Ти от що, Олено, Ольга з апетитом жувала печене домашнє мясо, ти на нас не сердься, коли що не так ми тут усі свої. Ну, от скажи чесно хто батько твого Івана?
Оленка знітилася, опустила на стіл руку з огірком.
Не тушуйся. Ну, чого ти? Випий ще ось. Ольга хлюпнула у її чарку горілки. Та Оленка не взяла чарки. Бува, не мій Петро? Чухонька, здавалося, не бачила, що в Оленки на очах навертілися сльози. Бо він у мене така зараза, як ото бугай Мартин, убачить корову і вмить очі кровю наливаються. Засміялася першою, інші доярки теж засміялися. А Оленка мовчки піднялася з-за столу і вийшла.
Ну, що я тут сказала? огризнулася Ольга, коли Параска Микитівна суворо глянула на неї.
Нащо ти так? Дівці й без тебе важко. Не могла притримати свого язика?
Я її під мужика клала, чи що? відповіла та нарочито весело. От тільки б дізнатися під якого?
Працювати ставало важче. Вдарили морози, а худоба лежала без соломи, прямо на мокрій долівці. Кормів не вистачало. День починався і закінчувався чиєюсь лайкою.
Де я вам наберуся тих кормів? кричав уже й завфермою. З дому принесу? Дадуть мені, я їх у кишеню не сховаю. І чорний, мов ніч, ішов у контору до голови сваритися і вибивати корми та солому. І такий же повертався назад, коли зовсім нічого не вдавалося вибити, соломи у колгоспі не було, як зерна і зернофуражу. На чорта тоді стільки худоби держати, аби мучити невинну тварину? Ну, на чорта? доводив комусь подумки, не помічаючи, що говорить уголос.
Перед Новим роком почали телитися корови.
Перед Новим роком почали телитися корови.
Помагай! кричала Параска Микитівна на розгублену Оленку, що стояла біля корови, яка ніяк не могла розтелитися і жалібно мукала на весь сарай.
Як? Хіба я знаю? Оленка аж відступила, злякано озираючись на доярку.
Тьху на тебе, Микитівна зняла із себе пояс, яким був підперезаний халат, швидко накинула на маленькі ніжки, що то показувалися, то знову ховалися, завязала. Тягни! Ну!
Оленка ухопилася за поясок, і вони удвох почали витягувати з корови телятко. Корова знову жалібно замукала.
Терпи, рябенька, терпи, моя голубонько, умовляла її доярка, немов людину. Ще раз Чи ти не снідала сьогодні? гримнула на Оленку, хоча та й тягла щосили, аж піт на чолі виступив. Телятко було майже все чорне, з білою зірочкою на лобі. Ну, от, бери й витирай. Бичок чи теличка? Теличка, Олено, бач, раділа вголос доярка, путня виросте корова, хоча й важко на світ зявилася.
Оленка почала обтирати теля, воно сіпалося і намагалося стати на ноги.
Зірочка ти моя, з ніжністю підняла на руки. Ач, яка бідова.
Голова колгоспу, коли приїжджав на ферму, на Оленку мало звертав уваги, більше розмовляв зі старшими доярками й завфермою. Завжди ходив у чорній куфайці, старій смушевій шапці й кирзових чоботях. Тільки вже як їхав до райцентру, переодягався. А коли дружина просила не надягати куфайку і чоботи, сердився:
Я на роботу йду, як усі люди, а не в театр
І часто, особливо на полі, коли підїжджав до трактора чи комбайна, який простоював через поломку, закочував рукави. «Посунься, казав механізатору, у чому тут діло?» і допомагав, аж поки трактор не рушав із місця. А коли поломка була серйозна, мчав на тракторний стан за підмогою, вантажив у «бобик» потрібне залізяччя, саджав слюсарів і знову їхав у поле.
Не сказати б, що колгоспники любили Данила Павловича, більше лаяли. Та, коли на чергові збори з району приїхало начальство і привезло з собою заміну, високого, ще молодого чоловіка у пижиковій шапці й новенькому модному кожушку, збори схвильовано затихли. Селяни переглядалися між собою. «Що воно таке? питали один в одного. За що це Павловича кишкають?»
Данило Павлович був у білій сорочці, сірому, але вже не новому костюмі. Довго звітував про роботу, а коли відзвітував, кашлянув у кулак:
Я теє Я тут вам не казав, подивився у зал, мені на пенсію скоро, ну і теє, ось, показав рукою на сцену, де сиділа президія і майбутній новий голова колгоспу. Прошу любить і жалувать.
У залі спочатку стояла мертва тиша, потім люди зашуміли незадоволено, заговорили голосно. Шум наростав, і парторг колгоспу, що сидів у центрі довгого столу, засланого червоною матерією, постукав олівцем по графину з водою.
Тихіше, товариші! Хто хоче виступити, прошу за трибуну.
Не піду я за трибуну, підвівся уже пенсіонер, конюх Свирид із дивним прізвищем Пронєвський, спересердя кинув свою шапку на стілець, де сидів. Я і звідси скажу, то почує, хто схоче. Ти, Данило Павлович, дезертир! крикнув до сцени. Мовчав, мовчав, а тоді здрастє, оставайся лавка з товаром. На пенсію він запросився, бо попросили. То ти так і скажи народу, а не крути. Хіба не бачиш, якого хлюста нам привезли? І, главно, нас не спитали.
У залі загули.
Нащо нам чужий? кричав із місця літній тракторист Іван Люшня. У Павловича пуповина у нашому селі закопана, воно йому й болить. Он скільки всього настроїв. І ще построїть.
У вас колгосп відсталий, другий секретар райкому партії підвівся з-за столу і підійшов до трибуни. Ви, товариші, не галасуйте, справа серйозна, а ви кагалите, наче на базарі. Ваш колгосп у хвості району плентається і район тягне назад. А ви тут демагогію розводите.
Він довго переконував колгоспників, але не переконав. У залі підвівся і вийшов до трибуни червоний від хвилювання завідуючий фермою.
Ми у хвості, да мяв у руках нову шапку. Дак, а чого ж ми за весь район план по льону тягнемо? Ви своїм передовикам даєте план на картоплю та на зернові, то вони й герої. А нам на помідори, які ще не зацвіли, а вже одляпалися. Як ще не надумалися довести план на кавуни й дині ото б понаїдалися! У залі покотився легенький смішок. І хіба льоном худобу нагодуєш? А де тоді солому брати й комбікорми у сусідів купувати? Так накупуєш чортового батька, як з того льону грошей, як із жаби пуху. Ви нам план, як іншим, дайте, щоб ми й державі хлібця виростили, й собі залишили, тоді побачимо, хто буде у хвості, а хто попереду, обернувся до президії. Секретар райкому і майбутній голова про щось перешіптувалися. Пилип Сергійович ще більше захвилювався, та не зійшов з трибуни. Я правду кажу, промовив тихіше. І ще. Ми не будемо голосувати за нового голову, може, він і хороший чоловік я не знаю, але хай звиняє.
Після зборів начальство не залишилося навіть пообідати. Перед тим як поїхати, секретар райкому підійшов до Данила Павловича, який без шапки стояв на морозі, й загрозливо промовив:
У тебе не колгоспники, а саботажники так і доповім першому. І пощади не жди. Спочатку тебе й парторга заслухаємо на бюро, а потім буде видно, що з вами далі робити.
Данило Павлович мовчав, білий і простоволосий. Нікому нічого не сказав, тільки приречено дивився услід райкомівській «Волзі», аж поки та не зникла за рогом вулиці.
Що ви наробили? обернувся до колгоспників, які купками стояли під клубом. Вони ж тепер ні жити, ні дихати не дадуть.
Він боявся недарма. Виклик його і парторга на бюро райкому партії означав неприємності чималі, але Данило Павлович по дорозі у район думав лише про одне: «Як випустять живих і теплих, то додому доїдемо!» їх випустили з доганами, занесеними в особові справи.
Дай, Боже, щоб на цьому й окошилось, говорив удома дружині. Тільки навряд, здається мені
Через кілька днів у село приїхав автобус із міліцією. Пішли по хатах трусити самогон. Перевертали у коморах повні діжки, вивертали у погребах огірки й капусту. Розбивали бідони та сулії прямо на подвірях і повні, й порожні. На дорогах зупиняли колгоспників, що йшли з роботи, витрушували торбинки на сніг, навіть вивертали кишені. А Гната Шмеля, старого механізатора, який не пускав міліціонерів до хати, побили прямо на його подвірї, на очах у дружини й вагітної невістки. Закривавленого, повели вулицею до автобуса і забрали у район. Забрали й багатьох із тих, у кого знайшли самогон чи брагу. Село затихло, наче вимерло, а Данило Павлович уночі виїхав до Києва.
Я до самого Щербицького добюся, а ні то і в Москву поїду. Нехай знають
Повернувся додому через кілька днів, схудлий і мовчазний. Нічого нікому не розповідав, тільки попросив у дружини:
Внеси, Марє, там чогось Пив сам, поки не захмелів, потім опустив голову на руки й заплакав. Ніде нема правди селянину, хлипав голосно. Живи рабом, рабом і здохнеш, стукнув кулаком об стіл, аж ложка підскочила. Нема правди, стогнав, поки й не заснув.
На другий день по приїзді його знову викликали у райком партії.
Не поїду, відрізав він у трубку, у мене роботи повно. Не поїду, промовив затято сам до себе, нехай уже що буде.
Високе начальство змінюється на посадах швидше, ніж дрібне.
Несподівано помінялося керівництво обкому партії, й районне вичікувально принишкло нова мітла і мете по-новому Більше Данила Павловича ніхто нікуди не викликав, здавалося, що райком забув про це село та про його колгосп. Тільки перед весною прийшла рознарядка на посівну. Там колгоспу був доведений план і на картоплю, і на зернові, й зовсім небагато на льон.
Наша взяла! розчервонілий Данило Павлович ходив по конторі й розмаював аркушами паперу. А я думав ми вже пропали, чесне слово.
Коли їй переказали, що викликає до себе голова, Оленка здивувалася.
Чого б то? запитувала у доярок.
Ті лише здвигали плечима. Прийшла додому після вранішнього доїння корів, переодяглася. Стала перед дзеркалом на неї дивилася доросла жінка, аж надто доросла, як на її роки. Юність проходила мимо, лише боляче зачепила крилом, і Оленка з сумом думала, що її ровесниці ще бігають вечорами до клубу, дивляться на цей світ закоханими очима і чекають дива. Вона уже нічого не чекала, боялася про щось мріяти, бо так важко потім, коли ті мрії розбиваються об сувору реальність. Особливо сувору до тих, хто спіткнувся на початку самостійного шляху або і зовсім заблудився.
Сідай он, Данило Павлович показав їй на стілець біля столу. Вона сіла, запитливо подивилася на голову. Я от про що хотів із тобою поговорити, уважно глянув на дівчину. Ти надовго прийшла на ферму чи так тільки, перебути?
Я не знаю Оленка подивилася йому в обличчя, подумала, як він схуд за цей час і став майже весь сивий.
Ну, ясно, покрутив у руках олівця, потім поставив у синій пластмасовий стакан. А в мене до тебе діло. Я чув, ти пробувала до інституту пробитися. Оленка зніяковіла й опустила голову. Це таке, що ніколи не пізно. Тебе я знаю і твоїх батька з матірю. Направимо вчитися в академію. На стаціонар не вийде, бо дитя. А то, як сама захочеш. А на заочне подумай. Вибирай, хоч агрономію, хоч на зоотехніка чи ветеринара, аби вчилася. Мені спеціалісти во як треба, провів долонею по горлу. Хлопця здавай у яслі легше буде. Згоджуйся, Олено, попросив. Ми вже старіємо, а ви, молоді, всі із села тікаєте. Воно ж правда у селі не мед, але ж земелька рук просить і голови розумної.