Локомотив набрав швидкість і свист, стукіт і вітер, змішавшись у смертельному танці, шарпнули й потягли мене назад, до землі, під колеса. Одяг лопотів на вітрі, мене трясло і кидало з боку в бік. Стрімко ходили вгору-вниз важелі, що обертали колеса. Згори на мене тиснула велетенська важка істота з паровим двигуном замість серця і ненажерливою пащекою, куди треба кидати все більше й більше вугілля. За довгу хвилю боротьби я відчув, що не витримаю і розімкну руки. І згадав про свою обіцянку.
Сльози давно висохли, а я висів під черевом металевої істоти й блаженно усміхався. Якщо і так і сяк мені грозить самовбивство, то чи є сенс лякатися його? Треба тільки вибрати слушний момент.
І тут прозвучав довгий гучний гудок і потяг зупинився, обдавши парою та іскрами мене і найближчих до колії пасажирів.
Я ліг спиною на дубові шпали і поволі, палець за пальцем, відчепив затерплі руки від осі коліс. Трохи хитало з боку в бік. Хотілося сміятися. По щоках лилися сльози. Наївний, я навіть почав був вірити, що скоро буду вдома і вся ця подорож видасться страшним сном.
І тут прозвучав довгий гучний гудок і потяг зупинився, обдавши парою та іскрами мене і найближчих до колії пасажирів.
Я ліг спиною на дубові шпали і поволі, палець за пальцем, відчепив затерплі руки від осі коліс. Трохи хитало з боку в бік. Хотілося сміятися. По щоках лилися сльози. Наївний, я навіть почав був вірити, що скоро буду вдома і вся ця подорож видасться страшним сном.
У такому стані мене й витягли з-під вагона два колійовці, що оглядали потяг на станції Красне́. Як кажуть мудрі люди: не кажи «гоп», поки не опинишся по той бік прірви. І навіть тоді ще трішки зачекай з радістю
Я продовжував сміятися і плакати, поки мене вели до ще недобудованого вокзалу, де стовбичила лише будка з деревяним дашком, підпертим стовпчиками. Назустріч нам уже рушив поліціянт. Але наблизитися до нас йому повсякчас заважали тлуми людей, якихось радісних і піднесених, що стояли на пероні із квітами, кокардами, у святковому вбранні.
Вдавання божевільного не завадило мені краєм вуха почути, що до мого міста має прибути якась дуже важлива персона, яку всі хочуть побачити. Чи не королівського роду І їхати вона має через станцію Красне́.
Я мушу віддати йому шану! крикнув я до поліціянта, коли відстань між нами зменшилася удвічі і я почув достатньо, щоб діяти. Моя бабка була болгаркою, у мені тече кров цих відважних людей, я мушу побачити цього опального володаря, цього невинного страждальця, який узяв на себе тягар чужих заздрощів і злоби!
Поліціянт невдоволено нахмурився, колійовці сильніше стисли мене за лікті, але всі жіночки, які чули мої палкі крики, організовано й завзято кинулися на підтримку опального монарха. Галас здійнявся такий, що гудок паротяга проти нього був писком комара.
Раптом якась із жіночок верескнула пронизливіше, ніж доти.
Ґвалт! Грабують! Мій ридикюль!
«Молодець, подумки похвалив я колегу, який вчасно скористався оказією. Тільки хто ж так грабує?»
У мене вони б спохопилися ближче до вечора, якщо не пізніше
Поліціянти кинулися в той бік, юрба захвилювалася дужче, колійовці перезирнулися, я подивився у їхні чесні очі і приклав обидві руки до грудей:
Я мушу його побачити. А потім забирайте мене і садіть, якщо я шморгнув носом, якщо я теж маю постраждати! Я готовий!
Один сплюнув собі під ноги, а другий подивився на потяг, який їм ще треба оглядати, і на стражів порядку, які ловили коєхмахера[45].
Ви ж можете зі мною постояти, поки мене теж не ограбили?
Ні, охороняти волоцюгу вони не наймалися! За хвилю я був вільний. Наступної миті в мене в руках був квиток до мого міста. Одним грабіжником більше, одним менше
Цього разу я поїду потягом як нормальна людина, тому що з першого вагона вийшли намісник з капітаном, кректячи і похмуро озираючи недобудований двірець і сільські хати за ним, а це означало, що на зустрічі з персоною королівського роду їх не буде. Передумали. Або, можливо, отримали телеграму з Відня з наказом не зявлятися в місті, поки гість там перебуватиме, а отже, оглядати вагони так прискіпливо, як досі, ніхто не буде.
Я глянув на квиток і зітхнув. Другий клас.
Волоцюга і другий клас.
Якби я хотів потрапити в буцегарню, кращого способу годі й вигадувати.
З горя я взявся розшукувати в натовпі пані, у якої я пальнув[46] квиток. Вуйко Фонсьо вчив нас, дурних, що треба добре запамятовувати тих, у кого ти щось відбираєш і хто в тебе щось відбирає, щоб колись повернути втрачене і самим ненароком не попастися через дрібницю.
«Бо, кричав він, тримаючи якогось капуся за загривок, більшість злодіїв потрапляють до рук поліції саме через дрібниці!»
Усе від гостроносих мештів на обцасах до кокетливого капелюшка з вуалькою говорило вам, що гаворучка[47], яка збиралася їхати другим класом, справжня аристократка.
Я розшукав її, наздогнав і простягнув квиток.
Я дуже перепрошую, ласкава пані, але це, здається, випало у вас
Можна було просто кинути квиток на землю. Або взагалі подерти на дрібні кавалки. Можна. Але, можливо, колись і мені повернеться хоча б невелика втрачена річ
Гаворучка зміряла мене з ніг до голови таким поглядом, який жодна вуалька не змогла б приховати.
Хочеться інколи повірити в справедливість, от і нариваєшся на погляди, які кидають тебе назад у болото!
І я знову згадав настанови вуйка Фонся:
«Одяг можна вкрасти. А от те, що тут, стукав він кулаком по чолі того ж капуся, це не купиш і не вкрадеш, ви чули мене, чи у вас там тільки шмельц[48] водиться?!»
Він вчив мене віддзеркалювати тих, з ким маєш справу, перевтілюючись у чиновника, хлопа, вояку, пяницю, шляхтича чи лакея. Він говорив: «Спостерігай, бери на озброєння і роби краще за них». Хоч би де я опинився і з ким спілкувався, я мав переходити на їхню мову, копіювати їхні жести й повторювати за ними їхні слова.
У будь-якому середовищі я мав стати своїм, викликати довіру і завоювати симпатію.
Пані тим часом полізла до свого ридикюля з оксамиту, вишитого сріблом, ахнула, приклавши до губ делікатну ручку в мереживній рукавичці, і швидко вихопила з моїх рук папірець вартістю пять гульденів. Стільки ж становила тижнева зарплата робітника. Тому я ніколи не піду на фабрику чи в найми. Рабство не моя професія
Її швидкість, а також слівце, яке вона не встигла затулити своєю делікатною ручкою, переконали мене, що пихатою аристократкою вона зробилася не так давно, мабуть, вдало вийшовши заміж. Тому я нахилився до її вушка і багатозначно промовив:
Зараз такий час, що знаходитися в гущі подій украй небезпечно, тож дозвольте нам робити свою справу, а вам краще перечекати вдома
Вона знову ахнула, і з її розширених зіниць стало ясно, що перед нею тепер не волоцюга, а переодягнений агент державної безпеки. Коротко схиливши голову в поклоні, я поспішив ретируватися, оскільки краєм ока вже бачив, як до нас посунув гаврук, чимось категорично схожий на її чоловіка.
Та й потяг уже рушав, а в мене досі не було квитка, і поруч уже не було тих, у кого можна було цей квиток «позичити» на вічне віддавання.
«Щось не щастить нам останнім часом у нашому ремеслі звернувся я до похнюпленого звіра всередині мене. Що робитимемо?»
«Може, шиночку і ковбаску?» з надією завиляв він хвостом.
Повз мене, махаючи рукою у вікні, проплив Янек. Конспіратор з нього був точно такий, як із мене балерина погорілого пофранцисканського театру[49]
Розбігшись, я вхопився за поручні і застрибнув на підніжку потяга. Ніхто нічим мені тепер не міг дорікнути, позаяк я їхав не у вагоні, а знадвору, отже, квиток для мене був не обовязковий!
Ви так не їздили? Багато втратили!
Вітер, простір, швидкість і майбутнє, що наближалося стрімко й невмолимо, переходячи за спиною в минуле
Одним з найдавніших і найприємніших спогадів дитинства була поїздка в потязі.
За вікном пропливав величезний світ, вітер пригинав долу дерева, а мені було тепло і затишно біля маминих рук. Добре памятаю дотик тих рук і памятаю когось навпроти з пишними вусами, яких я трохи побоювався. Але мені обіцяли скору зустріч з татом, і я знав, що він мене захистить
Скільки я потім напружував память, так і не зміг пригадати, зустрілися чи ні ми з татом по завершенню тієї поїздки. А спитати не було в кого
Сонце, скрегочучи, рухалося в одному з нами керунку. Туди ж, за небокрай. По своїх небесних рейках. Минуле ховалося вдалині за пагорбами. А очікуване майбутнє
Хочеться інколи мати оте майбутнє, от і мариться казна-що!
Насправді, я ніколи не замислювався, що робитиму після того, як зустрінуся зі своїм ворогом лицем до лиця. Майбутнього для мене після того не існувало.
І от те неіснуюче майбутнє настало.
І я виявився неготовим до нього.
Двері прочинилися, і в просвіті зявилася руда шевелюра. Я мало не зірвався зі своєї підніжки.
Я не вірив, що ти встигнеш нас наздогнати! заходився він перекрикувати свист вітру і стукіт коліс. Ти просто злетів на підніжку!
Два злочинці, за якими полює сам намісник краю з директором поліції, гарно так розмовляють на підніжці потяга у всіх перед очима! Я досі дивився на нього роззявивши рота, сподіваючись, що він усе зрозуміє і згине з-перед моїх очей! Але Янек мав нагальне питання й не збирався чекати з ним до зупинки локомотива.
Довго ще до твого міста?!
І що ви думаєте? Замість того щоб гримнути на нього і заштовхати назад до вагона, я слухняно закрив рота і подивився вперед. Там уже маячили Кривчиці знайомі околиці знайомого міста, яке я обовязково розцілував би в обидві щічки, якби не треба було глипати в обидва ока, щоб не пропустити чергової маленької капості. А позаду
У мене якось само собою вирвалося:
Я буду жаліти
Смикнув же за язик нечистий!
що не викупав тебе в болоті!
Пауза, бігме Боже, не помічалася. Янек, старанно вигинаючи шию, щоб розгледіти ті околиці, потрусив, мов пес, гривою, яку вітер ще більше розкуйовдив, і повернувся до мене.
Трясця! Він виявився розумнішим, ніж я думав!
Жаліти? Розслабся! У нас попереду ще ціле життя, Маряне!
Ні, хлопче. Попереду моє місто. Невже не чуєш, як воно промовляє: «Прошу пана до гілляки»? І не кажи потім, що ми тебе не попереджали!
8
Мій рідний двірець носив поважне імя свого фундатора і засновника Карла Людвіга і був наче складений докупи з різногабаритних камяниць на два, три і чотири поверхи. Мав чотири квадратові вежі з тонкими шпилями на вершечках, два парадні входи з мурованими наскрізними портиками, над якими містилися балкони і під якими вільно проїжджали фіакри, і два бічні службові входи. Був і критий перон позаду з так само шпилястими опорами, високою центральною аркою над трьома коліями для заїзду потягів і двома меншими арками по боках для пасажирів.