Ще нічого не казала.
Ну й добре, полегшено зітхнула Люба і почала роздягатися.
Немовля спало на ліжку поруч із матірю, але як тільки прокидалося, прокидалася й Оленка. Обидві боялися, щоб дитина не плакала, особливо вночі, по черзі носили на руках. Але хлопчик плакав мало. Більше спав, а коли прокидався, напоготові була пляшечка з дитячою сумішшю Люба ще у пологовому будинку відмовилася годувати груддю. Тільки тоді, як подруга йшла на роботу, вона залишалася з дитиною сама. Одного разу Оленка повернулася з чергування і не застала вдома ні Люби, ні дитини, ні їхніх речей. На ліжку побачила записку: «Лєнко, прощай я їду із сином далеко. Матері нічого не кажи я ж колись повернуся». Оленка читала ту записку ще і ще, потім пішла до хазяйки квартири:
Ольго Данилівно, Люба вам нічого не казала?
Жінка ніби аж із жалем подивилася на неї крізь товсті лінзи окулярів:
Ні, розплатилася й пішла. А ти від мене теж підеш?
Я не знаю. Я тепер нічого не знаю. А давно Люба поїхала?
Ольга Данилівна здвигнула плечима:
Може, години дві-три.
Приголомшена Оленка повернулася у свою кімнату, сіла на ліжко: «Поїхала, наче втекла. Від мене втекла? Чого їй від мене тікати? І куди вона потягла те нещасне дитя у холоднечу?» при згадці про хлопчика в Оленки на очах навернулися сльози.
На столі лежали розкидані папери, книги, непотрібні Любині речі. Оленка підвелася й почала прибирати. Між паперами, загорнуті у целофан, побачила Любин паспорт і трудову книжку. «Оце поїхала, подумала схвильовано. Далеко заїде. А коли вона ще на вокзалі?»
Швидко накинула пальто, взяла сумочку, поклала туди документи. Пошукала свій паспорт, боячись, щоб Люба ненароком не забрала замість свого, паспорт лежав на місці. Оленка і його поклала в сумку. Не чекала тролейбуса, сіла в таксі й попросила водія їхати на залізничний вокзал.
Коли таксі зупинилося неподалік входу, швидко розплатилася й хотіла бігти до дверей, але несподівано зупинилася назустріч їй ішли лікар у білому халаті й міліціонер. Лікар ніс немовля, загорнуте у знайому Оленці ковдру. Дівчина злякано дивилася, як вони підійшли до автомобіля «швидкої допомоги» і лікар відчинив дверцята, щоб сісти.
Підождіть! голос в Оленки зірвався. Вона розпачливо глянула на двері вокзалу, надіючись побачити там і Любу, та інші люди заходили й виходили, а її не було. Підбігла до машини. Чому ви його забираєте?
Міліціонер міцно взяв її за лікоть:
Ти знаєш, чия це дитина?
Знаю, і замовкла. Якась іще не усвідомлена думка майнула, наче блискавка, й Оленка опустила голову.
То ти, може, й знаєш, чому вона дві години сама пролежала на вокзалі? уважно глянув у розгублене дівоче обличчя. Одумалась, похитав докірливо головою і підштовхнув до інших дверцят автомобіля, доведеться тобі тепер із лікарні забирати, якщо віддадуть.
Коли біля входу до дитячого відділення вийшли з машини, немовля заплакало.
Коли біля входу до дитячого відділення вийшли з машини, немовля заплакало.
Дайте мені хлопчика, простягла руки Олена.
Навіщо ж ти кидала? запитав суворо лікар і не віддав.
Кидала? повторила за ним і замовкла.
Лікар відчинив двері.
Проходь, кивнув їй головою.
У приймальному передпокої поклав немовля на кушетку, повернувся до Олени.
Як же це ти? Спочатку залишаєш, пишеш оце, тицьнув дівчині в обличчя якийсь папірець, потім біжиш забирати. А що буде завтра? У тебе є документи?
Оленка витягла із сумочки паспорт і простягла лікарю.
Самойлюк Олена? Галино Львівно, звернувся до чергової медсестри, передзвоніть, будь ласка, у пологове відділення, спитайте: чи народжувала у них десь три тижні тому хлопчика оця мадам, на прізвище Самойлюк?
Медсестра зневажливо глянула на Оленку й почала набирати якийсь номер. А та, мов уві сні, дивилася на лікаря, дитину й мовчки себе запитувала: «Чому я тут? Чому я все це вислуховую? Це не моя дитина, і нехай розбираються з нею самі. Ну Люба, ну і сволота. Я їду із сином далеко, згадала записку і криво посміхнулася. Треба нарешті сказати правду».
Подивіться на неї, поклала телефонну трубку медсестра, вона ще й усміхається, замість того щоб отут із сорому згоріти. У відділенні кажуть, що ти й там підозріло поводилася й ту крихіточку нещасну відмовилася годувати груддю.
Що? не зрозуміла Оленка.
У цей час немовля знову заплакало. Дівчина підійшла і взяла його на руки. Хлопчик затих, тільки оченятами упявся у неї, ніби відчував, що вона може зараз піти й залишити його отут. Оленка глянула у ті оченята, і щось перехопило їй подих. Вона притулила дитину до грудей і несподівано для себе промовила:
Я забираю його назад. Де та записка?
Лікар мовчки простягнув їй зімятий аркуш паперу, потім щось сказав, та вона не почула. Поклала записку до кишені, не читаючи, й вийшла на вулицю. Якусь мить постояла за дверима, намагаючись усвідомити свій вчинок, подивилася на людей, що снували сюди-туди, і невпевнено ступила назустріч новому життю з чужою дитиною на руках.
Січень того року видався мокрим. Маленькі сірі купки снігу лежали на узбіччях доріг. Він густо кружляв над землею, але швидко танув у великих калюжах. Здавалося, що це зовсім і не зима, а осінь затягнулася надовго. По-осінньому густий морок надвечіря рано переходив у холодні темні ночі, і лише світло у вікнах розбавляло ту січневу нудьгу. Пізно увечері Оленка ішла сільською вулицею. В одній руці важка сумка, на іншій дитина. Дівчина часто спинялася, ставила сумку на землю і перекладала дитину на другу руку.
У батьковій хаті світилося, тільки Оленка не відразу пішла до дверей. Стояла, прихилившись до хвіртки, і дивилася на Любину хату, в якій теж іще не спали. На якусь мить їй захотілося піти туди, з усієї сили загупати у двері, але вона не наважувалася ступити хоча б крок ні до чужої, ні до своєї хати.
Що я наробила? промовила вголос. Навіщо, ну навіщо?..
Таки наважилася і боязко постукала у вікно. Відчинила мати.
Це ти, Олено? озвалася у сінях. Увімкнула світло, здивовано подивилася на дочку з дитиною на руках. А там іще хто? зазирнула їй через плече.
Немає нікого, мамо. Я сама. Заберіть у дворі сумку.
Але Наталка не рухалася, стояла немов закамяніла, потім ухопила ротом повітря.
А це ж чиє? спитала так тихо, наче боялася почути відповідь.
Моє, мамо. Пустите в хату? Оленка обминула матір і сама відчинила двері.
На дивані у спідньому сидів батько й дивився телевізор.
Здрастуйте, тату, переступила поріг і стала біля дверей. За нею увійшла і Наталка.
Обидві, ніби чужі тут, розгублено дивилися на Миколу. Оленка посміхнулася і, тамуючи сльози, промовила:
Пустите нас двох?
Батько підхопився на ноги й, наче гості, подав їй стільця. Донька не сіла, а пройшла в іншу кімнату й поклала дитину на своє ліжко. Зняла мокре пальто і розвісила на спинці стільця. Озирнулася на двері батько й мати мовчки стояли посеред хати.
Мамо, я їсти хочу, озвалася Оленка першою.
Мати вхопила рогача і кинулася до печі, потім опустила:
Воно ж усе на столі. Ми з батьком недавно вечеряли. Вичахло, мабуть, розвела руками і схлипнула вголос. Що ж це воно таке на наші бідні голівоньки?
Оленка смикнулася, було, до столу і спинилася. Потім таки підійшла, опустилася на стілець, взяла відрізаний хліб, надломила.
Оленка смикнулася, було, до столу і спинилася. Потім таки підійшла, опустилася на стілець, взяла відрізаний хліб, надломила.
Ви, мамо, не плачте, промовила тихо. Якщо скажете я зараз піду.
Рука з кусником затремтіла, і вона поклала його на стіл. Та мати нічого не відповіла, тільки обхопила руками голову і мовчки захиталася посеред хати.
Ти чого? Микола з силою смикнув дружину за рукав. У нас хтось помер? крикнув у скривлене плакати обличчя. Хтось на лавці лежить?
Лежить, хіба не бачиш? Наталка вказала на двері, де спала дитина.
Дурепа! Сядь краще! Микола штовхнув її на диван. То ж дитя. Унук твій, чи, глянув на дочку, унучка?
Хлопчик, тату, Іван, подивилася батькові в очі, Іван Миколайович, і дві крупні сльози покотилися по дівочому обличчю.
Ти чула?! гримнув Микола на дружину. Іван! І високо підняв руку, наче вимірював висоту почутого імені.
Чого ти розверещався? Наталка потроху отямлювалася. Краще спитай у неї, кивнула на дочку, сватів ждати у цій хаті й батька дитяти?
Оленка мовчала, тільки низько опустила голову.
А йди ти під дурного хату зі своїми сватами, замість неї відповів батько, дай дитині спокійно поїсти.
Уночі хлопчик плакав. Оленка по черзі перебирала пляшечки, що приготувала ще у місті. Взяла одну, збовтала, наділа соску. Почула, як мати підвелася з ліжка й мовчки зайшла до кімнати.
Чого ти цицьку не даєш? запитала неголосно.
Оленка обернулася до матері й побачила наплакані очі.
Чого з пляшечки, а не годуєш груддю? допитувалася та.
Донька на ці материні слова зніяковіла.
Молока немає чи чого? не вгавала Наталка.
Немає, відповіла, не підводячи погляду.
А-а, протягла мати. А я думала не хочеш, бо тепер узяли моду.
Ви, мамо, йдіть, попросила її донька. Ідіть, лягайте.
Аби ж лягти та вже й не встать, важко зітхнула Наталка. А мені ж завтра між люди.
Із самого ранку Микола заходився щось тесати за хатою. Вимучена безсонною ніччю дружина ішла до корови з дійницею.
Що це ти робиш? запитала, озирнувшись на сусідський двір.
Колиску Івану, відповів чоловік, не відриваючись від роботи.
Яка тепер колиска? Тепер люльки та коляски всякі, а він колиску теше, сердилася і на чоловіка, й на себе, і навіть на корову, що стояла, повільно жувала жуйку і довірливо з хліва дивилася на господиню.
То нехай чужі у колясках сплять, а наш буде у колисці, Микола провів рукою по гладенькій поверхні деревини й посміхнувся.
Дурний ти, чоловіче. Плакати треба, а він радіє, зітхнула так, мовби й справді збиралася заплакати, але не заплакала, тільки журливо похитала головою.
Батько першим пішов на роботу, а мати все товклася по господарству і нічого не встигала.
Як же це ти зуміла? запитала у доньки, коли залишилися в хаті самі.
Що? Оленка теж цілий ранок намагалася щось робити.
Скрить од усіх. Я б вік не подумала. Зовсім нічого ж не було видно.
Донька здвигнула плечима:
Перевязувала живіт хусткою. Нащо воно вам, мамо?
Та чудно якось. Ходила, ходила у дівках, а тут нате вам. Признайся ж хоч, хто батько?
Оленка густо почервоніла, дивилася на матір і мовчала.
Наш чи чужий? допитувалася Наталка. Чого ти мовчиш? Чого не кажеш, хто над нами так насміявся? кричала уже крізь сльози.
Лаєтеся чи що? двері відчинилися, і в хату зайшла Дуня.
Наталка розгубилася:
Нащо воно тобі? Ходімо вже на роботу.
Та я, кахи, Дуня зацікавлено провела очима по хаті, це ось хлібинка і коржики як положено, підійшла до столу і виклала з хустки хлібину, печиво і жменю цукерок. Уляна Савчукова казала мені вранці, що у вас дитятко, а з порожніми руками наче недобре.