Ти куди мою плахту ану віддай
Я побачив, що за моїми ногами тягнеться плахта, відчепив її від ноги, крутнувся на пятці і пішов у протилежний бік. Абсолютно незворушний. Хоч яйця на мені бий такий, пся крев, незворушний!
А коли ти вдаєш, що тобі байдуже, на очі Янека навернулися сльози, то можна вмерти зо сміху.
Майже так, до сліз, він завжди сміявся. Майже завжди мені при цьому було не до сміху.
Я нахилився, вмокнув руку у вязку багнюку і посунув на мятого голодранця. Той почав обережно задкувати, рятуючись від такого ж помятого бродяги.
Ти ці жарти кинь. Ти що задумав?..
Побачиш.
Він дорачкував до краю суші і зрозумів, що помилування не буде. Тільки зібрався його добити, як біля ніг дивом матеріалізувалася палиця, об яку я перечепився, зарившися носом у землю. Артистично і правдоподібно.
Ти піддався, піддався! загорланив невгамовний пуцьвірінок.
Ну, добре, а навіщо так горланити? Я обтрусив налиплий бруд, ніби моїй одежині ще чимось можна було зарадити, і подивився на одежину іншого, яку теж нікому не врятувати. У душі назріла безжалісність і залягла в очікуванні свого часу.
Завтра ми будемо в моєму місті.
Я знаю, я негідник.
Як? Ти казав, що туди пять днів ходу.
Пішки. А ми доберемося колією. Вийдемо до Бродів зі сторони двірця, я позичу для тебе квиток, а сам поїду без квитка. Найкраще, щоб ми їхали в різних вагонах, а вже коли прибудемо до міста
Він примружив одне око.
Не подобається мені твоє «позичу».
Я придивився до нього і не знайшов, чим крити.
Дозволь мені подбати про квиток, мій буркотливий друже. А ти
Я кашлянув. Не звиклі ми, щоб нас розглядали, як марципани на виставці.
Тобі краще не зявлятися на людях
Діточок можу налякати
Краще перечекай десь, поки я домовлюся з касиркою. Я про те, що в тебе дуже памятна зовнішність.
І я про те. Небезпечно тобі зі мною водитися, нарешті ти це втямив. Паскудне це відчуття, коли за тобою женуться. Ще паскудніше буде, коли злапають. Куди спокійніше самому піти і здатися на милість правосуддя. Казав наш знайомий поліціянт, що це буде найкращим рішенням! Не ти перший, не ти останній. І я тобі не суддя. І на того, хто скімлить усередині, уваги не зверну.
Різні в нас дороги. Я битимуся до останнього.
За тебе також.
Мене садонули кулачищем у плече. Був би мухою, точно перевернувся б догори дриґом.
Ти про що подумав?! Ти про що щойно подумав? Що я прибіжу до людей і одразу зачну кликати поліцію? Дивак На очерет полився прозорий, мов сльоза, сум. Навіщо ж ми тоді все це зачинали?
Я знову кашлянув і почав збиратися в дорогу. А всередині щось задоволено повискувало.
Я знову кашлянув і почав збиратися в дорогу. А всередині щось задоволено повискувало.
7
Наше улюблене болото, щоб його качка копнула, підходило практично до самої колії. За одне це йому прощалися всі його гріхи, бо ми не зустріли серед мочар і куп сміття жодного добре вбраного чоловіка, який міг би на нас донести.
Місцевість змінилася. Листяний ліс поступився місцем сосновому, і лиш де-не-де траплялися дуб та береза.
Довкола двірця бродівчани понасипали якогось шутру, гілок, тирси і соломи.
Сам бродівський двірець серед цього сміття виглядав двоповерховим мурованим велетнем, довжелезним, з великою кількістю вікон та димарів, з критим пероном із двома арками по боках і годинником на видноті. Посеред двірця зараз товклося море народу. Дехто з пасажирів стояв і сидів на самій колії, дехто вовтузився біля клунків чи виводків діточок, а руде волосся славного сина славного дідича Накваші світилося на пероні серед тутешніх жителів за милю.
Я гмикнув. Теж мені, знайшов непримітну зовнішність!
Ми розділилися: Янек пішов до кас із наміром використати весь свій шарм і добути бодай один квиток бодай у четвертому класі. А я знайшов розлогу грушку позаду свинарника, прибудованого просто до бічної стіни двірця, і видряпався на неї під дружнє рохкання майбутніх шиночок і ковбасок.
«Напевно, начальник станції розводить», відсторонено подумав я, поки звір усередині мене, уявляючи оті шиночки і ковбаски, захлинався слиною.
Перон, штрека і вулиця, що вела з міста, мощена деревяним настилом з колод, поламаним і прогнилим у багатьох місцях, хоча вздовж неї вже стояли купи акуратних каменюк, мабуть, призначених для її ремонту у якомусь там прийдешньому році, уся прилегла територія проглядалася звідси мов на долоні. Правду кажучи, територія була глуха і необжита, лише ближче до рогатки перед містом зявлялися одноповерхові хатки, і звідти ж їхали навантажені вози й легкі однокінні пасажирські візки.
Я не розумів двох речей: чому стільки людей зібралися цього ранку на станції в Бродах і куди подівалися всі хатраки, які мали б уже повязати нас відповідно до надісланих гончих листів з усіма нашими прикметами і переліком недавніх подвигів. На станції обовязково має бути експозитура[44] комісаріату цісарсько-королівської поліції Бродів. Та хоч скільки я крутив навсібіч головою, нікого схожого на поліціянтів не бачив. Хатраки або ще спали, або були з головою зайняті ловлею нас. Бог їм у поміч.
Наша задумка була простою: поліція шукала двох. Якщо Янек один придбає квиток і сяде в потяг, є шанс, що інформатори проґавлять цю подію. Але перука все-таки не завадила б.
Щодо мене, то я вдавав, ніби сиджу на дереві просто так і прошу мені не заважати. Підступна думка залишити все й оселитися на болоті до кінця своїх днів була визнана слабодухою і після короткої наради з самим собою відкинута.
Янек вийшов із дверей двірця і радісним не виглядав. Як він там співав? «Ой забю я пана, хоч го трохи шкода»
Так-от, Янека було шкода сильно. Слабодуха думка миттєво повернулася, і її довелося закопувати в землю живцем. Ген із-за обрію почувся стукіт коліс паротяга. Люди на станції пожвавилися, хоча з колій ніхто і не подумав підводитися.
Мій Янек пожвавився теж. Він підступив до жіночки, перевязаної хрест-навхрест вовняною хусткою й обставленої зусібіч клунками і торбами. Щось сказав. Вона щось відповіла. Він знову щось сказав. Вона захитала головою. Янек відійшов. Не діяв його шарм на тутешнє жіноцтво.
На обрії зявився паротяг, знервовано пихкаючи димом і подаючи довгий гудок, від якого вмовкали пташки, бо їм, мабуть, теж закладало у вухах. Водночас зі сторони Бродів зявилася процесія на чолі з вершником у мундирі капітана, двокінним екіпажем із заштореними вікнами і кількома «бурими» у якості супроводу.
Ось де всі поліціянти! Охороняли поважну цяцьку дорогою до вокзалу. Якщо вони всі дружно всядуться в потяг, нам буде непереливки. Усі підозрілі особи будуть перевірені і висаджені. А ми ще й до того всього будемо висаджені в кайданках на руках і ногах.
Думка про болото знову подала голос. Під ложечкою засмоктало. Я пожалкував, що не маю при собі вогнепальної зброї. Зброя дає вам відчуття впевненості, і ви не робите глупств. Бо у вас є зброя і цього достатньо. І зовсім не обовязково з неї стріляти. Достатньо просто витягнути її і показати супротивнику.
Якби в мене була вогнепальна зброя три тижні тому, я б не став убивати.
Тим часом Януш Губицький, не помічаючи ні паротяга, ні екіпажа, ні озброєних стражів порядку, які саме розчищали прохід крізь натовп, підійшов до пари, яка щось жваво обговорювала. Точніше, чоловік стояв, понуривши голову, а не інакше як його матуся щось утовкмачувала йому в цю голову, вказуючи то на колію, то на місто. Я наче на власні вуха чув, як Януш чемно привітався і почав плести їм три міхи вовни.
Двері оббитої дорого́ю тканиною карети відчинилися, і звідти вийшов намісник Галичини Філіп Залеський. Директора поліції цього разу з ним не було. Біля вагона першого класу його вже чекав улесливо зігнутий колійовець у своїй зеленій уніформі.
Виявляється, увесь цей час, поки ми переховувалися, знайомий нам намісник перебував на території Бродівського повіту! І саме зараз повертався до своєї резиденції. І якщо Януш трапиться йому на очі
Я зіскочив з дерева і врізався в натовп із протилежної від Янека сторони, нагло торуючи собі шлях до колії. Несподівана штовханина й обурливі вигуки людей привернули увагу поліції, намісник заквапився, а двоє хатраків рушили в напрямку до мене.
Потяг із шипінням і скреготом зупинився на відстані витягнутої руки.
Я вкляк на місці і спокійним як двері голосом повідомив людям довкола мене, що вже був налякався, що не встигну. Тоді полегшено зітхнув, широко усміхнувся й витер від поту чоло. Люди розуміюче закивали головами. Поліціянти я відчував їх потилицею шукали в натовпі винуватця занепокоєння, і якщо вони мене встигли запримітити, то розуміюче кивати головами не будуть. Цісарський патент про побиття палками як додаткове покарання писався саме для таких випадків.
Кроки в натовпі наближалися.
Я відчув, як цівка поту потекла між лопатками.
«Болото» дихнула мені у вухо препогана думка про втечу. Звір мій давно тремтів в очікуванні цього наказу.
Щоб не піддатися паніці, я уявив себе грушею на краю болота і вріс ногами в перон. І знову пожалкував, що не маю вогнепальної зброї.
Розпочалася посадка в потяг.
Від вагона першого класу почувся знервований окрик капітана. Кроки за моєю спиною зупинилися, завагалися і розвернулися в той бік.
Коли до мене повернулася здатність розрізняти все, що навколо, я помітив Янека, який сідав у вагон третього класу, кидаючи недвозначні погляди на дерево за свинарником. Але натовп швидко заніс його досередини.
У перший клас ніхто, крім намісника і капітана, не сів. Весь супровід залишався в Бродах для виконання службових обовязків. Якщо і я залишуся на пероні, мене не помітять тільки сліпі.
Я обійшов ззаду останній вагон і, переконавшись, що ніхто не дивиться, ковзнув під потяг, хапаючись руками і ногами за металеві осі коліс. Міцно хапаючись. Просячи Бога, якщо обовязково щось мусить не вдатися, то швидкої смерті, а не відрізаних рук чи ніг
Колеса, рухнувшись по рейках, заскреготіли так, що вмить оглушили мене і знову воскресили думку про втечу на болота.
«Ти ще встигнеш! Кидай це і вилазь! Поквапся!»
До першої зупинки в Красно́му було близько сорока миль, а отже, ми там будемо за дві години. Я зрозумів, що кинути все і вилізти з-під потяга, найкраще рішення. Я ще встигав, поки паротяг набирав швидкість
Зціпивши зуби, я впівголоса пообіцяв убити кожного, хто змусить мене розтиснути пальці. Я пообіцяв це самому собі своєму найпершому ворогові. Я впівголоса обзивав себе останніми словами, проклинав і лихословив, я лаявся і плакав