І без того у тісній кімнаті стало ще тісніше, однак Олена раділа, адже поруч із Іваном життя набирало іншого забарвлення, хоча й клопіткого, але наповненого дитячою любовю, без якої життя часом здається прісним.
Одного вечора, коли Іван уже спав, а чоловік щось писав, Олена, трохи хвилюючись, підійшла до нього і сіла за столом навпроти.
Ти щось хотіла? підняв на неї очі Володимир.
Іван тебе татком зве, промовила притишеним голосом і глянула на сплячого сина.
Ну й добре. Хіба я проти, чоловік знову втупився у папери, що лежали перед ним.
Розумієш голос Олени затремтів. Я б хотіла Він малий і ще не скоро дізнається, що ти не батько.
Ну, й що? незадоволено повів плечем Володимир, немов хотів відігнати від себе якусь думку.
Ти міг би його усиновити, Олені важко далися ці слова, адже з дня одруження чекала, що про усиновлення заговорить сам Володимир. Потім їй здалося, що чоловіку просто не спадало на думку, й вона заговорила першою. Так багато хто робить.
Володимир поклав ручку, відсунув від себе недописаний матеріал. По його обличчю пробігла тінь, і він неголосно промовив:
Але ж ти мені про цю дитину нічого не розповіла. Скільки я намагався поговорити з тобою, ти не хочеш розповісти елементарного звідки взявся Іван у твоєму житті? Схоже, що батьки теж не знають правди. Олено, коли ти хочеш, щоб я його усиновив, розкажи мені все.
Немає особливо чого розповідати ця дитина моя, промовила жінка з ноткою болю в голосі. Дай ще трохи часу, тоді, можливо, я тобі розповім.
А зараз мені не довіряєш, так, Оленко? по обличчю Володимира ковзнула крива посмішка. Але хочеш, щоб я взяв на себе батьківську відповідальність за хлопця. А ти знаєш, що це таке?
Знаю. Я знаю, що це таке, вона глянула йому в очі холодним поглядом. І дуже жалкую, що затіяла цю розмову, підвелася, роздягнулася і лягла у ліжко, відвернувшись обличчям до стіни.
Олено, Володимир пересів зі стільця на ліжко. Не ображайся. Та я не хочу всиновити дитину якихось негідників, з якими у тебе невідомо які стосунки.
Олена нічого не відповіла. По її обличчю потекли сльози.
Олено, погукав її ще раз, але вона знову не обізвалася.
Тоді він підвівся і пішов дописувати матеріал.
Наступний день був, як інші, тільки Олена почала помічати те, чого не помічала раніше, чоловік ніколи не грався з Іваном, ніколи ні про що не розпитував, хоча той кожного дня чекав його з роботи чи то на східцях гуртожитку, чи й зовсім біля входу. Інколи йшов аж до тролейбусної зупинки, коли Володимир затримувався на роботі, подовгу вдивлявся у людей, що виходили з тролейбусів. Олена сварила, наказувала не йти від гуртожитку, хлопчик обіцяв, та любов до тата була сильніша від материної заборони. Володимир інколи купував дешеві іграшки чи солодощі, й тоді щасливішої людини, ніж Іван, не було у цілому світі. Хлопчик міг подовгу стояти на одному місці й дивитися, як Володимир працює чи їсть, йому вистачало й того, що у нього був татко.
Весна, здавалося, прийшла у місто, щоб здивувати. Мало не за тиждень сірі вулиці зазеленіли, висохли калюжі, й Олену потягло додому. Ночами снилося, що мчить на мотоциклі полем, без кінця і без краю. Прокидалася з відчуттям провини і порожнечі у душі. Чоловік швидко снідав і йшов із дому, а її чекали засмічені кухні, довгий коридор зі старою підлогою, яка невідомо коли фарбувалася і весь час мала вигляд брудної. Вона скучала за селом, за своїми полями й за мудрим Титом Феодосійовичем. У кінці травня не витримала і з Іваном поїхала на кілька днів додому. Від почутого довго ходила приголомшена Данила Павловича таки зняли з голів, а Тит Феодосійович сам написав заяву.
Добре, що ти не в колгоспі, раділа мати. Там таке робиться День і ніч їдуть, гребуть, що потягнуть. Бичків почали різати, а половина землі ще не засіяна. Новий голова продав ліс, той, що закупили на будівництво житла, пригнав якусь дорогущу машину й тепер катається щодня із села до райцентру.
Олена слухала матір і відчувала тугу за тими днями, коли її життя було наповнене турботами про посівну, потім про зазеленілі ниви, які просили то добрив, то вологи, то захисту від бурянів. Тепер ті поля були не її, на них господарювали інші спеціалісти, які приїхали у село разом із новим головою. Олена здавалася собі зрадницею і довго по тому намагалася зрозуміти, чому доля кидає під ноги одному негідникові село, район, державу. Конкретні люди й цілий народ стають заручниками якогось недоумкуватого лідера, якому бракує елементарного відчуття власної нікчемності, через що летять у прірву роки й десятиліття розвитку держави або ж маленького села, безхарактерного, заляканого війнами, голодом, злиденним життям.
Через рік вона отримала диплом, але від того в її житті нічого не змінилося. Батьки Володимира так і не змирилися з його одруженням, хоча той інколи й навідувався до них. Часто їздив у відрядження, подовгу затримувався на роботі. Олена не нарікала. Чекала, що життя зміниться на краще і через якийсь період знайде іншу роботу і власне затишне житло. Тим жила, коли часом хотілося кинути все, забрати сина й повернутися назад, у село.
Найщасливішим почувався Іван. Йому подобався великий гуртожиток, подобалися дорослі, які весь час посміхалися до нього і чимось пригощали. Подобалося жити у маленькій кімнаті, де є тато й мама. Вранці прокидався і, якщо нікого не було поруч, злазив із ліжка, взувався у маленькі капці й виходив у коридор у самих трусиках та майці.
Мамо! гукав на весь поверх. Я вже наспався.
Часто у дворі гуртожитку грався з дітьми, що жили неподалік у багатоповерхових будинках. Одного разу, коли Володимир з Іваном удома був сам, до них постукала незнайома жінка. За руку вона тримала хлопчика, ровесника Івана, а в іншій руці розірвану куртку. Іван побачив її, злякався і сховався за Володимира.
Оце ваш син зробив, простягла жінка через поріг куртку. Або ви по-хорошому заплатите мені, або я звернуся до міліції.
Володимир узяв куртку й розгублено подивився на відірвану кишеню і дірки на місці ґудзиків. Потім запитав, скільки коштує така куртка, вийняв гроші й віддав жінці. Вона взяла, перерахувала, кивнула головою.
Добре, що без скандалу обійшлося, промовила зраділо, та вашу дитину треба вчити, бо хіба ж діло, щоб малому отак битися. А що з нього завтра виросте?
Володимир вибачився, закрив за жінкою і її теж переляканим хлопчиком двері. Іван стояв біля столу й винувато дивився на нього.
Знімай штани, промовив суворо вітчим і почав витягувати зі своїх штанів шкіряного паска.
Хлопчик злякано позадкував до вікна, але штанів не знімав.
Не чув? Хочеш, щоб я сам зняв?
В Івана на очах виступили сльози.
Він перший до мене поліз, схлипнув, не зводячи погляду з паска.
Я тебе не питаю, хто перший почав бійку, ну!
Хлопчик глянув у суворе чоловіче обличчя й ще більше злякався на нього ніколи ніхто не дивився таким дивним поглядом, від якого похололо десь усередині, й він швидко почав знімати штанці. Не встиг покласти їх на стілець, як пасок обпік його нижче спини. Він закричав і скочив на ліжко. Вдруге і втретє заносилася над ним важка вітчимова рука, і хлопчик, мов звірятко у клітці, бігав по ліжку, невміло закриваючись руками, але пасок хльоскав і по руках.
Що це ти робиш? Олена зайшла в кімнату, кинула на підлогу сумки з продуктами, підскочила до чоловіка і заступила собою Івана.
Учу, не бачиш? Володимир важко дихав і сердито дивився на дружину.
Мамо! хлопчик кинувся до Олени, обхопив її за шию. На голому тілі, на руках і навіть на шиї виступили червоні пруги.
Олена обняла дитину й сіла на ліжко.
Панькайся з ним. А ти знаєш, що він натворив, чи тобі однаково? здавалося, у цю хвилину Володимиру хотілося, аби дружина почала сварку. Та Олена тільки мовчки підняла на чоловіка очі, у яких стояли сльози. Ага, так, сердито швиргонув пасок на підлогу, я вам іще й винен? Тоді роби з ним, що хочеш
Вийшов з кімнати, грюкнувши дверима. Коли пізно увечері повернувся, Іван уже спав. Уві сні часто схлипував і весь час намагався натягнути на голову ковдру.
Я знаю, що ти скажеш, першим до Олени заговорив чоловік.
Я не батько і не маю ніякого права
Ти сам не захотів стати йому батьком, обірвала його дружина.
І знаєш що? Свого сина ти б не побив так рука б не піднялася. А може б, і піднялася, але не така звіряча.
Вона навмисно промовила це слово, хоча й знала, як відреагує на нього чоловік. А той змінився на обличчі, перевів погляд із дружини на сплячого хлопчика і промовив зовсім тихо:
Ці звірячі руки його поки що годують, хоча я ніяк не можу зрозуміти, чому ти раніше про це не думала, а тільки заговорила тоді, коли хлопця потрібно учити, щоб у нього справді не виросли звірячі руки, судячи з того, що він сьогодні зробив.
Так, Володю, учити, а не прибивати, її очі були вже сухі, але якісь Володимир намагався у них не дивитися. А ти Скажи, невже Іван тобі зовсім чужий? говорила спокійно, та голос звучав ніби надламаний.
Ну, чого? ковзнув очима по стіні. Я ж люблю тебе й Івана
Замовк, Олена теж мовчала, і та мовчанка була красномовнішою за всі слова. Полягли спати чужими, а над ними весь час звучала музика і сміх сусідського свята. Олена довго вслухалася у шаркання, веселі голоси, немов хотіла увібрати у себе якусь його часточку, аби не думати про власні будні, що нагадували сірі негожі дні, які нічого вже не обіцяли.
Діти швидко забувають образи на дорослих. Зійшли сліди від паска, й Іван, як і раніше, радів, коли Володимир приходив із роботи. Його серце пробачило пережитий біль і страх він вірив у татка і любив так, як люблять сироти вимріяних батьків. Тільки Олена дивилась без ілюзій на стосунки між чоловіком і сином. Часто ловила себе на тому, що слідкує за Володимиром, за його словами, рухами, коли був поруч із Іваном. Тепер помічала й дрібниці. У тих дрібницях танули надії на завтрашній день. Для Володимира батьківська роль виявилася обтяжливою, і він часто відштовхував дитину від себе, коли та намагалася заволодіти його увагою, сердився, що Іван заважає працювати, чи не дає відпочити, або просто є у кімнаті і в його житті. Хоча інколи ловив себе на думці, що несправедливий із хлопчиком, якому так хотілося батьківського тепла. Тоді купував цукерки, іграшки, наперед знаючи, як засяють щастям дитячі очі, як вдячно дивитиметься на нього дружина. Тільки тепер Олена, здавалося, байдуже ставилася до його намагання показати свою любов Іванові. Все частіше думала про себе, про те, що нічого в її житті не змінюється.