Встигнемо ще.
Я поозираюся тутечки злегка
Ну, тоді я теж походжу, подивлюся.
Я на хвилю уявив собі Янека, який швендяє закладом вуйка Фонся. Добре, що поруч була стільниця, на яку можна опертися руками.
Тобі подадуть наші фірмові страви, розслабся, посмакуй, пальчики пооблизуй, не кремпуйся, тут так прийнято. Словом, відчуй себе людиною.
А ти?
А мені не грозить. Звір усередині мене чатує і людину не впустить.
Я швидко.
Ми в місті лише годину. У кнайпі лише пять хвилин. А той, кому слід усе знати, уже знає, що я заніс ногу над східцями, а руку над перилами горищних сходів, як робив триста років з однією і тією ж думкою. І думку цю він теж ясно зрить. Той, кому слід усе знати. Ні, я не маю на увазі Всевишнього. Та й Всевишній, думаючи про своїх дітей, навряд чи має на увазі мене.
Кожному того пана і слугу, яких він заслуговує.
Але Фонсьо ніколи себе паном не кликав. І до слуг своїх численних ставився далебі непогано. Почасти. А зі мною так зовсім панькався. Коли видавалася вільна хвилька і всі дітлахи звалювали бити байдики, він заводив мене на горище, садовив за стіл із фарбованого дерева і змушував читати, писати, рахувати, перекладати, переказувати і знову перекладати, усе строго по книжці, від і до, причому висловлюватися треба було правильною мовою. А відмовляти йому це рити собі дорогу просто на Янівський цвинтар.
Через горищне вікно пробивалося світло і вулична метушня і я відмовляв. Не раз і не два. Після чого з новими силами брався за науку. І перевиконував норму на багато днів уперед. Били мене строго буковою тростиною. Скільки треба. Від і до.
Що не кажіть, вуйко виділяв мене з-поміж інших. Не кожен захотів би втовкмачувати в мою пусту макітру зерна розуму. Чи означало це, що він можливо іноді хоч трішечки мене любив?
Я заніс ногу над останньою сходинкою. Просто деколи хочеться, щоб тебе любили, от і путаєш Божий дар з яєчнею.
Коли я спустився вниз, кнайпа явилася мені милим серцю раєм, у крайньому правому куті якого ошивався рудий ангелик і заводив шури-мури з
Здоровенькі були, Аничко, плеснув я її по колінку, всаджуючись поміж ними. От що буває, коли залишиш вас, вельмишановна панно, на хвилинку без нагляду. І тебе теж, кавалере.
Янек хотів був благородно обуритися, але його випередили, лагідно так, ніжно:
На хвилинку?! Ах ти шестимісячний недоноску! На хвилинку?! Усі чули?! Гей, Мовчуне, оцей, що тут сидить, сміє своїм поганим ротом
Я закрив їй рота. Поцілунком.
Ти гадаєш, що одним поцілунком відмажешся від своєї місячної відсутності? Ти, хитрожопа свиня! зашипіла вона, виблискуючи вуглинками очей.
Ну, припустімо, я був відсутній не місяць, а двадцять шість днів, заперечив я, накидаючись на соте з курки. Поцілунками ситий не будеш. І зрештою, чому одним? У мене десь у запасі ще один має бути. Ти ж мене знаєш, я грошей не беру, але мене треба годувати, бажано тричі в день і бажано свіжиною.
Поки я отак базікав, вона забралася мені на коліна, і доступ до курки дещо ускладнився.
Перед тобою така жінка, а ти тягнешся до общипаної індички, безсовісний ти зраднику.
До курки, радосте моя. Після общипування її рубають на порції, панірують, обсмажують, тушать, потім покривають шаром обсмажених помідорчиків і прошу переконатися, шаром обсмажених лисичок де тут вони в нас
Варвар, промуркала вона, звертаючись калачиком у мене на колінах.
Янеку, подай, будь добрий, сюпрем.
Що подати?
Він однією рукою тримав ножа, другою виделку, усе як треба, тільки поїдав усіма очима зовсім не те, що годиться благородному дворянину. Чим викликав обурене урчання мого шлунка.
Сюпрем це паровий соус з яєчно-масляним льєзоном. По-простому білий з яйцем. Стоїть біля вилоги твого правого рукава.
Він поклав виделку і взяв витирачку. Ну ж бо, пуцьвірінку, піднатужся, соусниця трошки правіше
Янек цікаве імя, тріпнула своєю пишною гривкою Аничка і подала на друге випадково оголену грудинку. Свою, звичайно. Між іншим, не злазячи з моїх колін. Ну Бог з нею, з грудинкою, про соусницю всі геть-чисто забули. А я, прикутий до стільця пятдесятьма кілограмами, по лікті в курячому жирі сидів і нестерпно страждав. Це по-нашому Іван? Познайом нас зі своїм чарівним другом, скупердяю, звабливо повела вона плечиком, упритул наближаючись до десерту.
Янек поклав на стіл і ножичок, і витирачку. Заважали, видно, споживати їжу.
Чому якщо друг, то одразу чарівний?
Ну-ну, не ображайся, ніжно поплескала вона мене по підборіддю. Я від цієї ніжності ледь не відкусив собі язика. А курка повільно вистигала просто перед моїм носом.
А я й не знав, що в тебе є наречена, Маряне, бовкнув пуцьвірінок за гарним звичаєм нашої славної компанії.
Я хутко присунув до себе мідну тацю і майже закрився нею, як мене ніжно охопили ручкою за шию, удавлюючи мій кадик у шийні хребці. Апетитний кусень встав поперек горла. От що буває, коли не користуватися соусом.
Не просто наречена. Я його дружина, два роки як дружина. І троє дітлахів.
Троє? звів брови на переніссі арифметор. Ну, той, що рахувати любить.
Троє, правда, красунчику?
Її усмішка освітила половину обличчя. Другу половину закривала кучерява гривка.
Угу. Четвертого ми продали. Горланив дуже, погодився я з набитим ротом, не маючи більше сил спостерігати, як Янек мучиться з арифметикою.
Я серйозно, Маряне. Ви одружені?
Мені в шкіру все ще ніжно впилися кігтики.
Якщо змусиш його піти зі мною під вінець, я тобі теж народжу. Пятьох.
Так виглядало, що Янек до подібного навантаження готовий не був.
Дадуть мені соус сьогодні, чи ні?!
Гусак весь скінчився, а тобі соусу раптом захотілося!
Не гусак це був, а
Знаю-знаю, кухарю мій ненаглядний. А знаєш, Янеку, за що я прощаю все цьому ненормальному? кігтики впилися глибше, а білі зубки заблищали на всю кнайпу. Бідний Янек нічого конкретного придумати не зміг. Я теж.
За те, що він може не спати всю нічку. Уявляєш, усю, від і до, закотила вона свої мигдалевидні очі. Тобто мигдалевидними їх називали її клієнти. Я до них не належав, але якщо розумні люди стверджують, чому б не погодитися?
На Янека неможливо було дивитися, і я бовкнув перше, що спало на думку:
Мясо недосмажене.
Ханжа! Умяв і оком не моргнув!
Я можу і сире
Звичайно, можеш. Ти тільки щурів не перетравлюєш, а все решту, що повзає і ворушить своїми ріжками та ніжками, ти б позапихував собі в горло, навіть якби воно з усіх сил рвалося назовні. Ой, я щось не те сказала?
Ні, він щось не те зїв.
Для тих, хто не зрозумів, це я про зниклу під стільницею руду шевелюру.
Вийдемо, швидко шепнули мені у вухо.
Ну вийдемо, то вийдемо. Усе одно мяса не зосталося.
Мовчуне, вказав я на підлогу під стільницею, прибери.
Маряне, що трапилося?
Деревяна шопа пахла прілим сіном так, ніби нив зуб, який давно не відзивався.
Розумієш, шлунки в декого
Не дурачся. Від тебе тхне лихом, як від здохлого щура.
Далися тобі ці щури
Гаразд. Як від здохлого кота. Так краще?
Гниємо помаленьку.
Що сказав Фонсьо?
Сльози його душили. Не міг слова вимовити
Зараза! Я ж хвилююся!
Хочеш для мене щось зробити кидай хвилюватися і займися пуцьвірінком, поки мене не буде. Нехай пристає з питаннячками, він на цьому помішаний, обходь стороною. Поводи його містом, покажи архітектуру, себе можеш показати при світлі місяця, на решту в нього грошей не вистачить
Скотино безхвоста! Являєшся як сніг на голову, вручаєш мені якогось тюхтія, а сам
Я змусив її замовкнути. На хвилю.
Хто тобі дав право торкатися мене, коли тобі заманеться?
Зробиш?
Лице її перекосилося так, що важко стало на нього дивитися.
Поїдемо. Втечемо. Сховаємося. Давай, га? Тільки ти і я. Забудемо минуле, почнемо спочатку, заживемо, як всі люди Ні! Я раптом подумала, що ти ти можеш погодитися Так, ти можеш Ти якраз і можеш
Я можу бути?..
Вона змусила мене замовкнути. На хвилю.
Я можу бути за нього спокійний?
Ох і дорога цяцька потрапила тобі до рук, якщо ти так панькаєшся з ним. Не бійся, ублажимо по-королівському. Усе, що хочеш. А-а, не хочеш? Знаю тебе. Зубами будеш скреготіти, а не признаєшся. Це так соромно мене любити?
У нас мало часу.
Відповідай мені, бо я всерйоз займуся твоєю здобиччю, а ти будеш ходити попід вікнами і скреготіти зубами. Відповідай, ну ж бо! Фонся не боїшся, чорта не боїшся, а мене?..
Сукенка гарна. Маю на увазі відкрита.
У нас мало часу.
Відповідай мені, бо я всерйоз займуся твоєю здобиччю, а ти будеш ходити попід вікнами і скреготіти зубами. Відповідай, ну ж бо! Фонся не боїшся, чорта не боїшся, а мене?..
Сукенка гарна. Маю на увазі відкрита.
Бовдур!
Усе більше зявлялося облич, на які я не міг дивитися. Усе менше залишалося питань, на які я міг відповісти.
Отак буде ще гарніша
Ану забирайся і займайся своїми справами! А мене сьогодні не чіпай. Я сьогодні маю бути у формі. Сам же ж казав, дорогу цяцьку маю обходити Ти чув злодію мій ненаглядний?..
Вулицею пройшла злива. Вечір заглянув до шопи і вийшов, залишивши нам сутінки, одні на двох
Піднявши руки, щоб зашнурувати корсет, вона раптом безсило опустила їх і заплакала, сховавши обличчя в долонях. Я швидко вийшов, перетнув внутрішній двір, дійшов до чорного входу
Уже ввалившись до зали, я круто розвернувся і знову пішов до шопи, де запах як зубний біль. По своїх, значить, стопах назад. Уперше в житті.
Усе темніше робилося у світі. Від дрімучих дурнів.
Маряне!
Він нагнав мене у дверях шопи.
Що трапилося, Маряне?
Цікаво, скільки на одного дурня припадає розумників?
Уже наївся?
Як сказали б клієнти Анички, він позеленів, як кровянка на сонці. Я до них не належав. Я належав до дурнів. До тих, дрімучих, яких у дитинстві мало били. А треба було більше. Щоб не внадилися ходити по своїх стопах. Щоб легше було відрубати їх, аніж повернути назад
Він заглянув через моє плече досередини.
Пусто. Я гадав, що ви разом?
Довкола шуміло вечірнє місто, гриміли бруківкою повозки, били дзвони в церкві Святої Анни, снували кельнери, посудомийки, прибиральники
«Чи живуть на світі жінки, здатні дочекатися нас, дурних, з найдальших шляхів-доріг?» хотів спитати я його, та не спитав.
Лише мить тому я готовий був поїхати звідси на край світу, лиш би вона більше ніколи не плакала. Лише якусь мить тому
Звір мій вірно чинив, що не впускав у своє лігво людину. Впустиш раз і накажуть тебе порожнечею, удвоє більшою, ніж була.