Уже на підїзді до двірця було видно, що люди зїжджаються і сходяться до нього звідусіль. Вітати монарха-вигнанця, звісно.
Я повідомив Янеку, щоб чекав на мене біля стоянки фіакрів, бо там легко зникнути з поля зору поліції, а якщо мене не буде за півгодини, щоб ішов Городоцькою до церкви Святої Анни і питав там отця Альфонсо.
«Чому тебе не буде за півгодини? встиг спитати Янек. І хто такий отець Альфонсо?»
Але відповіді почути не встиг.
Бо я зістрибнув з підніжки потяга, не чекаючи зупинки.
Приземлився майже вдало. Провів його поглядом. Заспокоїв серце. Помаленьку перемістився до запасного локомотива з двома вагонами, які стояли тут на тупиковій колії.
Ще одна тупикова колія підходила майже впритул до дороги на Блоні[50], яка йшла сюди з самої Городоцької, чого мені, власне, й треба було. Але значно безпечнішим я вважав шлях навпростець повз військові склади, костопальню, яка одним своїм запахом відлякувала перехожих, повз трамвайну дирекцію і Городоцьке джерело через вулицю Бема[51] до Янівського гостинця[52], а вже ним повз казарми Фердинанда до кнайпи вуйка Фонся.
Поки тривало сумяття і переполох довкола королівських персон, я, звичайний смертний, мав можливість подолати цей шлях без пригод. Просто треба було взяти себе в руки і рушати.
По якімсь часі я практично це зробив. Тобто наказав собі взяти себе в руки. Але з місця так і не зрушив
У просвіті між вагонами видно було, як площа перед двірцем заповнюється вишуканими каретами, легкими бричками, дешевими дрожками[53], поважними фірами, розтривоженими кіньми і зацікавленими людьми. Від споглядання цього строкатого стовпотворіння мене відволік знайомий голос, який витав над штрекою
Маряне, ти тут?!. Агов, Маряне!..
Я повільно сів, де стояв. Цікаво, скількох шпиків він привів за собою?
Сюди!
Це було краще, аніж дозволяти йому блукати територією, повною поліції. Хоча за те, що він укотре мене не послухав, слід було збештати його на чім світ.
Що ти тут робиш, Маряне? Ми ж домовилися зустрітися біля фіакрів?
Я подивився на нього і промовчав. Кого я обманюю?
Уперше я безмежно радів, що він мене не послухав.
Я чекав-чекав, але там стільки народу, як на ярмарку! Здається, половина міста сюди прибула!
Половина міста? Сто двадцять тисяч люду в нашому місті, так що навряд чи
Тато розповідав мені про ваші Святоюрські ярмарки
Немає вже тих ярмарків. Перевелися
Отак усе може зникнути з лиця землі. Просто тому, що минув його час.
Я поглянув у просвіт між вагонами, чи ніхто цікавий не рушив сюди. «От і двірця нашого теж може колись не стати», раптом подумалося мені Хоча кому спаде на думку валити таке величне творіння людських рук?
Однак розмови про те, що двірець Карла Людвіга замалий для такого потужного руху між Віднем, Радивиловом і Тернополем, велися не один рік. От і чернівецький двірець збудували, щоб розвантажити цей. І хоча той був менш вишуканий, проте мав і портик, і арки, і балкончик над входом
Поліції, мабуть, було не до нас. Поки що.
Ти знаєш, кого всі прийшли зустрічати? усівся біля мене на піщаному насипі Януш Губицький, начебто шляхтич з діда-прадіда, переповідаючи мені, батяру, останні вісті. Не повіриш: болгарського князя Олександра Першого Баттенберга!
Поліції, мабуть, було не до нас. Поки що.
Ти знаєш, кого всі прийшли зустрічати? усівся біля мене на піщаному насипі Януш Губицький, начебто шляхтич з діда-прадіда, переповідаючи мені, батяру, останні вісті. Не повіриш: болгарського князя Олександра Першого Баттенберга!
Та йди «не повірив» я.
Серйозно! Поки ми з тобою блукали лісами і болотами, заколотники-москвофіли позбавили його майна, коштів і престолу й переправили до Підволочиська, а він вислав звідти телеграму до князя Вільгельма Вюртемберзького, здається, головнокомандувача вашим гарнізоном, з проханням про допомогу. Це мені попутник мій розказав, який каретні майстерні має в Бродах. Каже, про цей день буде онукам своїм оповідати, якщо, звичайно, князь Олександр добереться сюди. Хто знає, що там у дорозі може трапитися?
Ми з тобою знаємо, що може трапитися в дорозі
Хто такі ми, а хто князь Олександр!
А хто такий князь Олександр?
Як хто?! Я ж тобі казав, правитель Болгарії! Ага, знову іронізуєш. На відміну від нашої, його справа є справою всіх шляхетних людей! Його тітка, до речі, є мамою Олександра Третього, російського царя, а його матірю є донька графа Яна Гауке-Боссака, який був у тридцять першому військовим міністром уряду наших повстанців!
А моя мати була донькою личаківського чинбаря[54] і загинула від рук твого батька, начебто шляхетного чоловіка з родоводом, який сягає пятнадцятого століття, і тому твоя справа шляхетніша, ніж моя, так?
Його Світлість до речі, роздягненого вигнали серед ночі з монаршої спальні і примусили зректися престолу. Шість днів уже, до речі, у дорозі
Ну-от, майже про нас із тобою історія
Голого і босого? Навіть спіднього на ньому не зоставили?
Я не знаю точно, Маряне, я тільки переповідаю тобі, що почув! Князя відправили до нас у супроводі жандармського полковника і якогось чиновника при виконанні окремих поручень так казав бродівський каретник
Яких поручень, я не став особливо допитуватися, прикидаючи про себе, скільки гарнізону підняв на ноги наш головнокомандувач, і як тепер пересуватися містом, запрудженим жандармами і військовими.
А що фіакри, є вільні? спитав я, лиш би щось спитати.
Їх там хмара. Стривай, а ми що, візьмемо фіакр? Ти ж казав, що проїзд майже два гульдени коштує!
Ну, ти ж квиток виклянчив, може, й у візника виклянчиш, щоб нас завіз у борг.
Я не клянчив! Це були мама з сином, він хотів їхати сюди, а вона казала, що господарством треба займатися, а не іноземців пантрувати, як диковинних звірів
Правильно мама казала
А він упирався, казав, що в справах їде! Я, наприклад, буду вік їм вдячний Їх там, між іншим, пять душ у сімї. А цей син єдиний годувальник.
Ну, припустимо, у мене в житті ні сімї не було, ні годувальників що мені накажеш: ридати чи в долоні плескати?
Не можна постійно про людей погано думати!
Ну, згоден, не можна, а ти чого так зденервувався?
Янек замовк і похнюпився. Та-ак.
Неважливо, скільки коштує проїзд, сказав я, важливо, що ми майже добралися.
Перстень. Я їм віддав батьківський перстень, уявляєш? Від діда-прадіда
Мій погляд швидко знайшов просвіт між вагонами і радісно впхав себе туди.
Чому мовчиш? Скажи: я ж тебе попереджав треба було мені йти поліз поперед батька в пекло чи ще щось таке, як ти завжди говориш!
А сенс повітря стрясати? Витроплять нас за ним у мить ока. На перстенику твоєму прадідівському вибитий фамільний гербик панів Губицьких, куди ж без нього, а це те ж саме, що самому на себе донести. До речі, перстеник той зовсім не твій, а крадений. Усе життя твоє крадене, Януше Губицький, окрім останніх тижнів. Лише вони твої цілком і повністю. Можеш у спадок заповідати, дарувати чи продавати їх. Тільки хто ж добровільно пустить до себе в хату ті довгі дні, скроплені вином, настояним на крові.
На піщаному насипі терпеливо чекали. Просвіт більше не рятував.
Ми спробуємо повернути твій перстень.
Я знаю, я негідник.
Тоді пішли! одразу повеселів, прудко підводячись на рівні, мій попутник.
Не так швидко, буркнув я, вказуючи на свою праву ногу, якій ніяк не міг знайти на цьому світі зручне положення. Може, на тому світі стане їй легше? Не вмію я з підніжок злітати
Ступня була неприродно повернута вбік, а біля кісточки красувалася випуклість, і не можна сказати, щоб вона радувала око. Моє, принаймні, ні.
Колись ми, дітиська, змагалися між собою, хто якнайдалі вистрибне на ходу з вагона. Але чи то з того часу потяги стали швидшими, чи ми старішими?..
Вивихнув. Доведеться вправляти.
Нічого собі Боляче?
Я спідлоба спостерігав за ним. Основного підступу він поки не помічав.
Терпіти можна. Але ходити ні.
Ще б пак! А пальцями можеш рухати?
Я зітхнув. Не можна було лякати його передчасно.
Вивих це коли кістки виходять із суглобів. Двері якщо зіскочать з петель, багато ти ними порухаєш?
Я розумію Він обережно доторкнувся до ноги, що давно вже розпухала на моїх очах. Мені це полегшення не принесло. І що тепер?
Цікаве питання.
Вправляти доведеться. Я поглянув на колійові майстерні ген там, удалині, праворуч від двірця. Це нескладно.
І нутром відчув, що почало доходити.
Ти хочеш, щоб я Ні, я не буду! Ні-ні, ти що? Я в житті нічого не вправляв!
Його здуло на відкритий простір, аж вагони при цьому, здається, гойднулися. Не вмів Янек висловлювати свої думки спокійно і тихо.
Нізащо! Навіть не думай! Це ж він ковтнув слину, дивлячись на мою ногу, як на жахливе чудовисько. Це треба лікаря! Ні-ні
Він знову закричав і бурхливо замахав руками, й кілька візників на Станційній площі[55] дружно повернулися в наш бік. Я при цьому інстинктивно потягся до нього, щоб запхнути назад в укриття. Дух заперло на півдорозі, і навіть міцне слівце не допомогло.
Скоро сюди прибуде якийсь колійовець. Нас тут до того часу вже не має бути, пояснив я. Нога моїх пояснень не розуміла. Майбутній цілитель теж.
Я тобі допоможу, не хвилюйся! Він ухопився за мене обома руками, що, на його думку, мало допомогти мені підвестися. Ти кажи, що робити і куди йти, а за інше не хвилюйся, утішив.
Я без особливого захоплення опинився у його руках. Думка про самогубство любязно подала голос. А звір протягував мені свою підбиту лапу і благав про допомогу.
Вприся ногами в землю і підстав плече Ні, не треба до мене нахилятися, випростайся почав я навчання.
Людина, що підставила зараз мені своє плече, була єдиною людиною, у якої я не міг нічого просити. Та іще, мабуть, вуйко Фонсьо. У того я не хотів нічого просити.
Незграбний ривок і перед очима попливло. Новонавернутий цілитель з тих рудих, які вічно роблять не те, що треба, охнув і, примовляючи щось на зразок «Зараз-зараз, усе буде добре», прихилив мене спиною до вагона. Я знову спробував заспокоїти своє серце, але цього разу воно не дуже мене слухалося.
Раптом примовляння припинилися.
Розплющивши очі, я наштовхнувся на стривожений погляд. Краще б я не відкривав очей. А ще краще, якби не вибрався сьогодні з-під потяга живим. Земля зітхнула б вільніше.
Слідкуй, чи хтось не йде сюди сказав я, лиш би щось сказати.