Сідай! відповів він мені, зосереджений і безстрашний, як лев.
Ми ще не прийшли, Яне.
Для тих, хто не зрозумів, це я так жартую. А він ніякої тобі реакції.
Сідай, показуй ногу і говори, що треба робити!
Вприся в землю і не нахиляйся так
Безперечно, жарти сьогодні відскакували від нього, як горох від усім відомої стінки.
Що робити, я питаю?!
Ось що творить з людьми безстрашність. Я сів, обіцяючи своєму серцю, що це востаннє. Востаннє я дозволяю керувати собою своєму ворогові. Але звір мій глибоко в душі зітхнув з полегшенням
Однією рукою захопи стопу, іншою литку. Не так, зверху Янеку, ау!
Так-так, я слухаю.
Уяви собі, що це двері, а це петля і повільно, але сильно тягни в цей бік.
Можна сказати, мене від самого себе скрючило, а Янеку моєму, здається, надало певності. Поживемо побачимо Якщо поживемо ще трохи після цього.
Зрозумів? Смикнеш на себе і готово. Тільки смикати треба сильно, щоб хруснуло, але не різко.
От прийду додому і вирву свій поганий язик! Але безстрашність не всім дається. Вона для тих, хто вічно робить не те: не там народжується, не з тим завязує дружбу, не туди пре на зламаний карк.
Нутрощі пронизало і стихло.
Ти як? ледве дихаючи, промовив новоявлений цілитель. Я глянув у його зіниці.
Нутрощі пронизало і стихло.
Ти як? ледве дихаючи, промовив новоявлений цілитель. Я глянув у його зіниці.
Ногу віддай.
Довго так дивитися я не витримував. Тому взявся зосереджено стягувати шийною хусткою пошкоджений суглоб.
Треба палицю, несподівано для мене сказав Янек і пішов ламати липу, що росла неподалік дороги до двірця.
Ще трохи і він навчиться самостійно приймати рішення і втілювати їх у життя. А тоді, дізнавшись про мене правду, прийме рішення, якого я не зможу і не захочу змінити Жити триста років хіба одного цього вже не занадто?
Ось! Думаю, підійде.
Костур справді був міцний і замашний, з таким і на жандарма можна піти Коли повертатися додому вже не буде сенсу.
Дякую.
Дурниці.
Кому дурниці, а хто ніколи нікому не дякував
Ну як, можеш іти?.. Слава Богу! Якби ти знав, як я налякався!
Навіть налякавшись до смерті, ти ніколи не будеш боягузом, Януше Губицький! Бо безстрашність не купується на центральному ринку. Вона або з тобою, або повз тебе. І грошей не візьме, скільки не пропонуй. Я знаю, я пробував Безстрашність це коли можеш дивитися в зіниці своєї жертви і не сліпнути.
Гудок паротяга перекрив на мить усі інші звуки. Люди захвилювалися, репортери з фотографами займали вигідні місця, поліція намагалася налагодити порядок на станції і перонах
Нас чекав не близький, але і не дуже далекий шлях. Знаний мною з дитинства.
Тільки сьогодні я чомусь виразно відчув, що йду цим шляхом востаннє
9
Городоцька вулиця була вулицею мого дитинства. Народжений на Личакові, на другому кінці міста, я памятав той час і ту дільницю дуже слабо, бо все своє свідоме життя провів тут, на цій вулиці.
Ми, батяри з Клепарова, проживаючи цілими родинами в жахливих редутах, недоїдаючи і рідко коли маючи в що вбратися, бачили там, потойбіч вулиці, багатих панів і пань, що походжали під парасольками, жили в чудових камяницях, їздили в особистих екіпажах, наказували особистим кучерам і лакеям, їли та пили в розкішних рестораціях і купували собі все, чого душа бажає, у не менш розкішних крамницях
Ми всією душею ненавиділи наш світ і всіма силами намагалися відібрати частку багатства у світу їхнього. За останнє нас могли б похвалити соціалісти, якби не були так зайняті розповсюдженням брошурок та укриванням своїх зборищ від влади, за перше магнати і мануфактурники, якби бідно́та не була для них суцільною сірою масою без імені й душі
Тому ми були однаково чужими у всіх світах
Проминувши казарми Фердинанда, де дислокувався, якщо не помиляюся, особовий склад корпусного артилерійського полку номер одинадцять, а також їхній військовий манеж і військові стайні, ми опинилися на роздоріжжі Янівської і Городоцької вулиць, при кінці вулиці Казимирівської[56], біля церкви Святої Анни.
Повз нас, похитуючись на дубових коліях, запряжена лише однією конячкою, бо рух униз не потребував великих зусиль, проїхала конка[57] зі своїм темно-гранатовим вагоном поки ще літнього варіанта, проте з опущеними фіранками.
Я сплюнув, хоча в такому місці слід було перехреститися.
Тільки вибралися з болота, а болото вже сунуло нам назустріч!
Любчик кучерявий верткий молодик з тоненькими вусиками вийшов із костелу, притримуючи за ручку якусь далеко вже не молоду пані, що витрушувала зі свого мішечка для грошей останні копійки. Не інакше, як на «благочинні» внески.
Помітивши нас, він схопив грошики, коротко доторкнувся до свого капелюха і, швидко покинувши стару пані напризволяще, попростував до нас своїм знаменитим кроком із вихилясами, ще здалеку махаючи нам ручкою. Я лайнувся. Ті ж самі вузюсінькі панталони і коротенький піджачок, проте усмішка вух не видно. Усміхався він, звичайно, не мені, а моєму супутнику.
Ви тільки подивіться, хто до нас завітав?
Звичка прицмокувати після кожного речення надавала йому неповторного шарму. Моя б воля, я б цей шарм швидко переробив на шрам. Але він обертався в тій парафії, у котрій я б не зміг його замінити
Спец зі звідництва місцевих і заїжджих донжуанів із «дамами» легкої поведінки. Серед живого товару в нього на «складі» можна було замовити для ласкавого вжитку все, чого бажало тіло: від малолітніх дівчат тринадцяти років до поважних паней із вищого товариства. Свій товар він любив, посилав кожній букетики на уродини, щоб навіть на свято памятали про нього, і беріг від дармових коханців, як зіницю ока. Проти мене він, звісно, нічого не міг вдіяти, а той процент, що мав відвагу і силу від нього втекти, після поверненню назад він залякував до помутніння розуму.
Усякий раз, стрічаючи свою Аничку, я до помутніння розуму хотів добратися до його шиї, бажано зубами, але ця торгівля приносила значні прибутки Фонсьові, Любчику і дещицю дівчатам, і ніхто через мене не збирався втрачати свого заробітку.
Тому зараз я злегка здивувався, коли, пославши Янеку млосний погляд, Любчик відвісив мені ледве не доземний уклін.
Як ми тут всі заскучали, як заскучали
Коротше, нам ніколи.
Коротше в сусіди, адресував він заяложену пошлість Янеку. Прощупував.
Не сумніваюся, що ти все у своїх сусідів давно виміряв. Що далі?
Реакції Янека я бачити не міг і не хотів.
А далі свищеться. Чекайте і сподівайтесь.
Із цими словами Любчик пошле повітряний поцілунок пану Губицькому і попростує своїм знаменитим кроком із вихилясами геть. А про себе подумає: «Уже недовго тобі, Племінничку, моря борознити. Уже недовго. Королем усе життя ходив треба й міру знати. Не за гарні очка тебе тут леліяли, а ти нерозумненьким виріс. Недозрозумів ти головного. Ось я перший і прибіжу, щоб твої о́чка та й на крючечки насадити».
І потираючи руки від нетерпіння, він зверне до школи Святої Анни, де серед учительок та учениць були також і його підопічні
Але я цього не знатиму.
До кнайпи ми підійшли в цілковитій мовчанці. Я окинув натренованим поглядом залу. Відвідувачів було небагато. Цінних відвідувачів і того менше. Мабуть, люди сьогодні не захотіли розходитися після зустрічі князя й пішли супроводжувати його до місця ночівлі у якомусь із центральних готелів, і їм поки було не до їжі й питва. От опісля кожен захоче поділитися враженнями, і тоді до самого ранку тільки встигай підносити їжу і підливати питво.
Залу прикрашали малюнки на стінах у вигляді апетитних натюрмортів, квітчасті обруси[58] на квадратних столиках і подушечки на сидіннях стільців, такі ж квітчасті штори на вікнах і балдахіни над шинквасом
Фонсьо хотів, щоб у нього все було не гірше, ніж у фешенебельних рестораціях, але публіка, яка тут збиралася, не дуже зналася на фешенебельності. Це були або гості міста, які дорогою від залізниці до центру мусили вступити кудись і перехилити чарку, або міщани з інших дільниць та околиць, які хотіли зовсім трішки подряпати собі нерви і подивитися на «цих батярів» зблизька, причому заходити далеко за межі цивілізації вони остерігалися (і цілком слушно).
Якось Фонсьо навіть обмовився, що було б непогано тут, на розі Янівської і Клепарівської, улаштовувати для такої публіки показові батярські бійки з кількома краплями крові і співати батярські пісеньки.
Нам було дивно це чути, бо коли ми билися, то кількома краплями крові не обходилося. А пісеньок взагалі не співали. Не до того було.
Тому поки що Фонсьо залишив цю свою ідею до кращих часів
В одному закутку під стіною було темніше, ніж всюди, і столики стояли відокремлено, і гамір та тиша кнайпи однаково долинали сюди приглушено й здалеку. Тут вирішувалися важливі справи і творилися оборудки, про які іншим знати не треба було.
Сиди тут, я тицьнув пальцем на найближчий до глухого кута стілець. Стілець повністю проігнорували, як і мій палець.
А ти куди йдеш?
Кельнер, він же унікум з найтоншим слухом, професіонал у справі витягування з уривків ділових розмов, дружніх балачок, любовних перешіптувань та бурхливих лайок потрібну нам інформацію, він же Мовчун, кивнув мені й за секунду підійшов. Працював сьогодні в залі, а отже, щось назрівало, і треба було продегустувати настрої суспільства.
Перед тією памятною облавою, коли мене ледве не втопили, а вуйка ледве не засадили, Мовчун прихворів, і перед поліцією всі виявилися лопухами. Вуйко після цього заповажав його ще більше. Зі мною відбулося те саме з точністю до навпаки.
Обслужи, за мій кошт.
Кивок.
Гляди ж мені, за королівськими мірками.
Знову кивок. І абсолютно порожній погляд. Я нахилився до його плеча і шепнув:
Тільки помилково не насип замість солі корму для щурів.
Ніяких заперечень. Тільки кивок.
Для тих, хто не зрозумів, моя фраза жартом не була. Аж ніяк.
Стривай, Маряне, а ти не будеш сідати?
Встигнемо ще.
Я поозираюся тутечки злегка
Ну, тоді я теж походжу, подивлюся.
Я на хвилю уявив собі Янека, який швендяє закладом вуйка Фонся. Добре, що поруч була стільниця, на яку можна опертися руками.
Знову кивок. І абсолютно порожній погляд. Я нахилився до його плеча і шепнув:
Тільки помилково не насип замість солі корму для щурів.
Ніяких заперечень. Тільки кивок.
Для тих, хто не зрозумів, моя фраза жартом не була. Аж ніяк.
Стривай, Маряне, а ти не будеш сідати?