Чого ти до мене причепилася? розсердилася Оленка. Яке тобі діло до нас із Андрієм? Знаєш, Любо, мені інколи здається, що ти ненавидиш мене. А от за що не можу зрозуміти. Чим я перед тобою завинила?
Зави-и-ни-и-ла, немов луна, повторила за нею Люба, вслухаючись у слово. Замовкла і різко відвернулася до стіни.
Останні два тижні на роботу не ходила написала заяву на звільнення і днями лежала на ліжку. Хазяйці квартири сказала, що хвора, і та зовсім не заходила у дівочу кімнату. Годинами Люба лежала без сну. Оленка чула, як вона притишено стогнала серед ночі. Раділа, коли йшла на роботу на цілу добу, і кожного разу поверталася додому з тривогою. У село не їздила, хоча й знала, як хвилюються батьки, писала листи, виправдовуючись і обіцяючи скоро приїхати. У маленькій кімнатці разом із Любою і сама почувалася приречено, чекаючи того, про що обидві уникали говорити.
Перейми почалися у неділю вранці. Люба голосно зойкнула і злякано сіла на ліжку.
Чого ти? Оленка розплющила у темряві очі. Що таке?
Не знаю. Здається, почалося. Хоча іще рано, а може, й ні-і-і
Оленка підвелася, увімкнула світло. Обличчя Люби, й без того бліде, дужче зблідло, в очах розпач.
Що мені робити? прошепотіла до Оленки. Страшно, ой, страшно, підборіддя тремтіло, а лице кривилося від болю.
Оленка підійшла, присіла на краєчок ліжка:
Не бійся усі народжують. Будемо збиратися в лікарню.
Я не того, в очах Люби стояли сльози. Я боюся, що буде потім зі мною, куди я дінуся? Ти поки нікому не кажи, добре? Хто питатиме я додому поїхала.
На вулиці випав сніг, тільки-тільки прикрив сіру буденність асфальту. Мляво горіло світло у вітринах магазинів. Порожні тролейбуси шурхотіли містом, не спиняючись на безлюдних зупинках. В один із таких тролейбусів із промерзлими вікнами і зайшли Люба з Оленкою. Люба раз у раз стримувала стогін, до крові кусаючи губи. Біля дверей пологового будинку взяла Оленку за руку:
Далі я сама.
Але ж Та ладна була не тільки вести її у приймальню, а й сидіти там, доки не закінчаться страждання.
Ні, не йди, не треба. Вертайся додому, Люба подивилася Оленці в очі, потім ніби відштовхнула її і різко відчинила важкі, пофарбовані білою фарбою двері. У коридорі прихилилася до стіни й голосно застогнала.
А чого сама? Ну, пішли потихеньку, літня жінка взяла Любу під руку. Давай пройдемо туди, показала на скляні двері. Отак, посадила на кушетку, допомогла роздягнутися.
За столом сиділа ще одна, стомлена безсонною ніччю, жінка. Озвалася до Люби, уважно дивлячись на неї поверх окулярів:
Що? Документи?
Люба відкрила невеличку сумочку, яку принесла з собою, пошукала.
Тільки комсомольський квиток, промовила розгублено і голосно застогнала.
Жінка осудливо хитнула головою:
Добре, що комсомольський квиток, тільки тут не райком комсомолу. Тут дітей народжують, а не в партію вступають. Кажи вже, як твоє прізвище.
Люба не відповідала, немов не розуміла, про що її запитують. Потім поклала квиток назад у сумочку і тихо промовила:
Самойлюк Олена Миколаївна, тисяча девятсот пятдесят сьомого року народження.
Майже цілий день Оленка блукала по місту, хоча, здавалося, дня й не було. Вранішній морок до кінця не розвіявся, і темніти почало відразу після полудня. Думала про Любу. Коли останній раз їздила в село, тітка Дуня приходила й кричала:
Ти мені не бреши! Кажи правду, чого те стерво додому не їде? Я ось до вас доберуся. Я побачу, що ви там робите, у тому городі.
Чого ти, Дуньо, кричиш? заступилася за Оленку мати. Приїде твоя Люба. Он же дитина каже, що план на фабриці горить і у вихідні працюють.
Вони накажуть ти їм вір І вже зі сльозами на очах: Ти мені скажи, Олено, нічого з нею такого?..
Оленка силувано посміхнулася:
Та приїде. Казала може, й на ті вихідні.
Андрій теж не виходив із голови що подумає про неї, коли вона стільки часу не приїжджає додому? Високий, справді худорлявий, тільки плечі широкі, міцні, юнак стояв перед очима із самої весни, коли побачила його у невеличкому фойє сільського клубу. Оленка не відразу впізнала хлопця, хоча й знала, що восени повернувся з армії, та вона мало ходила до клубу мати не пускала, хіба на свята. І то наказувала пізніше десятої години додому не повертатися. Дівчина соромилася друзям сказати, що їй не можна довго гуляти, тому більше сиділа вдома. Андрій тоді не зводив із неї погляду. Оленка ніяковіла під тим поглядом, бо ще не зустрічалася з хлопцями, хіба сусідський котрий проведе з клубу, щоб не боялася. Юнак наздогнав її відразу, коли вийшла з танців. Запізнишся мати більше не пустить.
Не боїшся сама? запитав нарочито весело.
Оленка не знайшлася що відповісти. Так і йшли мовчки, мало не півдороги. Нарешті юнак знову обізвався:
Я тебе раніш на танцях не бачив. І додав насмішкувато: мати не пускає?
А твоє яке діло? образилася вона тоді. Може, й не пускає.
Справді не пускає? запитав уже серйозніше.
Оленка не відповіла, тільки опустила голову. Біля свого дому не зупинилася, хотіла відразу зайти у хвіртку, та Андрій притримав її за плечі:
Не ображайся. Я тебе чекатиму завтра.
Скільки потім тих «завтра» було у них: щасливих, закоханих. І от тепер
Тепер Оленка боялася завтрашнього дня. Які розмови підуть по селу Люба, напевно, поїде з дитиною до матері? А куди ж іще? Швидше б уже вечір та на роботу йти. Цілу добу вона буде зайнята і не матиме часу на постійні роздуми. По телефону завтра дізнається, як Люба. Чому завтра? Подзвонила, тільки-но прийняла зміну. Назвала Любине прізвище, сказала, коли поступила у відділення. Їй відповіли, що такої нема і не було. Оленка ще раз перепитала, але на тому кінці проводу сердито кинули слухавку.
Вона з жахом думала про те, що подруга обдурила не пішла у пологове відділення, нарочито відправивши її з-під дверей. Усю ніч не знаходила собі місця, але із самого ранку покликали до телефону: дзвонила Люба, сказала, що все добре народився хлопчик, живий, здоровий, а то якась помилка трапилася вчора.
Ти не приходь до мене, аж ніби наказала у кінці розмови. Не треба я не хочу. Забирати прийдеш, принесеш, що я там приготувала, а зараз не треба ходити.
Чому? запитала здивовано Оленка. Я їсти принесу.
Не треба мені твоя їжа, різко обірвала Люба й кинула слухавку.
Оленка намагалася зрозуміти подругу й виправдати. «Невідомо, що б я робила на її місці», заспокоювала себе і чекала, коли дитину й Любу випишуть із пологового будинку.
У призначений день прийшла до лікарні з дитячими речами. Одягнена Люба вже чекала на неї. Оленку вразило її обличчя: худорляве й до того, воно ще більше схудло й видовжилося. Під очима темні кола, губи весь час смикалися посміхнутися й не посміхалися. В очах мука, наче ізсередини роздирав неймовірний біль. Мовчки забрала в Оленки речі, передала медсестрі, щоб винесла дитину. Через деякий час та вийшла з немовлям. Хотіла віддати Любі, та Оленка першою простягла руки:
Давайте мені, обережно взяла пакуночок із дитиною, глянула в личко, посміхнулася красень.
Ходімо вже, смикнула її за рукав Люба.
По дорозі думали, що сказати хазяйці, аби та не вигнала з квартири.
Скажемо, що тільки на два-три дні, а потім ти поїдеш у село, запропонувала першою Оленка.
Люба на те лише мовчки хитнула головою.
Хазяйка квартири здивовано стояла у дверях і дивилася на них крізь товсте скло окулярів, спочатку нічого не розуміючи, потім обличчя її набрало суворого вигляду.
Такі квартирантки мені не потрібні, промовила сухо. Два-три дні я потерплю, а потім куди хочете, туди й ідіть.
Оленка занесла немовля до кімнати, поклала на своє ліжко, зняла пальто, похукала на руки, щоб трохи зігріти, й розгорнула дитячу ковдру.
Зовсім як лялька, здивувалася вголос, таке манюсіньке, може, вже й мокре. А як ти його назвеш? глянула зацікавлено на подругу.
Не знаю. Чого на мене дивишся? Тобі лялька, а мені зашморг на шию. І не смикай, а то розверещиться. Лежить мовчки нехай лежить. Та немовля ніби почуло її, запручалося у пелюшках і заплакало.
Кажу ж тобі, Оленка почала розмотувати дитину. Бачиш, які ми мокренькі. Зараз я тебе у сухеньке, ось так.
На малесенькій ручці висіла бирочка із лікарняної зеленої клейонки.
А це вже ми знімемо, легенько розвязала й почала читати:
«Хлопчик Самойлюк, 2,5 кг, 46 см, народився 10 грудня о 12 год. 30 хв.». Не зрозуміла Самойлюк? Оленка здивовано глянула на Любу.
Як це Самойлюк, а не Карпенко?
Люба вихопила з рук бирку, прочитала і зле глянула на подругу:
Потім поясню.
Ні, поясни тепер, Оленка нахилилася над немовлям, загорнула у ковдру і переклала на Любине ліжко. Чому дитина записана на моє прізвище?
Тому що я документи забулася, а у моїй сумочці чомусь лежав твій комсомольський квиток. Ось на, глянь, розкрила сумочку, дістала квиток і кинула на стіл. І тобі що, не однаково? Це ж моя дитина, а не твоя.
Тому що я документи забулася, а у моїй сумочці чомусь лежав твій комсомольський квиток. Ось на, глянь, розкрила сумочку, дістала квиток і кинула на стіл. І тобі що, не однаково? Це ж моя дитина, а не твоя.
Ти все брешеш, Оленка пильно глянула подрузі в очі. Я зараз поїду в лікарню.
Нікуди ти не поїдеш, Люба міцно стиснула Оленчин лікоть. Я візьму документи й сама поїду, а через пару днів оформлю свідоцтво про народження, і все. Та перестань приндитися подруга називається. Замість того, щоб допомогти, через усяку дрібницю істерику закатуєш.
Але ж так не можна, Оленка глянула на дитину і сіла на своє ліжко. Тому ти боялася, щоб я не прийшла провідувати? Тепер мені ясно.
Що тобі ясно? Що? Те, що мені треба було на вулиці народжувати без документів? мало не крикнула Люба. Іди, коли хочеш, розказуй.
Оленка нікуди не пішла, а на другий день Люба її попросила:
Лєнко, відчергуєш, побудеш із малим, а я до матері зїжджу, а то, чого доброго, подасть на розшуки.
Із села приїхала сердита й схвильована.
Дурепа стара, промовила ще з порога. Ледь битися не кинулась, коли я зайшла в хату. Де ти була, сяка-розтака? Чому на очі не показуєшся? А спробувала б я їй за дитину сказати. Зїздила до матері, називається.
Що ж нам тепер робити? запитала злякано Оленка.
Не знаю, Люба безсило притулилася до дверей. А ця сліпа курка вже виганяє з хати?