Але ж і так не можна. Олена озирнулася по двору там стояло кілька тракторів, на яких нікому було працювати. Довго мовчала, потім промовила з болем:
Ну, не можна ж глумитися над землею тільки тому, що нікому на ній працювати. Земля нас за це ще покарає.
Яра пшениця зійшла дружньо і в червні викинула зелені стрілочки колосків. Тит Феодосійович тільки посміхався, а Данило Павлович уголос радів:
Якщо вродить, я тобі, Олено Миколаївно, премію випишу, персональну, за ініціативу й агрономічний талант. Є таке слово? запитливо дивився на неї. Немає, то придумаємо, аби хліб добрий ростила.
Одного разу спинила мотоцикла на колгоспному дворі, біля купи жінок, що чекали машину їхати полоти буряки, привіталася, хотіла щось сказати, але не встигла. Одна з жінок, яка жваво розповідала сільську новину, немов аж радісно заходилася переповідати й Олені.
Ти знаєш, Миколаївно, кого я бачила сьогодні? Не повіриш. Я й сама не повірила, ледве вгадала. Така пава, наче й не наша.
Олена зацікавлено подивилася на жінку, встала з мотоцикла й підійшла ближче.
Вона мені каже: «Здрастуйте, тітко Варко». Я кажу: «Доброго здоровя», а сама ніяк не впізнаю, хто воно такий. Придивилася, аж то Любка Дуніна
Олені здалося, що її ударило струменем. Якусь мить стояла вражена й широко розкритими очима дивилася на жінку, потім рвонулася до мотоцикла.
Чого це вона? здивувалася та. Наче я нічого такого й не сказала.
Олена навіть шолома не надягла. На великій швидкості виїхала з колгоспного двору і мало не врізалася у зустрічний самоскид, що віз на ферму зелену масу. Водій автомобіля спинився, блідий вийшов із машини, лайнувся вслід мотоциклу, сів на підніжку кабіни й тремтячими руками дістав із кишені цигарки. А вона вижимала з мотоцикла все, що могла, й мотоцикл не їхав, а летів сільською вулицею. Спинилася біля свого двору. Не увійшла, а вбігла до хати.
Мамо, де Іван?
Мати глянула на дочку і впустила віника, яким намагалася зняти у куточку павутину.
Що з тобою?
Мамо, де Іван!? закричала Олена.
Що з тобою? ще більше розгубилася Наталка. Де йому бути батько у дитячий садочок повіз. І я ось зараз на роботу йду. А що таке?
Олена не відповіла. Вибігла з хати й навіть дверей не зачинила. Підїхала до дитсадка. Малеча ще не пішла на сніданок і гралася на подвірї.
Синок! Олена здалеку побачила хлопчика. Підбігла, підхопила на руки й притулила до грудей. Я заберу, сказала виховательці.
Зняла курточку, наділа на нього й посадила перед собою на мотоцикла. Виїхала далеко за село і зупинилася. Сіла на траву й затулила обличчя руками. Хлопчик деякий час мовчки дивився, потім ковзнув із мотоцикла.
Мамо, торкнув її за плече і сам скривився плакати.
Синок! Олена обняла хлопчика, пригорнула до себе. Я тебе нікому не віддам Нікому
Тільки пізно увечері приїхала додому. Однією рукою тримала сонного Івана, другою руля. Внесла дитину на руках у двір. Наталка зустріла їх на ґанку.
Ти, Олено, що здуріла? Що це ти видумала? Дитя кудись забрала, ми з батьком місця собі не знаходимо. Ніч надворі
Олена мовчки зайшла до хати, поклала дитину на ліжко й обережно почала роздягати.
Чого ти мовчиш? допитувалася мати.
Не чіпайте мене я спати хочу, промовила дочка стомлено.
Іди лягай, я тобі що не даю? Але щось же воно трапилося? стояла на своєму Наталка.
Нічого.
Як же нічого хіба я не бачу? зітхнула сумно. Не хочеш, то й не кажи, тільки кому ти ще розкажеш, як не матері. А новину чула Люба Дуніна приїхала? При цих словах Олена впустила дитячий черевичок і втупилася поглядом у матір. До нас аж двічі заходила. Тебе питала, хотіла побачити. Дочка напружено чекала, що вона скаже ще, але Наталка замовкла, здивована, що та, здавалося, ніяк не відреагувала на новину.
Люба щось казала? нарешті ледь ворухнула обвітреними губами.
Хвалилася, як добре живеться, мати зраділа, що дочка таки зацікавилася новиною. Оце в Крим їде, на курорти, так до Дуні по дорозі заїхала.
Надовго? Олена роздягнула дитину, накрила ковдрою. Наталка чекала, що вона піде вмиватися чи вечеряти, але та стояла коло хлопчика і дивилася на сонне личко.
Та ні, ненадовго. Може, днів на два-три. Попутньо ж їде. Там така пава, промовила трохи заздрісно. У золоті вся. Каже гроші добрі заробляє. Про тебе розпитувала. Не повірила, що у нас хлопчик, побачити хотіла. Жаліла, що ти у село вернулася. А Дуня така ходить землі під собою не чує
Годі тобі, перебив дружину Микола, не бачиш, що вона з ніг падає.
Наталка ображено замовкла, а донька взяла рушника й пішла на вулицю до умивальника, що висів на стовпчику, під старою шовковицею.
Вранці Олена зібралася на роботу й почала будити сина.
Нащо це ти його будиш? Наталка підвелася й собі.
Так треба, мамо. Вставай, синку, будила тихенько, але хлопчик не хотів прокидатися.
Миколо, вставай! гримнула Наталка на чоловіка, який теж не спав, та ще лежав у ліжку. Подивися, як вона над дитям знущається.
Микола підвівся, взяв зі стільця штани й сорочку, мовчки одягнувся. Потім промовив до дружини:
Нехай бере, раз хоче. А ти до неї не чіпляйся.
Вас обох у дурдом треба! зірвалася на крик Наталка. Вона переведе його на тому мотоциклі, цілий день гайсаючи.
Люба знову заходила кілька разів.
Вона не хоче мене бачити, нарешті сказала Дуні.
То й на врага тобі здалося те нещастя, промовила мати запобігливо. Її завидки беруть. Ти он яка у мене А вона Коли б ти її побачила худе, у штанях, ганяє на мотоциклі з ранку до вечора, наче скажене, ще й людьми командує. Тьху, та й годі. З тим байстрюком носяться усі троє. Микола цяцьки усякі струже, возить на велосипеді. Не встигне штани загидить, а вони уже перевдягають, немов на показ. А що там показувати? Одне слово байстрюк.
При цих материних словах Люба змінилася на обличчі й підійшла до вікна, з якого було видно Оленин будинок.
Мамо, а скільки тому хлопчику? запитала трохи дивно, хоча Дуня з першої хвилини відчула напруження у поведінці дочки. Бачила, як іноді тривога майне у погляді, а в голосі чути невпевненість. Ось і зараз запитала, а сама відійшла до вікна, немов чогось боялася.
Та хіба я знаю. Може, три чи чотири. Я ж у метрики йому не дивилася. А нащо воно тобі?
Так, здвигнула дочка плечима. Інтересно. Скромниця була, а бач, посміхнулася, повернулась обличчям до матері.
Дуня й собі посміхнулася і додала:
Ще й до Києва пхалася, а її так відшили, що аж у колгоспі опинилася.
Люба поїхала на третій день, не зустрівшись із Оленою. А вона хотіла і боялася тієї зустрічі. Зрозуміла, що подруга не бажає з нею бачитися. Щось між ними було не так. Що? «Чорт з нею, подивилася на сусідський будинок, коли виходила з дому. Головне, що нікому не розляпала. От тільки подумала про хлопчика, якого їй дуже хотілося побачити. Ну й що?» заспокоювала себе подумки. Не могла вона його забрати. Хто б їй віддав? І навіщо він їй чужий?
Олена повеселішала, як тільки мати сказала:
Люба образилася дуже. Привіт тобі передавала, як ішла на автобус. І за що ти на неї сердишся?
Олена тільки підхопила на руки сина і закружляла по хаті.
Іван часто бігав до сусідського двору. Не гратися, а подивитися на вишні. Вони звисали аж на вулицю, достиглі й цілими китицями. Хлопчику страшенно кортіло тих вишень, бо вдома таких не було. Якось у неділю не втримався, заліз на тин і почав рвати ягоди. Дуня у вікно вгледіла злодія, тихенько вийшла на ґанок, підкралася й потягла за штанці. Іван злякався, закричав і впав прямо у її двір.
Ах ти ж, злодюга, боляче вхопила його за вухо.
Наталка почула несамовитий крик онука, вийшла з хати Дуня так і тягла хлопця за вухо по вулиці.
За що це ти, Дуньо? Наталка підбігла, відштовхнула її від дитини. Здуріла, чи що?
Це я ще й здуріла? Ти мене ще й штовхаєш? Подивіться, люди добрі! закричала на всю вулицю. Материне молоко на губах не обсохло, а вже по дворах полізло, а вона ще й штовхається.
Хто поліз? Як тобі не соромно знущатися з дитини? промовила неголосно Наталка.
Хто поліз? Як тобі не соромно знущатися з дитини? промовила неголосно Наталка.
Це мені ще й соромитися! Обідрав усю мою вишню, а мені соромся! Сама його соромся і своєї дочки, що привела байстрюка. На мою Любу он усе село завидує, а з твоєї регоче.
Наталка заплакала, підняла хлопчика на руки й пішла до своєї хати.
Десь перед самими жнивами приїхав журналіст. Данило Павлович стояв під конторою схвильований і розгублений.
Не балувала нас ця братія, говорив ніби сам до себе, вдивляючись на дорогу, звідки мала показатися райкомівська машина. Хіба з району, як когось полаяти треба. А цього чорти аж із Києва принесли. І до нас райком везе. Це не просто Провів пятірнею по сивому волоссю, промовив тихіше: Як узялися заїдать, то вже зїдять, не тепер, то у четвер. Прогримим на всю Україну на старості літ.
Олені жаль було дивитися на цього швидко старіючого чоловіка, який усього себе до останку віддав селу, а тепер хвилювався так, що аж піт на чолі виступив.
Хоч би вчора були подзвонили, докинув Тит Феодосійович. Ми б якось ферму примарафетили, а то
Завідуючий фермою стояв поруч похнюплений: уже два дні, як доярки вручну вичищали гній із корівника зламався транспортер, електрик ніяк не міг дати йому раду. І хоча корови ходили на пашу, гною назбиралося чимало.
Віддалік на центральній вулиці показався новенький райкомівський «уазик». Усі, хто стояв під конторою, почали поправляти на собі одяг. Данило Павлович, немов перед боєм, обвів поглядом свою команду і враз посміхнувся.
Та чого ви, махнув рукою, двом смертям не бувати. Не таке бачили, а тут перед якимось писакою здрейфили.
Автомобіль зупинився перед конторою, і з нього вийшли другий секретар райкому партії та молодий чоловік із чорною шкіряною сумкою через плече. Олена глянула на нього і відчула, як їй хочеться кудись сховатися, зникнути у цю хвилину, вона аж відступила крок і стала позаду головного агронома. У грудях защеміло зрадливо, й Олена розсердилася на себе. А журналіст вихопив її поглядом серед гурту чоловіків і привітно посміхнувся. Секретар райкому, високий плечистий чоловяга років сорока пяти, привітався з усіма за руку й представив молодого чоловіка:
Мельниченко Володимир Аркадійович, кореспондент. Завітав до нас із Києва. Цікавиться господарствами, які обвів поглядом присутніх, глянув на кореспондента, ну, можна сказати, відстаючі.