Ліпше одразу, ніж по краплині. Ліпше мертвим, ніж поруч із тим, кого ти намагався вбити.
Відкритих просторів ми тепер побоювалися. Через те, перейшовши вбрід мілку тут річку Стир, до кінця дня ґрунтовно і по коліна влипли в болото. Навіть не влипли, а вляпалися, і не те щоб з власної волі, а, як кажуть у нас на Галичині: якби той розум спереду, що тепер ззаду. У вас так не кажуть?
Знаєш, як називалося село, біля якого ми проходили, з тої сторони річки? Заболотці!
Хто б сумнівався!
Там є одна глибока криниця, звідки, кажуть, раз на рік чути голос орача, який орав свою ниву на Паску і провалився на тому місці під землю. Моя нянька була звідси, вона мені розказувала цю байку, і я дуже боявся після цього підходити до води Тому так і не навчився плавати
Одне тішило: вершникам нелегко буде тепер за нами цокати.
Ну чому, чому ти завернув на північ? Був ліс як ліс, сухий, світлий. Ну і що, що корови тиняються з пастухами, ми б за грибників зійшли! І час якраз грибний.
Час, може, і грибний, але ми до нього не пасуємо. Не грибницький у нас вигляд. Хіба що з позаминулого року тут бродимо
А тепер? Чому ми йдемо туди, а не туди?
Взагалі-то мені було вшистко єдно[42], по яких купках стрибати, але, по-перше, я йшов попереду і бачити не міг, куди там за спиною тикає ведений мною, а по-друге, я помітив поміж осок і рогози крупнішу купину й молився, щоби вона не занурилася під нашою вагою у воду. Тому я йшов туди, а не туди.
За спиною обурено чавкнуло. Добре, що я добув чобітки сапянові жовті для Янека, інакше йому у його блищичих[43] черевиках давно б чавкнулося востаннє. Чобітки виявилися акурат на панську ногу. Молодичка одна залишила без нагляду, коли з молодиком просто на галявинці вела бесіду на одну інтересну тему. Ох і кректав молодик той, зате на молодичку любо-дорого було дивитися. Я б іще подивився, але Янек закрив мені очі своїми ручищами і потяг геть. Сподіваюся, від нашого реготу ні шишки, ні білки з гілок не попадали.
Так про що я? Ага, болото! Ну, що тут можна сказати?
Порядний сморід, булькання і шубовстання в цьому смороді чи то жаб, чи гадів, колихання бордової рідоти замість земної тверді і відчуття, яке міцно вгніздилося десь у куприку відразу, щойно ми опинилися в трясовині. Відчуття, що ти рухаєшся занадто повільно для того, щоб можна було залишатися на поверхні. І ноги чимдуж квапляться вирватися із цмокаючих обіймів, і палиця вислизає з рук, і ти сотню разів перевіряєш місце для наступного кроку А ну всю цю природу у її ж болото!
Твій ніж Ти якось споминав, що він для тебе дуже цінний подарунок. Що за історія?
Дався йому мій ніж! Я прибив чергового кровосмоктного негідника і майже фізично відчув, як осміхнулися решта, яким тепер перепаде його частка. Не те щоб мені було шкода своєї крові. Ні! Просто я не переносив, коли мені осміхалися просто в лице. Шерстю покривався.
Зрозуміло, мій таємничий друже. Ви огорнуті просто-таки замогильними тайнами. Дивись, скоро зацвітеш від цих тайн пліснявою, маю на увазі.
Шерсть на мені встала сторчма.
Та щоб тобі!.. почувся ляскіт, і за три хвилини: Ну не з Місяця ж упав він тобі за пазуху?
Я вже і гавкати був готовий, не те що ричати. Та що гавкати кігті точити!
А позаду змучено так:
Вибач. Ти, звичайно, маєш повне право зберігати мовчання. Вічно я лізу, куди не просять.
І ніби нічого не сталося, а захотілося втопитися.
Король один подарував. Розщедрився. Похвалив за хорошу службу. Навіть пообіцяв підшукати мені пристойну посаду в себе при дворі. Я місяць після цього ходив надутий, як індик, і всім показував свій трофей.
Не може бути!
Не віриш?
І правильно, що не віриш. Місяць після того ходив з підбитим оком і ховав свій трофей у мишачі нори, щоб друзі не стягнули. А пообіцяли мені тоді кишки випустити. І хвалили навздогін довго й заплутано. Але спершу затягнули всередину і щедро нагородили стусанами. За те, що проходив повз і відмовився винести мясні помиї. Мали повне право: чия крамничка, того і закони. А за законом: нема чого ходити мимо з такою мордою, таким, як я, тільки помиї й виносити. Кликнеш на поміч скажуть, пограбувати хотів, застукали. Та й хто прибіжить на поміч, якщо в крамничці тій господар із два бики ростом, і лютістю бику не поступиться. Підвішує він тих биків за ребра на крюки однією лівицею. Різник він. А за силу його і непоступливість у спірних питаннях люди невдовзі прізвисько йому дадуть. Королем Личакова кликатимуть
Та перш ніж покинути гостинну крамничку, я все-таки, незважаючи на протести, подарував собі цей ніж, іще теплий від свіжооббілованої туші.
Негоже такій речі та серед мертвячини.
А за яку таку службу той король тебе похвалив, якщо не секрет? украдливо поцікавився Янек.
Я здався. Тут же ж і без бою. Не вмів я йому брехати. Скажімо, спитає він, а що ти робив майже місяць тому в халупі лісничого поблизу кордону і я, мабуть, вибовкаю всю правду. Але він не питав. Поки що.
Коли я закінчив історію про свою нелегку службу в короля, над драговиною заметалося мовчання, насторожене і хитке.
І багато в тебе таких подарунків?
Бритва ще.
Ота сама?
Так, ота сама.
На очерет полився смуток і зашумів разом з пітьмою, що виповзала нізвідки.
У голові в мене зашуміло, от що! Хочеться часом, щоб хтось посумував разом з тобою, от і верзеться казна-що!
До острівка поміж тим залишилося рукою подати. Подав би хто руку, чи що? Я тикнув палицею в суцільне буре місиво. Палиця провалилася. Достатньо глибоко, щоб я припинив думати в тому напрямку. Довелося робити гак. Драга колихалася й чмокала і, як заведено в природі, нас не пускала. Ми, як повелося, чхали на природу.
Нарешті я подав Янеку знак зупинитися. Чомусь мені здалося, що в цьому місці можна пройти. На вигляд та ж зелена тванюка, і палиця ледве знаходить опору під нею, але якщо до острівця й можна добратися, то тільки тут чи ні?
Маряне!
От напасть!
А по-справжньому тобі щось дарували?
Ні, щоб задавати питання по суті, якщо обовязково їх задавати. А ти впевнений, що ми не віддамо тут Богові душу? А може, поки не пізно, повернемо назад? Чи вже пізно? І весь твій хвалений досвід до одного місця, чи не так, Маряне? Повертаємося до інтуїції?
Але натомість він спитав:
Рідні чи близькі дарували?
Готуючи праву ногу до кидка, я слухняно порився в памяті. Потім іще раз порився.
Це коли на Миколая чи на іменини, чи просто ну, безоплатно, так?
Так.
Треба подумати, сказав я. А що ще я міг сказати?
Маряне!
Так, я гахнув. Але по пояс. Це тішило.
Коли ми шльопнулися на сиру твердь, мене особисто вистачило лише на те, щоб вилити з чобіт баланду, яка весело там плюскала. А Янек примудрився викинути свій улюблений номер:
Ну, а що б тобі хотілося отримати в подарунок? На Різдво, наприклад.
Тебе. Із цибулькою і перцем. І без язика.
Ні, я серйозно.
Я теж.
Як хочеш, він відвернувся, кутаючись у плахту, яку я гвізднув у тої ж парочки на галявинці.
«Вогонь», нагадав я собі, і тут же відіслав цю негарну думку подалі. А потім встав і взявся ламати природу, яка вже сиділа мені в печінках. Пан Губицький не ворушився.
Нічого, перемелеться мука буде, а там і хлібчик спечеться.
Добуті там, де й їжа, сірники насилу підпалили далеко не сухий очерет. Далеко не сухий Янек продовжував тремтіти під плахтою.
Роздягайтеся, прошу пана. Сохнути будемо
Він, на диво, жваво скочив. Спікся, значить, хлібчик.
Проте справжніх харчів у нас залишалося лише на один прийом, а тинятися лісом, якщо захотіти, можна років зо три. Поки все вляжеться і про нас забудуть
От із такими мирними думками ми мирно полягали спати, навіть не згадуючи про вечерю.
Синюваті тіні лізли з темних прогалин, дряпалися на порослі мохом вітровали, квапилися напитися з бездонних барилець і втертися клаптями туману. А людині що: подумаєш, бруд, подумаєш, сирість, подумаєш, голод. На те ти і людина.
Я, здається, казав, що ми мирно полягали спати? Часом мене заносить. Спробуйте мирно лежати на колючому сушняку і варитися в тріскотінні, ухканні, чваканні, стрекотанні, дзюрчанні, шурхотінні та інших гидотах світу цього! Але ми лежали. А над нами лежало небо, вивалявшись по вуха у світлі щербатого місяця.
Гарно як, подали голос з-під плахти. Ніколи я ще не був так близько до справжнього. Ніби Творець підносить просто до твоїх очей те, що раніше показував крізь скло
«Так, сказав я собі, так!» І поклявся, що це буде наша остання ночівля просто неба. Нехай сам Творець сунув її нам під ніс, але наступного разу доведеться ввічливо відмовитися. А не вийде ввічливо
Усе життя моє пройшло в схожих ночівлях і закінчиться, без сумніву, в одну з них. Але хто тут говорить про моє життя?
Гарно як, подали голос з-під плахти. Ніколи я ще не був так близько до справжнього. Ніби Творець підносить просто до твоїх очей те, що раніше показував крізь скло
«Так, сказав я собі, так!» І поклявся, що це буде наша остання ночівля просто неба. Нехай сам Творець сунув її нам під ніс, але наступного разу доведеться ввічливо відмовитися. А не вийде ввічливо
Усе життя моє пройшло в схожих ночівлях і закінчиться, без сумніву, в одну з них. Але хто тут говорить про моє життя?
Убивця! кричав я, розмахуючи руками на вершині Замкової гори. З гори вниз ішов чоловік, сутулячись і спотикаючись на кожному кроці. А я все кричав і кричав. Побачивши, що він віддаляється від мене, я почав кидати в нього камінням з розвалин Замку. Один камінь розколов йому голову, і з величезної рани потекла тоненька цівка крові. І в час, коли я побачив цю кров, з величезної відстані вузеньку багряну смужку, волосся в мене на голові заворушилося. Я зрозумів, хто цей чоловік унизу
Світло бризнуло в очі. Я потер їх кулаками і сів. Смішок. Я повернув голову на звук. Янек одразу показав мені всі свої зуби і ясні очі над ними.
Ти схожий на муху, яка нахлебталася бражки.
Внизу, біля підніжжя найвищої гори міста, лежав із розбитою головою мій батько. «Вбивця» відлунювало в руїнах Замку моїм голосом
Завжди гранично зібраний, у повній бойовій готовності, а зараз Ні, для мухи, ти, мабуть, трохи завеликий.
Від болота піднімалися пар і мої біди. Їх розвіє вітер. А куди ще їх подіти?
Я встав і пішов. Позаду щось беркицьнулось на земленьку.