Нараз його думки обірвалися. На стерні, де вже зібрали жито, стояла заскиртована солома. Крізь ще негусті вечірні сутінки Данило Павлович побачив, як кілька копичок сунулися від стогу в бік села. Він звернув із дороги й поїхав по полю. Жінки покидали вязки з плечей, важко дихаючи, перелякані стояли посеред поля. Маринка Цвірина стріляла на голову злими чорними очима, а стара Пріся Сотничка заплакала вголос. Данило Павлович нічого не сказав, повернувся й пішов до машини. А вранці викликав Олену і наказав, щоб прийшли всі чотири жінки, що вчора крали солому. Жінки прийшли, боязко стояли у коридорі, мовчки переглядаючись між собою, їм було чути, як у кабінеті голова лаяв бригадиршу.
Чого в тебе люди солому крадуть?!
А що я їм зроблю? Може, мені ще й солому стерегти? сердилася й собі Олена.
Нащо її стерегти? Данило Павлович докірливо подивився на дівчину. Я думав, ти розумніша. Щоб я цього більше не бачив. Клич жінок у кабінет.
Олена відчинила двері, сказала, щоб заходили. Ті несміливо, одна за одною, зайшли й стали біля дверей.
Сідайте, кивнув голова на стільці, що стояли під стіною. А ти, Олено Миколаївно, поклич головного бухгалтера.
Жінки сиділи рядочком, поскладавши натруджені руки на коліна. Раз викликає бухгалтера, та ще й головного, значить, оштрафує, думала кожна, і складочки в куточках вуст гірко опускалися. Данило Павлович по черзі глянув на одну, на другу перед ним сиділо четверо вдів. У Прісі чоловік з війни не прийшов, у моложавої на вигляд Вусті Колодочки тільки й того, що прийшов у сорок шостому на милицях. Два роки пожив, дитину нажив та й помер. У Маринки недавно розбився на мотоциклі, а Тетяна Білочка й досі ходить у чорній хустині, хоча вже роки минули, як поховала чоловіка. Важко зітхнув, перевів погляд на папери, що лежали на столі, але нічого не читав, тільки заховав туди винуваті очі. У двері зайшов головний бухгалтер, за ним бригадирша. Жінки й зовсім розгубилися, а стара Сотничка почала витирати очі краєчком темної хустки.
Семеновичу, почім солома у нас? запитав бухгалтера, як тільки той переступив поріг кабінету.
Так ціна різна бухгалтер глянув на жінок, потім на свого керівника, що сидів темний, як ніч. Самі ж знаєте, для колгоспників одна, а для
Яка найнижча? перебив його голова.
Півтора карбованця за центнер.
Уже пенсійного віку бухгалтер намагався зрозуміти, куди гне Данило Павлович.
Так, оцим жінкам, кивнув той на стільці, де сиділи вдови, випиши по три центнери кожній, подумав трохи, по карбованцю, а то ще урвуться, кравши. А так, може, ще котра й дитя приведе.
Жінки не відійшли від переляку й не посміхнулися на жарт, бо знали, що за крадіжки голова не попускав нікому. Тільки Маринка задиристо повела очима й підштовхнула до дверей Тетяну, яка хотіла чи щось сказати, чи спитати, але подруга їй не дала.
Дають бери, а бють тікай, промовила за дверима неголосно. Дивак наш Данило, ніколи не знаєш, що у нього на думці. І правда, від таких вязок можна урватися.
У кабінеті голова зупинив Олену, яка теж хотіла йти.
Ти поки що сядь. На ось, почитай, і подав їй списаний аркуш паперу.
Що це? Олена взяла, глянула на незнайомий почерк.
Що, що? Анонімка, не знаєш що. Можеш не читати, але я думаю для тебе краще буде, коли знатимеш.
Олена здивовано глянула на папір і почала читати. Там йшлося про те, що студентка-заочниця сільськогосподарської академії під час сесій займається не навчанням, а розпустою. Олена прочитала раз, вдруге, потім підвела на Данила Павловича повні сліз очі.
Ти чого? розсердився той.
Мало життя било, що через якусь паскуду плачеш? Я міг би порвати й тобі не показувати, тільки ж мусиш знати, що хтось уже випустив пазурі, аби добряче пошкрябати. Хоча й анонімка, але ти подумай, чия то робота, бо через таких «доброзичливців» іще заплачеш не раз.
Подзвонив Володимир, сказав, що приїде познайомитися з батьками й Іваном.
Ти ж хоч гарбуза не піднеси, попросив жартома. А то як я його понесу через село?
Випав сніг. Іван побачив у вікно біле подвіря і попросив дістати санки. Олена дістала, одягла хлопчика й відпустила на вулицю.
Далеко не йди! гукнула вслід. І дивися мені там
А ти йому сказала про дитя? допитувалася мати.
І без мене сказали, коли приїжджав у село.
А батьки, видно, проти, бо не Їдуть. Наталці дуже хотілося, щоб усе було як у людей: і свати, й весілля. Та вона розуміла, що доньці не судилося ні біле вбрання, ні бояри з дружками. Добре ж, коли київські свати захочуть прийняти її дитину. Нічого він тобі не говорив за своїх батьків?
Не говорив, Олена згадала про анонімку, й біля серця ворухнулася підозра. «Вони не можуть, намагалася переконати себе подумки. Тоді хто, якщо на конверті стоїть київський штамп? Він же сказав їм, не міг не сказати».
Через якийсь час Іван боязко просунув у двері голову.
Бабо, покликав жалібно.
Що таке? Наталка глянула на онука й сплеснула долонями. Боже мій, куди це ти вліз?
У хлопчика навіть із шапки капала вода. Баба роздягала біля печі й сварила:
Куди тебе нечиста сила оце внесла?
У Галузцину копанку санками вїхав, схлипував Іван, але більше для того, щоб мати чи баба не дістали заховану під припічком лозину.
У Галузцину копанку санками вїхав, схлипував Іван, але більше для того, щоб мати чи баба не дістали заховану під припічком лозину.
Чого ж ти туди поїхав? Наталка виливала з нових чобіток воду. Утопився б, і ніхто не почув би й не побачив.
Там гора. Хлопчику здалося, що лозину не діставатимуть, і він посміливішав, тільки скоса позирав на матір, бо та могла й без лозини вибити бубна.
А де санки? Олена суворо дивилася на хлопця, хоча самій хотілося посміхнутися з кумедного шибеника, який намагався уникнути покарання. Іван опустив голову. Я тебе питаю чи кого?
У копа-анці, потяг хлопчик жалісливо.
Утопив? Наталка все ж полізла рукою під припічок.
Трохи! заревів Іван на всю хату, побачивши у бабиних руках лозину.
Чого це ви наробили плачу, аж на вулиці чути? До хати зайшов Микола, заніс дрова, які ще пахли свіжою хвоєю.
Діду! зрадів хлопчик і без штанців кинувся до нього.
Баба таки дістала лозиною по голому заденяті, але тільки зачепила, бо малюк сховався за діда.
Ви вже тільки що за лозину хапаєтесь, дорікнув Микола обом.
Так він же санки утопив, Наталка невдоволено глянула на чоловіка. Просилося його не лізь туди
Добре, що сам не втопився, перебив її чоловік.
Увечері, перед тим як лягати спати, Олена посадила Івана на ліжко й сама сіла, погладила сина по чорнявій голівці, легенько смикнула за вухо.
Ти хоч завтра слухайся, коли татко приїде.
Чий? не зрозумів хлопчик.
Твій.
У дитини широко розкрилися очі.
Ти ж казала у мене немає тата, недовірливо глянув матері в обличчя.
Тепер є. Олена посміхнулася, обняла малюка й пригорнула.
Та Іван запручався, скочив із ліжка:
А який він? Бабо! закричав на всю хату. Мій тато завтра приїде! полопотів босими ногами в іншу кімнату.
Наталка й Микола тільки мовчки перезирнулися між собою, а хлопчик нетерпляче смикнув бабу за спідницю:
Ти чула?
Довго не міг заснути.
Мамо, а він тепер нікуди не поїде? допитувався в Олени. Не встигала вона відповісти, як знову питав: А де він так довго був? Мамо
Спи вже, а то тата завтра проспиш.
Хлопчик замовк і з головою заліз під ковдру. Вранці схопився, коли Наталка ще тільки розпалювала у печі.
Приїхав?
Горе ти моє, баба підняла малюка на руки, притулила голівку до грудей і схлипнула.
Чого ти, бабо? здивувався хлопчик.
Так ти ж он скоро від нас поїдеш, а ми з дідом самі залишимося.
Не плач, бабо, маленькою рукою погладив Наталку по голові. Я і вас із дідом заберу.
Наталка посміхнулася крізь сльози й опустила дитину на підлогу. Іван постояв, потім взувся у дідові чоботи й пішов у сіни.
Куди ти? спинила його баба.
Тата виглядати.
Володимир приїхав перед обідом. Іван першим угледів його і, як Олена не стримувала, вирвався й побіг назустріч.
Татку! закричав на всю вулицю. Підбіг, але кроків за два несміливо спинився.
Ну, здрастуй, Володимир поставив сумку на сніг і сам підійшов до Івана. Здрастуй, ого, який ти вже великий, підняв на руки, а хлопчик обхопив його за шию.
Татку, прошепотів у саме вухо. Я так довго тебе виглядав.
Наталці майбутній зять сподобався відразу, а Микола більше мовчав, подовгу дивився на Володимира, той аж ніяковів під його уважним поглядом. Іван від нього не відходив і ображався, коли мати просила не набридати або йти погуляти на вулицю. У карих оченятах виступали сльози, хлопчик соромливо ховав очі, щоб татко не побачив і не подумав, що він плаче, як маленький.
Наступного дня Олена й Володимир пішли до сільської ради, щоб подати заяву про одруження. Секретар сільради Віра Максимівна, ще молода жінка з привітним обличчям, запросила їх сісти. Новина летіла попереду, і все село вже знало, що Олена виходить заміж.
Будете весілля справляти чи як? запитала Віра Максимівна, шукаючи зразок заяви.
Ні, Олена зніяковіла. Розпишемося, і все. Скільки нам місяців потрібно чекати?
Та як таке діло, то й не потрібно чекати. Паспорти у вас із собою? Пишіть заяву.
Коли вони написали, уважно перечитала.
Ви добре обдумали? спитала обох, але дивилася на Володимира.
Так, відповів наречений за себе й за Олену.
Тоді давайте ваші паспорти.
Тоді давайте ваші паспорти.
Поставила штампи, зробила записи й виписала посвідчення про укладення шлюбу. Встала зі стільця, привітала. Володимиру потисла руку, Оленку ж обняла й поцілувала.
Ти заслужила щастя, промовила, несподівано розхвилювавшись. Будьте обоє щасливі.
Молодята й собі настільки розхвилювалися, що дорогою не знали, про що говорити: кидали одне на одного здивовані й щасливі погляди. Зайшли до хати, Олена стала біля дверей.
Привітайте нас, мамо, промовила до Наталки.
Ще рано вітати. Чого ви постали у порозі? мати й батько заради зятя не пішли на роботу.
Ні, мамо, не рано, донька дістала з маленької сумочки паспорти. Ми вже одружені.
Як це? Наталка глянула на штамп в Олениному паспорті, руки у неї дрібно-дрібно затремтіли. Миколо! гукнула чоловіка з подвіря. Іди сюди, батьку. А у самої по обличчю покотилися сльози. Вона відвернулася, витерла їх долонею, потім зняла на покуті ікону.
Зайшов Микола.
Іди до мене, стань поруч, попросила його схвильована дружина. А ви, діти мої, опустіться на коліна. Олена й Володимир слухняно опустилися перед батьками. Благословляємо вас голос у Наталки зірвався, й Олена відчула, як і в неї зарізало в очах. Але то були сльози щастя.