Яра пшениця вродила майже сорок центнерів із гектара, й Олена раділа, наче мала дитина.
Всю, до останнього зерняти, на насіння, розпорядився Тит Феодосійович.
Але через кілька днів голові зателефонували з райкому партії:
Ти чого, Даниле Павловичу, яру пшеницю на елеватор не везеш?
Дак а скільки її там жменя, упалим голосом промовив той. Хотіли розвести, щоб
А я тебе не питаю, що ви хотіли. Вези пшеницю, якщо не хочеш мати неприємностей, голос завідуючого відділом сільського господарства звучав роздратовано.
А мені до них не звикати, відрізав Данило Павлович і першим поклав слухавку. Сучий син, промовив, дивлячись на телефонний апарат. Спочатку вирости її, а потім будеш командувать. Лякає він
Уперше за роки навчання в академії Олена хвилювалася, збираючись на чергову сесію. Намагалася обдурити себе, що їй байдуже, зустрінеться чи ні у Києві з Мельниченком, але серце починало схвильовано битися, коли уявляла ту зустріч. Подовгу розглядала одяг, що брала з собою, міряла, прискіпливо роздивляючись у дзеркалі.
Мамо, і мене візьми, просився Іван, дивлячись, як материні речі одна за одною лягають у невеличкий чемодан. Я теж хочу до Києва.
Лягай і ти в чемодан, жартувала з нього Олена.
Ага, знічувався хлопчик, я ж не спідниця. Я хочу ногами. Візьми, мамо, благально дивився їй в очі. А коли зрозумів, що не допроситься, заплакав і пішов шукати діда, щоб той пожалів.
Перші дні Олена підходила з надією до академічного корпусу, вдивлялася у студентів, але знайомого обличчя не було. Хоча й чекала, все ж розгубилася, коли почула знайоме:
Привіт, Шахразада! Я тебе ледь розшукав у цій альма-матері майбутніх голів колгоспів.
Він був зовсім іншим, ніж тоді, влітку. Вишуканий одяг, насмішкуватий погляд, упевненість у кожному русі. Побачив розгубленість Олени, спитав:
Ви, здається, зовсім не чекали бідного журналіста?
А чому я мусила вас чекати? вона трохи оговталась, і його самовпевненість здалася неприємною. Хотіла йти, та він заступив дорогу.
Ого, які ми. Але повинен вам нагадати, що ви не на своєму полі й отой тролейбус не ваш мотоцикл, який ви змусили мене, мов ішака, тягнути на собі стільки кілометрів.
Олена засміялася.
Хто ж вам винен? Надіюсь, ви не прийшли мститися і змушувати мене упрягатися в тролейбусні голоблі?
Ні, відповів Володимир без усмішки. Я просто скучив. Давайте вашу сумку. Він простягнув руку за сумкою, у якій лежали конспекти і книги. Я пропоную, перейшов знову на жартівливий тон, для ближчого знайомства поблукати трохи містом.
Скажіть, запитала, коли сиділи за столиком маленької кавярні, чому ви написали інший матеріал, а не той, за яким приїхали?
Володимир відповів не відразу Кілька разів відпив гарячої кави, потім поставив чашечку на стіл.
Я мало розуміюся на сільському господарстві, та дещо побачив за вашими побрехеньками. В газеті я ще недавно, небагато їздив, але село ваше якесь особливе. Помовчав, знову відпив каву, глянув Олені в очі. Може, тому, що в ньому живете ви?
Олена зашарілася.
Мене просили у райкомі розкритикувати ваш колгосп, продовжував дивитися Олені в обличчя, але, як бачите, не зміг. А вам сподобався мій матеріал?
Він не про мене, сумно посміхнулася Олена. Я інша. Ви побачили тільки красиве поле й мене на ньому, а скільки всього Замовкла, подивилася за вікно кавярні, за яким сюди-туди снували перехожі. Там важка праця. І жити у селі важко. Хліб ростимо, а до нас його завозять раз на тиждень, і хто не хоче день стояти у черзі, ніби після війни, той пече свій. Ковбасою та маслом у Києві завалені магазини, а що бачать селяни? Ржаві оселедці, старі консерви, залежалий товар. Ви були у наших магазинах? Володимир заперечливо хитнув головою. Отож. Після столичного багатства не завадило б зайти та подивитися, що від того багатства залишається селу. Та про це чомусь не прийнято писати.
Володимир тепер дивився не на Олену, а на чашечку, яку тримав у руці, а коли вона замовкла, підвівся й пішов замовити ще каву, потім знову сів за столик, посміхнувся і запропонував:
Давайте змінимо тему. Мені жаль, але ви самі були тоді не дуже балакучі, от і довелося дещо домислювати.
Розмова не вязалася. Олена подумки картала себе за відвертість.
Потім подивилася на годинник:
Мені час, а то не пустять у гуртожиток.
Ішли теж мовчки хоча юнак кілька разів намагався розповідати про щось із журналістської практики, та Олена не підтримувала розмови. їй було ніяково за себе. Хотілося швидше сказати цьому самовпевненому денді «до побачення», і нехай що буде. Але той зупинився перед гуртожитком, глянув на освітлені вікна:
Я ніколи не жив у гуртожитку там, мабуть, весело? Звичайно, весело, відповів замість Олени. Давайте зустрінемося завтра, запропонував несподівано.
Вона простягла руку за сумкою, взяла, кивнула:
До побачення, і пішла до дверей.
Він приходив щовечора. Насмішкуватість в очах змінилася лагідною уважністю, й Олені здавалося, що з кожним днем світ змінюється для неї. У тому світі вона почувалася щасливою.
На Жовтневе свято, взявшись за руки, йшли Хрещатиком у кінці якоїсь колони. Попереду грав духовий оркестр, то з одного, то з іншого боку лунали пісні, здебільшого революційні. На вітрі тріпотіли десятки кумачів і транспарантів. Урочистість свята охопила обох, а коли підходили ближче до трибуни, Володимир показав туди рукою:
Дивися, у третьому ряду, неподалік від Щербицького, мій батько.
Як? Олена розгубилася. Ти ж казав, що він робітник?
Не зовсім. Он отой, у пижиковій шапці. Бачиш?
Олена віддалік не могла роздивитися, тим більше що майже всі, хто стояв на трибуні, були у таких шапках. Але вона кивнула головою. На площі закричали: «Ура!» Володимир теж закричав. Високо підняв руку й махав, повернувши обличчя до трибуни. Коли минули площу, гордо пояснив:
Мій батько передовик. Знаменитий. Його фотографія не сходить із міської Дошки пошани.
Потік людей розкочувався по вулицях і провулках. Вони теж пройшли пішки кілька кварталів і на якійсь зупинці стали чекати тролейбуса.
А куди ми їдемо? Олена відчувала свято не тільки навколо, а й у собі.
Секрет, Володимир загадково посміхнувся і міцно стиснув її руку у своїй долоні.
їхали довго, майже на околицю міста. На пятому поверсі якогось висотного будинку він дістав із кишені ключа й відімкнув квартиру Взяв Олену за плечі, легенько підштовхнув у двері. У квартирі нікого не було.
Це твоя? спитала, розгублено озираючись.
Юнак засміявся:
Коли б моя. На жаль, позичена. Зняв із неї пальто, повісив неподалік дверей. Узяв за руку й провів до кімнати, де на журнальному столику стояла пляшка вина, цукерки і ще щось у маленьких паперових пакетах. Не соромся, господарюй, бо я голодний, наче вовк. Візьму і зїм тебе.
Він жартівливо клацнув зубами, взяв Олену за плечі й притягнув до себе. Цілував жадібно вуста, шию нетерплячі губи обпікали. В Олени запаморочилося в голові, й вона легенько відштовхнула його:
Годі, а то й справді зїси.
Випите вино ще більше запаморочило голову. Олена розуміла, що усамітнення в цій квартирі закінчиться не тільки поцілунками, й боялася. Захмеліла від вина і кохання, вона все ж не могла не думати, що Володимир перший чоловік у її житті. Але ж Іван? Невже потрібно буде щось пояснювати?
Випите вино ще більше запаморочило голову. Олена розуміла, що усамітнення в цій квартирі закінчиться не тільки поцілунками, й боялася. Захмеліла від вина і кохання, вона все ж не могла не думати, що Володимир перший чоловік у її житті. Але ж Іван? Невже потрібно буде щось пояснювати?
Про що ти думаєш? юнак узяв дівочі руки у свої долоні, зазирнув їй в очі. Оленка почервоніла, відвела погляд, немов боялася, що він прочитає думки. Не хочеш казати? Але ж ти думаєш про мене? Оленко, кохана, скажи, що ти думаєш про мене, а не про когось іншого. Замість ніжності в голосі несподівано прозвучали нотки ревнощів.
Олена посміхнулася:
Про тебе. Я думаю тільки про тебе.
Вона мріяла про таку любов. Зневірювалася й часто подовгу лежала без сну, з болючим відчуттям самотності. Й тепер молоде дівоче тіло, що не знало любовної жаги і пристрасті, спалахнуло гарячою хвилею, відгукуючись на кожний поцілунок, кожний дотик.
Довго не розплющувала очей. Лежала і вслухалася у себе, аж поки не почула несміливе:
Чому ти мені нічого не сказала?
Вона не знала, що відповісти, ще міцніше стулила повіки, та Володимир підвівся на лікоть і нахилився над її обличчям, легенько торкнувся губ, провів гарячими пальцями по чолу, заплющених очах.
Царівно ти моя польова, я люблю тебе, а ти соромишся своєї чистоти. Я не Він замовк і жадібно припав до її вуст.
Вечоріло. Молода жінка підвелася на ліжку, хотіла встати, але гарячі руки обхопили її:
Не пущу. Я тебе нікуди не відпущу від себе. Не йди. Оленко, не йди. Будь моєю Не тільки сьогодні.
Вона поїхала додому наступного дня, а Володимир сказав батькам, що хоче одружитися.
Не рано? батько сидів перед телевізором, а мати неподалік у мякому кріслі й гортала журнал. Торік лише з університету, про карєру треба думати, а не про одруження.
Що ти кажеш? мати докірливо подивилася на батька. Хоч би розпитав спочатку хто вона і що за людина? Одне другому не завадить, а може, ще й допоможе. Хто вона, синок? Звідки киянка?
Ні, мамо, Володимир сів навпроти матері. Може, я трохи тебе розчарую
Мати голосила на всю хату, а батько нервово ходив по кімнаті.
Я не допущу такого. Знай, не допущу. Поріг мого дому не переступить те бидло. Зупинився перед сином, втупився у нього очима.
Ти подумав про нас із матірю? Я що, на роботі жили рву, кожному чортові догоджаю для себе? А ти знаєш, як на тебе дивитимуться твої колеги? Я тебе в університет упхнув хіба для того, щоб ти потім голову втопив у багнюці? Ні, я не допущу. Ти забув, що ти член партії, і я завтра подзвоню у партком. Чого ти мовчиш? Думаєш, я жартую?
Робіть, що хочете, Володимир підвівся й пішов до своєї кімнати. А я йду з дому. І дружину, тату, буду вибирати собі сам, а не ти й партком.
Сопляк! крикнув батько. Писни мені ще щось подібне, я тебе сам у порошок зітру. Іди, йди, гукав услід, коли за сином зачинилися двері, ти ще до батька на колінах приповзеш!
Жнива давно закінчилися, але з райкому майже щодня йшли указівки план вимагав здати все, що зібрали на полях. Данило Павлович повертався з району злий на весь світ. «Знову буде, хоч сам лягай худобі в ясла. Не дам, вирішив для себе ще тоді, коли отримав телефонограму негайно приїхати до райкому партії. Нехай викручують руки, але більше не вивезу з колгоспу й тонни». Мовчав у приймальні, мовчки зайшов до кабінету першого. Був не сам із інших колгоспів теж приїхали керівники, такі ж похмурі і злі.