляк! Олена з силою відштовхнула від себе хлопця.
Ображений, той стояв і дивився, як вона підійшла до мотоцикла, з силою ударила по «лапці» й сіла. Мотоцикл рвонувся з місця, обдавши його курявою.
От, чорт, розгубився Григорій. Ні, ну ти глянь сама поїхала, а ти тьопай сім кілометрів пішки, мов дурень той, стояв на дорозі й дивився, як за мотоциклом здіймався довгий хвіст куряви. Ну, почекай, прийдеш ти в гараж я тебе повчу тепер. Я тебе навчу
Та Оленка не прийшла, поставила мотоцикла у себе вдома і їздила до пізньої осені, аж поки й випав сніг.
Після Нового року їй іще додалося роботи. Вона сиділа у кабінеті голови колгоспу і мало не плакала.
Даниле Павловичу, я й третій курс не закінчила який із мене агроном?
А я й не кажу. Будеш поки бригадиром-агрономом.
Та ви що? дівчина аж зі стільця схопилася. Хочете, щоб я на вашій роботі ноги вистягла? В інших колгоспах по три агрономи, а ви на одну недоучку півколгоспу вішаєте.
Сядь. Не вішаю я на тебе нічого головний агроном є, може, й іще когось пришлють, як своїх кадрів не виростили. Тільки не забувай, Олено Миколаївно, приїжджому спеціалісту не те, що своєму, де хочеш, хоч із пальця виламай, а житло дай. А ти тоді посунься. Й інших колгоспників треба посунути. Ти ось брикаєшся, кажеш важко тобі. А я так думаю: у нас землі хороші вродять цього року й наступного зернові, та щоб не по пятнадцять центнерів із гектара, а хоча б по двадцять пять, то ми б іще одну вулицю заклали. Не для когось, Олено Миколаївно, а для своїх людей вони того варті. Данило Павлович спочатку дивився на Олену крізь окуляри, потім зняв їх, поклав на стіл перед собою. Та твоєї академії малувато для землі. Тут ще й інше треба. Наші діди у столицях не вчилися, а хліб ростити уміли.
Сядь. Не вішаю я на тебе нічого головний агроном є, може, й іще когось пришлють, як своїх кадрів не виростили. Тільки не забувай, Олено Миколаївно, приїжджому спеціалісту не те, що своєму, де хочеш, хоч із пальця виламай, а житло дай. А ти тоді посунься. Й інших колгоспників треба посунути. Ти ось брикаєшся, кажеш важко тобі. А я так думаю: у нас землі хороші вродять цього року й наступного зернові, та щоб не по пятнадцять центнерів із гектара, а хоча б по двадцять пять, то ми б іще одну вулицю заклали. Не для когось, Олено Миколаївно, а для своїх людей вони того варті. Данило Павлович спочатку дивився на Олену крізь окуляри, потім зняв їх, поклав на стіл перед собою. Та твоєї академії малувато для землі. Тут ще й інше треба. Наші діди у столицях не вчилися, а хліб ростити уміли.
Так вони ж не в колгоспі працювали, вирвалося в Олени.
Данило Павлович глянув їй прямо у вічі й нічого не сказав.
Зиму Оленка любила. Вона їй і досі здавалася тією казковою Сніговою королевою, яка увечері зазирала у замерзлі шибки. Захурделить, насипле снігу мало не по самі вікна і виплакує у димарі, немов жаліється, що замерзла. Малою нищечком лежала на печі і вслухалася у те завивання, а тепер Іван висовував чорняву голівку з печі й трохи злякано питав:
Мамо, а чого то воно?
Що? не зрозуміла Олена.
У трубі отак у-у-у-у, показував їй хлопчик.
Чуєш, що на вулиці робиться, тому і в димарі таке. То вітер.
Ні, заперечливо хитав головою хлопчик. То не вітер. Припадав головою до подушки й прислухався. Потім знову виглядав із печі. Мамо, може, то вона на піч проситься?
Хто?
У вечірні години Олена подовгу сиділа над книгами. Просила Івана, щоб не заважав, і той часто нудився сам на печі, особливо коли й дід з бабою були чимось зайняті. І тепер він винувато дивився на матір, боячись, що вона нагримає на нього.
Зимка, промовив тихенько і натягнув теплу ковдру по самі плечі.
Олена посміхнулася:
Зимка на піч проситься? Тоді давай пустимо.
Хлопчик закліпав очима, перевів погляд на Наталку, яка зашивала велику дірку на його нових штанях і зараз сердилася. Дід пішов до когось із сусідів грати в карти. Запитати було ні в кого, чи пускати зиму на піч, і хлопчик на якийсь час затих, знову прислухаючись, що воно таке робиться на вулиці, аж поки й сон легенько не гойднув його на своїх крилах.
Зима часто сипала снігом, але він танув, і на полях створювалися великі ділянки льоду, під яким задихалися посіви.
Частину пустимо під ячмінь, а то можна пересіяти і просом, радився з Оленою Тит Феодосійович. Бачив у ній свою наступницю й намагався навчити всього, що умів сам. Головне, щоб поле було, а не смітник. Буряни пожеруть увесь урожай, і всі затрати тоді коту під хвіст. За великим теж не женися, землі відпочивати треба. Посіємо люпину на Даньковому полі я вже домовився із сусідами про насіння. На той рік там добряча картопля вродить, а ти як думаєш?