Оленка з матірю тільки мовчки перезирнулися.
Казала, своїми очима бачила вчора, продовжувала Дуня, то я думаю, дай зайду, мо, й бреше. Кажу їй де б воно узялося, а вона хреститься, божиться.
Наталка побачила, як несподівано обличчя у доньки поблідло й вона заступила собою двері до кімнати, де лежала дитина. Стояла, схрестивши руки на грудях, важко дихала, а в очах горіла не бачена досі лють.
Ідіть, тітко, сказала так тихо, що й мати ледве почула. Ідіть, промовила голосніше і ступила крок до сусідки, немов збиралася її вдарити.
Та злякано позадкувала до дверей:
А я хіба що люди кажуть. Чого ти на мене набичилася? У цей час у кімнаті запручалася дитина. О, бач, посміхнулася радісно Дуня, хе, а вона на людей кидається, відступила до дверей.
Моя Люба не принесла у подолі, то ніхто й не каже.
Не принесла, бо зірвалося в Оленки, та вона несподівано замовкла, хоча їй хотілося вбігти до кімнати, узяти немовля на руки й крикнути тітці: «Бо вона викинула його, мов щеня. Заберіть це ваше!» Але не крикнула, тільки ще більше зблідла і мовчки пішла до дитини. Сіла на ліжко, довго дивилася на хлопчика, який заходився плачем, і нічого не робила, навіть не взяла на руки. З ненавистю думала про Любу, про її матір і з жахом про те, що мусить ростити їхню дитину. Чому? Чи не краще припинити все зараз?
Ну, чого ти кричиш? нахилилася до маленького личка, підсунула руку під голівку. Хіба я винна, що твоя мати сучка? промовила і злякано озирнулася на двері.
Наталка повернулася з роботи першою. До Оленки не обізвалася, а мовчки почала поратися. Донька бачила, як вона боляче переживає ганьбу, що увійшла у їхній дім разом із дитиною. Їй і самій боляче, але не від сорому перед людьми, а від образи, що мусять вона і її рідні переносити той сором. Мовчала винувато, не обізвалася й до батька, коли, трохи заточуючись, той зайшов до хати.
Де це ти набрався? Наталка навіть зраділа, що буде на кому зігнати злість.
Із хлопцями унука замочили, Івана, посміхнувся широко, щоб ріс здоровий.
Чи у тебе всі вдома? Тут плакати треба, а він замо-о-чили, перекривила чоловіка.
Що ти все плакати та плакати? Як тобі хочеться, то реви, а я не буду, надів шапку, взяв порожні відра і вийшов із хати. Дурна гуска, промовив у сінях неголосно, але Наталка почула і спересердя кинула у куток рогача, що аж крейда посипалася з комина.
На вихідні молодь зїжджається у село хто навчається, хто працює по містах, але у суботу невеличкий сільський клуб завжди переповнений хлопцями й дівчатами, які повертаються не тільки провідати рідних і взяти харчі, а ще й побути у світі своєї неповторної батьківщини, у який хочеться повертатися не тільки з відстані багатьох кілометрів, а й з відстані цілого життя, коли вже і повертатися немає до кого. Оленка з болем думала, що у клубі зараз усі тільки й говорять про неї. Забігали подруги, та більше з цікавості, роблено дивувалися дитині й намагалися випитати подробиці її несподіваної появи. Не допитавшись, починали переповідати останні новини, не забували обмовитися, як із Андрія тепер сміються хлопці. Краще б не заходили. Після їхніх відвідин Оленка годинами тамувала сльози розпачу й образи. З надією і страхом думала про зустріч із Андрієм, і, коли він прийшов, серце забилося так, ніби хотіло першим вискочити з грудей і кинутися на вулицю, де чекав на неї коханий.
Пальці тремтіли, й Оленка ледве застібнула ґудзики на пальті, потім надягнула білу шапочку, яка пасувала їй. Ще раз глянула у дзеркало і вийшла на подвіря. Андрій стояв біля хвіртки й далі не проходив. У темряві побачила знайомий силует і ще більше захвилювалася.
Здрастуй, Андрію, промовила першою.
Привіт, незаймана, відповів той глузливо і надто голосно, мовби хотів, щоб його почув іще хтось, а не тільки сама дівчина. Оленку ніби хто в груди штовхнув.
Ти за цим прийшов? голос у дівчини затремтів, вона з усієї сили намагалася не заплакати.
Я ж думав ти справді А ти Нотки болю юнак ховав за грубістю слова. Шльондра, від мене пручалася, а сама з іншими Ступив до Оленки, схопив її рукою за плече і боляче стиснув. Мене за ніс водила з мене ж сміються тепер усі
Пусти, Оленка вперлася руками Андрієві в груди. Пусти, боляче.
Невже? А тепер? хлопець розмахнувся і вдарив її долонею по обличчю.
За що?! За що?! Будьте ви всі прокляті! крикнула, відштовхнула від себе і побігла в хату. Не роздягаючись, упала на ліжко, обличчям у подушку.
Наталка й собі беззвучно плакала, витираючи рушником вимитий посуд. А вдосвіта побачила, як донька збирає речі.
Куди це ти? запитала тривожно.
Поїду, мамо. Від безсоння обличчя в Оленки поблідло, під очима темні кола, а в очах відчай пораненого птаха.
Куди? Наталка стояла в самій сорочці й по черзі дивилася то на доньку, то на дитя, що уві сні солодко смоктало гумову пустушку.
Куди? Наталка стояла в самій сорочці й по черзі дивилася то на доньку, то на дитя, що уві сні солодко смоктало гумову пустушку.
Не знаю, мамо, голос доньки зривався на плач, десь знайду місце, ніж отут, схлипнула, затулила обличчя дитячою пелюшкою, і плечі її затремтіли.
А ти ж як думала? у Наталки самої навернулися сльози.
Було тоді шануватися. Було тоді І теж схлипнула. Думаєш, нам із батьком легко від людей очі ховати?
От я й поїду.
Їдь. Наталка висмикнула з її рук пелюшку. А онука я не дам.
Оленка здригнулася, почувши те «онука», пильно подивилася матері в очі.
Не дам хлопця, а ти сама як хочеш. Собі, може, й даси раду у чужих людях, тільки не Івану так, мій маленький? повернулася до ліжка, взяла дитину на руки. Ходімо до діда, мій онучечок. Дід хороший він любить Іванчика. А мама кака. Нехай їде, вийшла з кімнати, підійшла до ліжка, легенько штовхнула сонного чоловіка. Посунься, Миколо, хай дитя коло тебе поспить.
Чоловік здивовано глянув на дружину, потім посунувся на самий краєчок, поклав на дитину широку долоню.
Таке, розсердилася Наталка, поклав лапище на животик задавиш.
Микола забрав руку.
А як упаде? спитав винувато.
Не впаде, як не зіпхнеш, озирнулася на доньку, що заплакана стояла у дверях, похитала докірливо головою і нічого не сказала.
Оленка не поїхала з дому ні того дня, ні наступного, ні через місяць. Жила усамітненим від села життям і часом не могла осягнути, що відбувається з нею. Дивилася, ніби збоку, на себе й на людей і намагалася зрозуміти, чи правильно вчинила. І кожного разу життя підказувало протилежні відповіді. Годувала дитину, купала, прала пелюшки, але все тільки тому, що так потрібно робити. А коли по кілька ночей маля не давало заснути, докоряла собі, що забрала, і ненавиділа Любу. Інколи відкривала паспорт, дивилася на запис «діти». Син. Посміхалася гірко й подовгу стояла біля вікна, у яке було видно Любину хату. Спочатку жевріла надія, що та одумається, повернеться й тоді для неї закінчиться ця добровільно взята на себе ганьба. Але по весні перестала надіятися, коли тітка Дуня зайшла до хати усміхнена, у руці тримаючи листа.
Я тобі привіт несу. Ось, підняла конверт над головою, Люба прислала.
В Оленки схвильовано забилося серце, і вона ледь стрималася, щоб не вихопити його із тітчиних рук.
Де вона? запитала тихо.
На БАМі моя Люба. Тепер усі туди їдуть. На ось, прочитай, переможно тицьнула конверта дівчині.
Оленка взяла, і руки у неї затремтіли. Перескакувала очима з рядка на рядок, шукаючи для себе чогось головного. Та Люба писала лише про те, що на БАМі добрі заробітки й вона не скоро приїде. Просила не хвилюватися у неї все добре. Передавала їй привіт і більше нічого. Зворотної адреси не вказала, тільки дописала: «Мой адрес не дом и не улица, мой адрес Советский Союз. Мені не пишіть, бо ваші листи загубляться тут. Я сьогодні в одному місці, а завтра за триста кілометрів».
Бреше, промовила вголос Оленка.
Що бреше? тітка обурено вихопила у неї з рук листа. Ось подивися, вказала пальцем на штамп, БАМ і ще щось, хто його тут розбере. Скажи, що завидно. Гибієш тут, он кивнула на ліжко, де, обкладений подушками, сидів маленький Івась.
Оленка якось дивно подивилася на тітку, перевела погляд на дитину, потім знову на тітку. Так пильно глянула їй в очі, що Дуня не витримала того погляду:
Чого вирячаєшся? Сердишся на мою Любу, що не обісралася дитям у вісімнадцять років, як оце ти? Дак хто ж тобі винен? А я, дурна, листа їй принесла нехай, думаю, порадіє, а вона
У відповідь Оленка криво посміхнулася:
А як умрете?
Що? Що це ти мелеш? тітка оторопіло подивилася на Оленку.
Куди тоді телеграму слати, щоб Люба вас ховати приїхала? злі вогники насмішкувато танцювали у дівочих очах.
Тю-ю, сказилася, у Дуні аж слина бризнула з рота. Моя Люба
Ваша Люба падлюка, перебила її Оленка. Так і передасте їй від мене Як буде куди.
Нога моя більше у цю хату не ступить. Гуляще стерво, ще вона і мою Любу гудить! тітка так хряснула дверима, що аж вікна жалібно дзенькнули, й навіть на вулиці було чути: Повна хата байстрюків, а вона мою Любу зачіпає!
Після того як Дуня пішла, Оленка довго стояла посеред хати, аж поки маленький Івась не озвався на ліжку.
Ба-ба-ба, хлопчик намагався уже щось говорити.
Оленка підійшла до нього:
Бабу, мій маленький, упізнав, а вона тебе от ніяк не впізнає.
Іван кинув цяцьку і радісно простяг назустріч їй рученята.
У травні одружувався Андрій.
Привіз дівчину з іншого села, і вся молодь гуляла на його весіллі, тільки Оленку не запрошено. Вона стояла з дитиною у дворі й чула, як голосно сигналили біля клубу легковики.
Іван заковзався на руках і несподівано голосно заплакав, немов хотів комусь на тому весіллі нагадати про себе.
Не плач, погладила його по голівці Оленка, сердишся, що нас не погукали? Але ж ми з тобою завинили дуже, провинилися перед усім оцим світом.
З її очей покотилися сльози, і вона уткнулася обличчям у крихітне дитяче плічко.
З часом про Оленку почали забувати, ніби її й не було у селі. А вона вдень працювала на городі, допомагала матері, а увечері сідала за книги.
Таки думаєш поступати? спитала якось мати.
Не знаю, мамо. Та хрест на собі я не поставлю. Я, мамо спіткнулася і замовкла. Потім посміхнулася. Ось нехай тільки Іван підросте трохи.
А ти не бійсь нічого, озвався батько. Ми допоможемо. Хлопець із нами буде. У дитсадок піде, я вже питав у голови. Ти, дочко, молодця у мене, і замовк.