Ти якось нахвалювався, що можеш із двадцяти кроків у монету попасти? Було?
Ну, у монету, може, й ні, а в людину, особливо якщо в неї біла сорочка на нічим не захищених грудях, особливо якщо під цією сорочкою бється серце ворога, особливо якщо мріяв про це багато років
Зараз ти отримаєш можливість переконатися, наскільки я тобі довіряю.
Янек став спиною до стовбура, випростався, зціпив зуби і, мабуть, уявивши себе на дуелі, відкарбував:
Відрахуй двадцять кроків і метай. Як балаганник на ярмарку.
Для тих, хто не зрозумів, у нього метати. Ножичком, між іншим. Тим самим, що колись пробивав лати навиліт.
Мене на млі ока[34] поставило на ноги. Твердо поставило, хоч і рубануло спершу по потилиці. Що не кажи, довіря препаскудна штука
Я, не дивлячись, витягнув з-за пояса свою коштовність, узяв двома пальцями рукоять і розпочав відрахунок. Зараз він переконається, наскільки можна мені довіряти.
Коли відстань між нами подвоїлася, сутінки розгулялися донесхочу. Дуже добре. У протоколі запишуть: підкрався під покровом ночі. А вдень такого не напишеш. Удень довелося б їхнім поетам щось інше грипсати[35]. Наприклад, підповз із тилу, а що дзюра з фронту, так наскрізь прошпигнуло.
Я відчув приємну важкість у руці. Може, і прошпигнути.
Змах й обурений виск надвоє розпореного вітру, і раптова легкість у руці, що позбулася приємної важкості й інстинктивно потягнулася слідом за нею, добровільно відпущеною в політ, і застигла на рівні кидка. Передумуючи, надто пізно передумуючи.
Метал увійшов глибоко, майже на три четверті своєї довжини. Не підвів мене добрий метал.
Я відчув приємну важкість у руці. Може, і прошпигнути.
Змах й обурений виск надвоє розпореного вітру, і раптова легкість у руці, що позбулася приємної важкості й інстинктивно потягнулася слідом за нею, добровільно відпущеною в політ, і застигла на рівні кидка. Передумуючи, надто пізно передумуючи.
Метал увійшов глибоко, майже на три четверті своєї довжини. Не підвів мене добрий метал.
Фігура біля стовбура постояла трохи і почала повільно осідати долу. Ніби перехотіла стояти біля дерева, схожого на прангер. Ніби раптом захотіла подрімати.
Чоботи зробилися важкими не підняти, віки старезними не дожити, ножі швидкими не врятуватися. Спливли хвилини, й ображений вітер нехотячи доніс до мене слабкий смішок і охриплий голос:
Усе в порядку, Маряне.
У нього завжди після приступу задухи зявлялися усмішка і хрипота. Правда, руки з горла він поки не віднімав.
Вітер мені не пробачив і плиском вдарив у лице. Той, інший, навіть не задумався над тим, що він може мене не пробачити.
Правда, усе в порядку. Не дивись так.
Я підійшов і висмикнув застряглий трохи вище людського зросту кавалок сталі. Рука знову відчайдушно обважніла. Не дивлячись, запхнув свою коштовність за пояс. І далі дивився на тонку білувату мітку на корі, схожу на клеймо. Виявляється, дерева теж бувають таврованими, як люди.
Ще тато любив повторювати, що я можу вивести із себе навіть янгола.
Янгола запросто. У янголів немає в запасі диявольського терпіння. Яке іноді теж дає збої. А те, чим дорожиш, виявляється насправді просто кавалком сталі.
Знизу на мене дивилися очі з дуже білими, як у всіх рудих, білка́ми.
Слухай, Маряне, а навчи мене так метати ножі!
Мабуть, на моїй пиці проступила певна зрозуміла думка, бо Янек одразу приснув у кулак.
Ну чому кожного разу, коли я прошу поділитися зі мною хоч малою частиною твого досвіду, ти корчиш таку гримасу, що я починаю боятися, чи все в тебе в порядку з травленням, мій передбачуваний друже? Чому все доводиться витягати з тебе кліщами? Ось я, наприклад, коли б що вмів, одразу б тебе навчив.
Настала моя черга прискати в кулак. Тільки кулаки мої для іншого створювалися. І стискалися вони в такі хвилини до хрускоту. Ніби десь поруч пес люто гриз кістку.
Я присів перед ним, заодно роздумуючи, що б таке відповісти, щоб і чесно було, і легко засвоїлося.
Ліпше погано книжки читати, ніж добре скручувати карки.
Білки́ на мить померкли, а потім молодецьки полізли з орбіт.
А ти вмієш скручувати карки? Навчи, га?
Усе, останній раз я веду баляндраси[36] із цямкачами[37]! «Вмієш гризти гризи, а в наставники не пхайся зуби повибиваю», сказав я звірові всередині себе.
«І по бібліотеках нема чого більше лазити, зрозумів?»
Мій батько дуже любив книжки. Тому, побачивши в Губицьких величезну бібліотеку, я провів там майже цілий день. Просто прогулюючись поміж стелажами, торкаючись корінців, витягаючи навмання першу-ліпшу книжку, гортаючи її, час від часу прочитуючи окремі уривки і знову повертаючи на полицю. Я пробував уявити себе в шкурі мого батька, пробував відчути те, що відчував він, помічник друкаря, ким бачив він себе і що могли б розповісти йому ці книжки.
Зовсім випадково я витягнув з другої полиці третього стелажа згори якийсь грубезний том про міфи, і мені до ніг упав пухкий конверт. Запечатаний сургучем. Із закамянілим на ньому відбитком перемишлянського герба Сас.
Якби я розкрив його тоді, якби хоч переклав у інше місце, можливо, ми б зараз не рятувалися втечею в лісах Бродівського повіту.
Але мені здалося, що позаду стоїть мій батько і хитає головою. І говорить до мене приглушеним голосом:
«Я був лиш друкарем, і навіть гадки не мав, що мій син впаде так низько Що він осквернить свою священну помсту злодійством»
6
Коли Янек прокинувся, я вже розкладав на травичці свій улов.
О!
Це, звичайно, не фазани і не куріпки
А?
Усі питання потім.
Він заворожено простяг руку, і я був понадіявся, що пронесе. Травичка соковитенько зеленіє під задом, сонечко радісно бє в ліпки[38], чому б і не помріяти? Але простягнута рука завмерла, і мої надії віддали Богові душу.
Звідки ти все це взяв?
Бабуся прислала. Поштою.
Їж-їж.
Я маю право знати, що я їм!
Чого ж раніше не питав, коли подавали на тарілочках порцелянових з голубими квіточками? Та ще й кланялися при цьому.
Кавалок козячого сиру, хліба буханець, три яйця, дві цибулини
Я добре бачу, що це! Я питаю, чиє все це?
Ти бачиш тут ще когось?
Він зусиллям волі відірвав погляд від спокусливих страв і відправив його куди подалі.
Я не буду чіпати краденого.
Мені, самі розумієте, кусень у горлі застряг. Але я чесно спробував зберегти мирний настрій.
Щоб жити, треба їсти. Щоб вижити, треба вміти добувати собі на прожиття, урозумів?
Я якось говорив, що він був упертим. Так ось, я помилявся. Він був безнадійно впертим.
Їж сам, презирливо пересмикнув він плечима, ковтаючи слину. За милю було видно, як його підмивало хапнути обома пятірнями скільки хапнеться і запхати собі в рот. Я особисто так і чинив кожного разу, коли траплялася нагода. А траплялася вона нечасто. Вуйко Фонсьо добре знав, скільки в нього чого на кухні і в засіках, і якщо заставав кого за неналежним заняттям Вічно голодні, ми билися до крові за право піднести до рота окраєць хліба. Чому ж тепер цей окраєць залишався в моїй руці неторканим?
Легенький стрибок і я опустився поряд із Янеком, ніжно беручи того за барки.
Слухай мене, цямкачу, і не бреши потім, що не чув.
Блукаючий погляд якось сам повернувся до мене. Очі часто-часто закліпали.
Тут нема матусі і татуся, які гладили б тебе по голівці, примовляючи: ну ще одну ложечку, лебедику. І нема няньки, яка впрошувала б: а це за дідуся. Я на цю роль не годжуся, але якщо не вийде по-доброму власноруч привяжу тебе до дерева і нагодую. І вір мені, ти в мене все зїсиш!
Очі більше не кліпали, а щоки почервоніли, як у дівчини на сватанні. Подякуй ще, що заздалегідь попередив. Небагатьох я попереджав.
Коли на небо повиносили провітрити всі можливі пуховики, подушки і перини, ми рушили в дорогу. До слова: Янек умяв призначену йому порцію, усім своїм виглядом демонструючи протест. Давай-давай, демонструй, переживемо.
Настрій мій дещо покращився, ніби після вдалого жарту. День мав бути пригожим, Янек безмовним, а рідне місто близьким.
Правду кажуть: обіцяного три роки ждуть. Першим вибравшись із вибалка, я одразу ж скотився назад, зариваючи себе і Янека в найближчий верболіз. Добре, що ми не йшли гостинцем. Кільканадцять вершників щойно зявилися на дорозі з того боку, звідки мали вийти ми.
У вухо задмухало:
Чому ми ховаємося, може, вони на навчання їдуть?
Ну не вміли пан Губицький довго дутися, особливо коли на язиці крутилися сотня-дві дурнуватих запитань і, звичайно, під рукою був той, кому можна їх усі ставити.
Вершники неспішно зацокали повз нас. Точніше, цокали не вони, а коні, але в нас так уже заведено: не конячка-розумниця довезла, а молодець-наїзник доскакав. Був би він таким молодцем, якби довелося на своїх двох усі милі цокати?
Угу, на навчання
Ні, я не сперечався. Могли навіть парубки прямувати в сусіднє село на танці неділя як-не-як! Могли. Але надто вже серйозно сиділи на них темно-сині уланки[39] з темно-червоними обшлагами і обшивками комірців та десятьма білими ґудзиками з кожного боку. А чапки[40] з бичачої шкіри з козирком від сонця і темно-червоним вершечком та такого ж кривавого кольору панталони, заправлені в чоботи, одним своїм виглядом мали наганяти страх!
Я вже не кажу про карабіни Штаєра з високою скорострільністю, револьвери Гассера та кавалерійські шаблі з посрібленими ефесами! І коники їхні стрій тримали аж надто рівнесенько, як на параді. Та й тиша стояла над ними аж надто тиха: тільки плескіт річки і храп коней. Тепер відповісте мені, на які такі танцюльки вони напудрилися і нарумянилися?
Цифри на їхніх ґудзиках я не міг звідси бачити, але, судячи з обмундирування, то був, найпевніше, ескадрон уланів Першого полку цісарсько-королівського ландверу[41] з Ялівця!
Я підняв руку і затис нею рот мого супутника. Зух! Не пискнув навіть! Так тримати і ціни тобі не буде в нас на Ринку в базарний день.
Вони проїхали і ми не зговорюючись дременули з хащ. Верболіз верболозом, але злючу кропиву здалося б попалити. Проте в нас не було ні сірників, ні сухостою, ні часу на це. Як подумати, так у нас із часом взагалі була біда. Він, час, стік кровю і страхом майже місяць тому в одній халабуді, яку чи то забули знести, чи лишили саме для таких випадків. А дні, що настали опісля, були лише хитрими викрутасами долі у її знаменитій грі в кота й мишу. У найжорстокішій із її ігор.