А що таке? Щось із мотоциклом? Я трохи розуміюся на цій техніці. Володимир встав із сидіння.
Із мотоциклом нічого, а бензину мало, не доїдемо до села. Я ж не розраховувала на такі мандри.
І справді, не проїхали й кілометра, як зупинилися.
І справді, не проїхали й кілометра, як зупинилися.
Приїхали. Олена сиділа на мотоциклі, журналіст теж не вставав.
Що тепер? спитав неголосно й подивився, як за лісосмугою поволі сідало сонце.
Якщо не боїтеся ідіть пішки. Тут небагато, кілометрів сім-вісім. А може, ще і яка машина трапиться.
Кілометрів сім-вісім? перепитав розгублено журналіст. І це, по-вашому, небагато? Та я з цих ваших полів до завтрашнього ранку не виберуся. А, до речі, що ви самі збираєтесь робити?
Буду вести мотоцикла. А як інакше?
Вона встала, подивилась у бік села, посміхнулася:
Таки справді далекувато.
Тоді я буду тягти, журналіст подав Олені свою сумку, а ви мені щось цікаве розкажете із життя вашого колгоспу. Згода?
Олена здвигнула плечима:
У мене немає вибору, бо цю допотопну техніку вести важко, та ще й по ґрунтовій дорозі я сама з цим не справлюся.
Увечері, коли у будинках уже світилося, вони увійшли у село. Олена завела мотоцикл у крайній двір і залишила там на ніч.
Вас теж проведу тут недалеко, сказала натомленому журналісту.
А ви хіба мене до себе не заберете? вдавано образився той. Я ж он скільки тяг вашого дурня.
Я за те вам казки розказувала, засміялася Олена.
Теж мені Шахразада. Ви цілий день казки розказуєте, а що я в газету напишу? сказав уже серйозніше. Не колгосп, а якийсь партизанський загін ні в кого нічого допитатися не можна.
Було у конторі лишатися я вас із собою не кликала, відрізала йому Олена. У мене теж день пропав.
Решту дороги йшли мовчки. У вікнах потрібної хати світилося.
Тут, у тітки Дусі, переночуєте. Всі приїжджі у неї ночують, бо готелю у селі немає, сказала холодно й відчинила хвіртку. Постукала у двері.
Ой, заходьте, не стукайте. А я жду, жду, зраділа тітка.
Олена не зайшла до хати. Біля ґанку сказала: «До побачення. За вами завтра заїдуть», і пішла. Зайшла до контори там іще світилося. Постукала до кабінету керівника, прочинила двері.
Проходь, а де?.. голова поглянув на двері.
Олена пройшла в кабінет, сіла на стілець, прихилилась головою до спинки й засміялася.
Ти, посміхнувся й собі голова, ти що, його у житі загубила?
Ні, вже у тітки Дусі. Спить без задніх ніг. Він у мене, Даниле Павловичу, майже від самої пасіки мотоцикла тяг на собі.
Чого? здивувався той.
А, бензин закінчився я краник відкрила. Ну, просився чоловік, щоб помилуватися нашими полями. Не могла ж я йому відмовити.
Голова дивився на Олену й не знав, що сказати.
Чортова дівка, почухав потилицю. Тож і додумалася. Хай йому що Виручила.
Та Володимир Аркадійович не спав. Сидів за столом і їв зварений у печі борщ. Перед ним стояли смажена курка, вареники із сиром і миска густої сметани.
Ну, хоч одну чарочку, підносила тітка гостю чарку «казьонної», яку Данило Павлович завіз іще раніше.
Гляди ж, Дусьо, щоб усе було на вищому рівні. Догоди йому, Степанівно, попросив, як виходив із хати, бо осоромить на старості літ на всю Україну.
Тепер жінка стояла за столом навпроти журналіста й умовляла:
Ну, давай, синок, зі мною випємо? Га, давай.
Той глянув у благальне обличчя жінки, потім на чарку, взяв і швидко випив.
От молодець, зраділа тітка й сама пригубила. І добренна ж, зараза.
Журналіст тільки посміхнувся, а Степанівна швиденько знову наповнила чарку:
Це щоб удома не журилися. Батько ж і мати є?
Володимир ствердно кивнув головою.
От і випємо за них.
Гість поглянув на неї повеселілими очима, випив і поставив чарку трохи далі від себе. Доїв борщ узяв вареника і вмочив у сметану.
А ця ваша агрономша, вона місцева?
Аякже, тітка ще долила горілки. Своя. І батьки її тут живуть. Хороша людина, та доля у неї нехороша.
Молодий чоловік перестав жувати, втупився поглядом у тітку Уже сам, без запрошення потягнувся за чаркою.
Бачиш, зраділа та, що він випив іще, але мялася з розповіддю.
Ну, як його сказати. Хлопчика вона собі знайшла по молодості літ, ну, у нас, по-сільському, кажуть байстрючка. Хто ж його знає, чиє воно. Заміж не виходить, а на неї багато находилося непоганих хлопців. І вивчитись, на кого хотіла, не вдалося, так ото у колгоспі й залишилася. А у вас же є жінка, діти?
Немає. Гість відчув, що добре спянів, і попросив: Я б уже спати ліг, стомився дуже.
Тітка відвела його у другу кімнату, до розстеленого високого ліжка. Він роздягнувся, ліг і потонув у мяких подушках.
Олена довго не могла заснути. Перебирала в памяті минулий день і то посміхалася, то супилась. Потім розсердилася на себе, повернулася на бік і заснула. Прокинулася рано, але з ліжка не вставала. Лежала із заплющеними очима, поки мати не прочинила тихенько двері.
Чи ти сьогодні йдеш на роботу, чи ні?
Вона підвелася і в сорочці підійшла до великого дзеркала, довго розчісувала волосся, заплела косу, закрутила на голові й приколола шпильками. Поснідала неквапно й пішла за мотоциклом.
«Якась сьогодні не така, подумала Наталка про дочку. Може, що на роботі?»
На тракторному стані Олена залила у мотоцикл бензину і довго стояла, роздумуючи, куди їхати. На наряд запізнилася, але все ж поїхала до контори. У кабінеті голови сиділи спеціалісти й журналіст. Олена привіталася, сіла на крайнього стільця.
Тут ми без тебе говорили, Олено Миколаївно, підвів на неї очі Данило Павлович. Учора трапилася неприємність і все через твою халатність. Олена почервоніла й опустила голову. Так от, сьогодні треба показати товаришу журналісту все. Хочете, звернувся до нього, я сам покажу господарство?
Звичайно, кивнув той головою, я б хотів якомога більше напрацювати матеріалу. У мене є ряд запитань і до вас, і до спеціалістів, говорив офіційно, натягнуто й ні на кого не дивився. А коли вийшли з контори, відразу пішов до автомобіля голови колгоспу, що вимитий, як ніколи, виблискував склом, мов новенький. Зачинив дверцята й ніби ненароком наткнувся поглядом на Олену, яка стояла біля свого мотоцикла й насмішкувато дивилася у його бік.
Данило Павлович сам сів за кермо, а позаду головний агроном і завідуючий фермою. Ті перезирнулися між собою, ховаючи посмішки, коли автомобіль поїхав не прямою дорогою, а Вівчарівкою там уже стояли зруби нових хат для колгоспників.
На ферму приїхали майже по обіді, там було чисто й пахло ще свіжою крейдою. Із тракторного стану прогуркотіли на дорогу два комбайни, Мельниченко побачив їх, зацікавився:
Жнивувати починаєте?
Та ні, сьогодні обкосять поля, які через пару днів будемо убирати. Хочете, ось подивимося ферму й туди проїдемо? запропонував Данило Павлович.
Я вже вчора бачив, посміхнувся ніяково журналіст. Але можна проїхати.
Здалеку здавалося, що комбайни пливуть по хлібному полю, один за одним. Володимиру Аркадійовичу хотілося думати про велич картини, яка відкривалася перед ним, але він глянув на червоного мотоцикла, що самотньо стояв на узбіччі, й зовсім збився з думок. Самої Олени не було видно. Перший комбайн наближався, і журналіст побачив, що вона стоїть за кабіною комбайна і про щось перегукується з механізатором. Коли комбайн зупинився, швидко зійшла по східцях униз.
Добра пшениця. їй-богу, добра, Даниле Павловичу. Коли б така вся, то глянула на Мельниченка й замовкла.
Ет, Олено Миколаївно, не забігай наперед із висновками, промовив голова байдуже, ще ж яка погода
Поїдемо далі? запитав у Мельниченка.
А куди? журналіст тримав у руках блокнота й ручку.
Взагалі-то, я б хотів побачити, як комбайни жнуть і чи багато втрат. Тут пять хвилин обїхати.
Тоді я краще занотую дещо у блокнот і почекаю вас.
Він швидко писав, раз у раз кидаючи погляд на лан, що поволі хитався на вітрі. Бачив Олену, яка вбрела у пшеницю і щось там роздивлялася. Нараз перестав записувати, зірвав яскраву квітку дикого маку, підійшов до неї, мовчки витяг шпильки з волосся, і воно хвилями розсипалося на плечах. Олена розгубилася, а він устромив квітку у волосся й відійшов. Стояв і дивився на неї, спантеличену, потім посміхнувся:
Польова царівна. Ви справжня Польова царівна.
Олена мовчки витягла квітку, зібрала волосся у вузол, повернулася й повільно побрела жовтими хвилями. Він не бачив, як під темними віями блиснули сльози, й не міг зрозуміти, чому вона бреде так далеко, немов хоче загубитися у цьому колосковому царстві, що горнулося до неї, хилило повний колос, злітало з-під ніг сполоханим жайворонком.
Коли підїхали голова колгоспу і Тит Феодосійович, він сів у машину і попросив:
Розкажіть мені про вашого спеціаліста, що так захоплюється оцими полями й зовсім не здається на виробничі розмови.
Коли підїхали голова колгоспу і Тит Феодосійович, він сів у машину і попросив:
Розкажіть мені про вашого спеціаліста, що так захоплюється оцими полями й зовсім не здається на виробничі розмови.
Про Олену? перепитав Тит Феодосійович. Так, щоб ви знали вона оцю пшеницю виняньчила. І не тільки оцю. Вона землю відчуває не так, як ви думаєте земля, ґрунт, а як живу істоту. Що про неї розказувати? Може, їй і не пощастило, що не вивчилася на кого хотіла, а нашим полям пощастило.
На другий день голова колгоспу сам відвіз журналіста у район. Той весь час замислено дивився на дорогу і мляво відгукувався на розмову. А біля райкому партії швидко вийшов із машини, потиснув йому руку й пішов. Голова хотів і собі йти за ним, потім передумав, сів у машину й поїхав додому. Кожного дня перегортав усі республіканські газети, які приходили в контору і додому А коли вже трохи почав заспокоюватися, побачив заголовок «Польова царівна». Хвилюючись, почав читати, дочитав останній абзац і відклав газету. Посміхнувся: «Виручила. Ну й добре, хоч на цей раз». Потім обличчя спохмурніло, і він зосереджено уткнувся очима у папери, що лежали перед ним. Тільки майже через годину знову відкрив газету, передивився статтю й поклав собі у стіл.
Олену ж у селі почали звати Цариця. Спочатку жартуючи, потім позаочі, особливо чоловіки, хто з насмішкою, а хто й з повагою. А Тит Феодосійович, коли був у доброму гуморі, звертався не інакше як: «Ти, цариця нашенських полів»