Я не знаю Оленка подивилася йому в обличчя, подумала, як він схуд за цей час і став майже весь сивий.
Ну, ясно, покрутив у руках олівця, потім поставив у синій пластмасовий стакан. А в мене до тебе діло. Я чув, ти пробувала до інституту пробитися. Оленка зніяковіла й опустила голову. Це таке, що ніколи не пізно. Тебе я знаю і твоїх батька з матірю. Направимо вчитися в академію. На стаціонар не вийде, бо дитя. А то, як сама захочеш. А на заочне подумай. Вибирай, хоч агрономію, хоч на зоотехніка чи ветеринара, аби вчилася. Мені спеціалісти во як треба, провів долонею по горлу. Хлопця здавай у яслі легше буде. Згоджуйся, Олено, попросив. Ми вже старіємо, а ви, молоді, всі із села тікаєте. Воно ж правда у селі не мед, але ж земелька рук просить і голови розумної.
Несподівано двері кабінету мало не злетіли з петель, і зайшов блідий голова сільради.
Павлович! зробив кілька кроків, став розгублено посеред кабінету.
Чого це ти? Данило Павлович аж зі стільця підхопився.
Ну, що таке кажи? Чого ти хавкаєш наче рибина на березі?
У Параски Микитівни меншого сина вбито, тільки що із військкомату подзвонили. І сів на один зі стільців, що у ряд стояли попід стіною.
Де? Павлович ковзнув рукою по столу і скинув на підлогу папери.
Ну де? Де служив. На китайському кордоні. Будуть везти ось із солдатським супроводом. Готуйся зустрічати, і треба організувати похорон. Діждалася з армії сина, от
Оленка затулила обличчя руками й заплакала.
Цить. Йди поки. Данило Павлович поклав їй на плече важку руку. Тільки нікому я сам, додав тихо.
Оленка вийшла з контори і відчула у грудях нестерпну тугу. Дійшла до фельдшерського пункту і ледь не зойкнула вголос.
Чого це ти, дівко, така страшна? Параска Микитівна стояла у хвірточці й тримала у руці пляшечку з ліками. Оленка хапала ротом повітря й мовчала. Знову хтось допік? жінка дивилася на неї співчутливо. Не звертай уваги люди, вони всякі бувають, само не знає, що робить і що каже. А я оце через силу велику корів подоїла, то прийшла до фельдшерки спасибі їй, наділила, показала на пляшечку. Вночі наче стрельнуло у серце і ніяк не попускає. Так мені трудненько зробилося. Дай, думаю, сходжу, візьму щось, а то вмру і синочка свого з армії не дочекаюся.
Олена заридала вголос і пішла дорогою. А Параска Микитівна стояла біля хвірточки і з тривогою дивилася їй услід, аж поки не підїхав машиною голова.
Сідай, Микитівно, вийшов із машини, відчинив перед нею дверцята.
Що таке? жінка здивовано глянула йому в обличчя, обернулася на Оленку, зойкнула і впустила на дорогу пляшечку з ліками.
Сина везли тиждень. І цілий тиждень мати жила на світі тільки тому, що серце розривалося від болю, але не переставало битися. Кожна клітина мозку волала до Бога забери! Але Бог не чув того волання чи, може, й чув та не міг серед мільйонів стражденних матерів на землі виділити одну муку.
Пустіть мене, попросила, коли важка військова машина спинилася у неї під двором. Я свого синочка сама стріну.
Заточилася у дверях, її підхопили під руки й вивели з хати. Молоденькі солдати й офіцер уже посплигували з машини і з болем дивилися на матір.
Після похорону сина Параска Микитівна на роботу не ходила. Згорьовану жінку забирали у лікарню, та вона не поїхала.
Померти хочу, сказала затято. Не чіпайте мене.
Доярки гуртом чистили й доїли її корів. Між собою майже не розмовляли, тільки схлипували часто, особливо ті, у кого підростали сини. Оленка щодня заходила до Параски Микитівни. Намагалася з нею про щось говорити, але та мало озивалася на розмови, лише тихо стогнала.
Виходьте, тітко, на роботу, сказала одного разу Оленка.
Та, здавалося, не почула її, ледве йшла від печі до ліжка.
Виходьте, наполягала. Ольга захворіла, Уляна Трохимівна руку скалічила корови днями недоєні стоять. Між люди вам треба, однак живою в землю не ляжете, підійшла до жінки, обняла й, наче малу дитину, пригорнула до грудей.
Поруч зі справжнім горем Оленка відчула всю дрібязковість своїх переживань, дрібязковість розмов, які раніше дошкуляли. Несподівано відчула у собі внутрішню силу і впевненість, навіть дивувалася, чому це вона так розгубилася при перших випробуваннях долі. Побачила голову на колгоспному дворі, підійшла:
Я згодна, Даниле Павловичу. Готуйте документи, а я трохи над книжками посиджу.
Дак, а як на заочне, чи? зрадів голова.
На заочне, посміхнулася Оленка, ще ж Івана ростити треба.
А Іван ріс, як з води.
Бабо, дай, випрошував у Наталки годинника, що цокав на стіні.
Не можна, онучку, то не цяцька, намагалася пояснити Наталка. То дід буде сваритися.
Бабо, дай, стояв на своєму малюк і показував пальцем на годинник.
Я тобі дам лозиною, як ти баби не хочеш слухатися.
Баба кака, сердився хлопчик і дивився по хаті цікавими оченятами, вишукуючи ще щось.
Ось я тобі дам кака. Грамотний який! сварилася Наталка, але Іван прудко заліз на стілець, потім на стіл, вхопив ніж.
Ой, лишенько! Віддай ножик, бо вава буде. Чи тобі іграшок немає? На косю, сідай, витягла на середину кімнати великого деревяного коня на колесах.
Малюк якийсь час дивився на нього, навіть пробував сісти, та потім закопилив губу і пішов шукати іншу забавку.
Вступні екзамени до Київської сільськогосподарської академії Оленка склала легко. Хоча й не дуже раділа, та відчувала, що отримала невеличку перемогу над безпросвітком сірої буденності. А Наталка з Миколою раділи відверто.
За одного вченого десять невчених дають, говорила мати. І ніхто не бере.
Одного разу Іван, радісно підстрибуючи, торсав дідового велосипеда. У новій літній курточці, блакитному беретику він був схожий на гарненького хлопчика з малюнка у книжці.
Ти, брат, у мене герой. Микола підхопив онука на руки й посадив на велосипеда попереду себе.
Малюк усю дорогу щось весело щебетав до діда, намагаючись вцілити ногою межи спиці у колесі. Побачив у дитсадку інших дітей і пішов до них з охотою. Перед вихователькою насупився, але дозволив їй взяти себе на руки.
Другого дня тільки підїхали до дитсадка, як хлопчик рвонувся, мало не злетів з велосипеда, обхопив Миколу за шию і закричав на весь двір:
Нє!
Микола поїхав на роботу спантеличений, а увечері обізвався до дружини:
І як його возити, як він не хоче йти у чужі руки?
Перший рік навчання був складним і нецікавим. Оленка надсилу писала конспекти, готувалася до сесії. Часто відкладала книгу, подовгу сиділа, вдивляючись кудись поперед себе. Інколи їй здавалося, що іде чужою дорогою по життю, а не власною. Але починала любити оті літні ранки над селом, коли небо ще тільки сіріє на сході. Оцього малого хлопчика, який радісно гукав їй: «Мамо!» Вдивлялася у світ заново, та неусвідомлена туга підступала до серця, тоді вона ставала мовчазною і задумливою, а мати тривожилася.
Може, тебе хто зурочив? питала не раз. Давай, я Настю Етину гукну, вона ж людям помагає.
Ні, мамо, ніхто не зурочив, Оленка сумними очима дивилася на матір. Я не знаю, що таке зі мною робиться, мовби душі тісно у грудях, а у світі душно
Заміж тобі треба, перебила її мати. Онде ж находиться людина
Оленка ніяковіла:
Мамо, не треба. Ви мене зовсім не розумієте.
А що там розуміти? сердилася Наталка. Не дай, Боже, вдасися у свого діда Івана тому теж душно було у світі, очі викладе у небо й дивиться годинами. Все б кудись із дому йшов з тим малюванням, наче дурень зі ступою. А що з того толку? Підійдеш, було, тихенько, щоб не чув, а він сидить на призьбі це коли ще в старій хаті жили і все щось сам у себе допитується, немов божевільний. Добрі люди про хліб дбали та про сімю, а він усе життя в собі колупався. Якби не твоя баба Мотрона, то діти б із голоду повмирали. А від Сергія ти даремно відмахуєшся, переводила розмову на інше. Хороший хлопець, і сімя у них хороша.
Сергій Дядик, колгоспний водій, кілька разів переймав її увечері, коли верталася з роботи. Майже ні про що не говорив, мовчки йшов поруч до самого двору. Потім до Наталки прийшла його мати, сива розповніла жінка. Зайшла несміливо до хати, витягла з кишені гостинця, дала Івану, погладила хлопчика по голівці.
Олени ж немає? озирнулася по хаті.
Ще не прийшла, Наталка подала гості стільця.
То й добре. Дядичка важко сіла на стілець. А я, Наталко, до тебе у такій справі, подивилася на неї, витерла хусточкою спітніле від хвилювання обличчя. Мій Сергій хлопець хороший, серйозний. Сама знаєш, ні в горілку, ні в які інші дурниці не вкидається. Як не кажи техніка у нього в руках. І Олена у тебе слова поганого не скажеш, дарма що дитятко. Кінь на чотирьох і то спотикається. Ми б і хлопчика гуртом ростили, може, коли водички бабі подасть, як та не здужає ходити. Таке ж? запитливо глянула на Наталку. Та мовчки хитнула головою.
Поговори з дочкою, та й благословим.
Наталка розгубилася, чомусь заплакала.
Я щось не так сказала? Дядичка схвильовано підвелася зі стільця.
Ні, Ходоро, Наталка махнула рукою, аби жінка сіла. То я так. Саме чогось плачеться. Спасибі тобі. Хіба я проти з тобою породичатися? Я б із дорогою душею.
Тепер ось напосідалася на дочку, та Оленка й слухати не хотіла:
Я, мамо, не люблю Сергія, хоч він і хороший хлопець.
І що з твоєї любові? Он, кивнула на онука, вся твоя любов, а тепер і очей не показує. Хоч би призналася хто? Я б тому поганцю знайшла що сказати, ще вона скриває його.
Відчепіться, мамо, в Оленки на очах виступили сльози. Чого ви мене мучите?
На другий рік, під весну, Олену поставили бригадиром польової бригади.
Я ж не подужаю, опиралася вона у кабінеті голови колгоспу. Хто мене буде слухатися?
Не святі горшки ліплять, Данило Павлович сердито дивився на Олену. Я тебе вчитися посилав, щоб ти мені з дипломом корів доїла? Мені спеціалісти треба, а на ферму людина знайдеться. Приймай бригаду без зайвих розмов. У мене посівна на носі, а ти тут дитячий садок розводиш.
Оленка не стикалася вдома. Приходила пізно, знесилена й знервована.
Краще б ти не йшла з ферми, жаліла дочку мати. А наодинці журилася чоловікові: Чужі діти по Києвах та Харковах, а наша весну чобіт гумових не знімає.
Як воно навчання? запитував часто Данило Павлович. Раніше Олена відповідала привітно.
А тепер не приховувала свого роздратування новою роботою, що поглинала її до останку.