І я врешті зрозумів, яку лінію поведінки мені обрати.
11
Здається, я перевірив усюди. Кожний закамарок, кожну шухлядку, скриню, шкатулку, коробочку, кожне більш-менш пригоже пуделко, усі потаємні місця під матрацами, у погребі, у крупах і солі, за гобеленами, картинами, килимами, образами, під обшивкою меблів, сукенок, чоловічих строїв Усе замкнене було відчинено, усе коштовне перераховано, усі статки обліковані Причому ні пилюка, ні хитро залишені всюди сигнальні повідомлення ниточки чи павутинки, порушення вигляду чи місця розташування яких могло свідчити про незаконне вторгнення, не були мною ушкоджені, що означало я міг собою пишатися.
Це був наче іспит за все моє дотеперішнє життя, за все, що я вивчив і в чому набув певної, не найгіршої кваліфікації. Іспит зі злодійства.
Янека я попросив обміряти вікна, двері і підлоги у всіх чотирьох кімнатах нагорі, які ми начебто отримали наказ полагодити за час свого квартирування тут, мотивуючи свою незадіяність у цих роботах необхідністю скласти план подальших дій. Не знаю, чи повірив бувший пан моїм недолугим поясненням, але, певно, йому теж хотілося зайняти себе чимось, що не відгонило кровю, зброєю і смертю.
Поранений усе ще не збирався ощасливити нас своєю притомністю і тихо трусився під ковдрою, сіро-блідий, мов день за вікном.
Тому на момент приходу господині усі ми втрьох можна сказати працювали на славу.
Коли вхідні двері відчинилися, я сидів на тій самій сходинці і підбивав в умі цифри проведеної мною інспекції. Курив пес файку на довгім цибуху, значить. Для тих, хто не зрозумів, це про мене.
Господиня поставила на підлогу кошик з провіантом і стріпала краплі дощу зі свого каптура. Моє місто любило дощі так, як навіть спрагла пустеля їх не любила. Спрагле місто спраглих людей.
А той пес із файкою спалив собі вухо. І де це вухо тепер дитяча лічилка так толком пояснити і не могла От і я сидів та думав, чи випаде мені колись нагода напитися досхочу, чи доведеться до смерті горіти в полумї. Те полумя, куди мене вкинуть після смерті, уже буде звичним і рідним. Наче дощ у моєму місті.
Я все перевірив, сказав я їй, не встаючи. Нехай пробачить мені етикет, але коли ви підведетеся зі сходів назустріч жінці зі зброєю, то будете нависати над нею, мов загроза, а це викличе вибухонебезпечну реакцію. Одне тішило: господиня не виглядала на таку, що дотримувалася етикету завжди і всюди.
Мовчки дивилася на мене від дверей, а з плаща на підлогу скапували краплі дощу. З плаща, під яким ховався карабін.
Двадцять асигнацій на суму дві тисячі золотих ринських, вісім штук коштовностей, із яких рубіновй набір нашийник плюс сережки потягне на пятсот гульденів, готівка на суму десять тисяч золотих ринських Хочете, щоб жінка не зводила з вас очей, вкажіть їй, де заховані її найбільші скарби. Матимете кілька секунд, поки вона прикидатиме, як їх у вас відібрати і що з вами зробити після цього.
Можете перевірити, вони на своїх місцях. Я хотів показати вам, що не збираюся грабувати ваш дім. І я можу гарантувати вам, що ніхто не дізнається про все це добро принаймні, від мене
Таким чином я признавався їй, хто я такий і чим промишляю. Як інші признаються на сповіді. Бо вичерпав усі звичні методи впливу. Бо до сповіді мені як моєму місту до пустелі.
Ви зі свого боку можете не вірити моїм гарантіям. Я б не повірив. Ви можете викликати жандармів. Був би я сам мене б тут не було за секунду. Але я не сам.
Жінка зі зброєю мовчала. Дощ сильніше застукотів по ґанку. Я вже й забув, коли комусь говорив правду.
Тому нам потрібна фора. Кілька годин, кілька діб скільки буде ваша ласка на те. Мій спільник говорив, що ми зможемо відплатити вам тим, що в наших силах. Ми справді зможемо, якщо дозволите.
Мовчала. Ще не вирішила. Дощ переходив у зливу. Розрішення[83] таким, як я, не дають. Бо ми не просимо.
Я також знайшов одяг чоловічий у шафі. То вашого покійного чоловіка? спитав те, що було в моїй інспекції знайдено найважливіше.
Вона вперше за весь мій монолог стрепенулася. Закусила губу, озирнулася, наче в пошуках названої мною шафи, глянула на свої черевики з болотом, а тоді на кошик.
Можете взяти дещо з одягу. А я тут купила дещо з продуктів, підняла на мене очі, майже чорні, майже опанувавши себе Цього разу готуватиму я.
Ця жінка з повадками вовчиці дала мені відстрочку. Просто так. Як дають юшку приблудній голодній собаці. Наче боязно, а руку з мискою простягають, і погладити навіть пробують. Хоча собака ця може й вкусити, сказано ж приблуда.
Я підхопив кошика і рушив до кухні. Ми не горді: юшка то юшка. Для мого звіра одна дяка що за рибу, що за рака. Аби поближче до вогню. Мерзнемо ми, коли немає сонця поблизу.
А в кабінеті директора поліції на розі вулиць Театральної і Скарбківської[84] Владислав Крачковський чекав із надважливим донесенням капітана військово-поліційної сторожі Роберта Франца. Капітан десь барився, і директор укотре спробував зосередитися на словах радника поліції Мариновського, свого заступника й тезки. Той доповідав про обурення міщан діями влади щодо неналежної підготовки до недавнього візиту болгарського князя Олександра Першого Баттенберга, розмахуючи перед собою останнім номером газети «Діло»:
Прочитайте, як вони описують його, нібито збідженого і змученого: «Князь Олександр єсть дуже симпатичною особою. Його лице, постава, голос мають у собі дійсно щось імпонуюче» ет сетера Наче дівка якась свого кавалера описує!
Газетярі, усі як один, ополчилися проти нього, Владислава Крачковського, й очолюваної ним дирекції за намагання звинуватити в непорядках начебто створений ними, журналістами, спеціальний комітет.
Владислав Крачковський дивився з вікна дирекції поліції на Скарбківський театр[85], на вельможних членів Кінського Касина, які попивали на його балконах каву, часом програючи за одну нічку не одну камяницю, на довгі підводи, які підвозили будівельний матеріал для будівництва нової церкви при Народному Домі[86]
Мало того, що ледве місто не підпалили своїми смолоскипами та ще й хотіли серенаду князю під балконом співати! Тьху, неподобство яке провадив своєї його помічник, а він дивився у вікно і думав
Якби не цей візит монаршої особи, який сплутав усі карти і змусив його стягнути додаткові сили поліції з інших дільниць до двірця, а звідти до Французького готелю, якби не це, він би вже мав у руках невловимого пачкара[87] і злодія, який просто в нього під носом віддавна провадить свої оборудки й у вус не дме! У нього в столі ціла тека звернень постраждалих, а він досі не знає точно, хто то такий, і поки що зовсім не знає, де він переховується від поліції! Лише підозри і нюх нишпорки, який його рідко підводить
А швидше за все, їх кілька, діють вони злагоджено під його керівництвом за наперед вивіреним хитромудрим планом, і здається йому, він натрапив на одну з ниточок цієї шайки! Нюхом чує натрапив! Інакше, зачувши від намісника про підозрілий напад і замах на вбивство, а потім і про підпал в Накваші, не погнав би під російський кордон на прийом до гонорового шляхтича, який просто в себе під носом не бачив, кого пригрів
Хто б міг подумати, що до смерті переляканий їхнім візитом панок раптом візьме і встругне таке, від чого йому, поліціянту зі стажем, похололо в грудях. Накаже підпалити свій дім і втече у всіх з-під носа візьме і розчиниться в лісі як дим від пожежі Схоже, хтось досвідчений ним керує. І чого він одразу не схопив цього досвідченого?! Чому не поставив своїх людей на кожному виході і вході? Понадіявся, що за ніч нічого суттєво не зміниться?..
Ні. Просто не хотів сполохати крупнішу рибу Якщо той, кого він так довго розшукує, зуби зїв на хитромудрих планах, то що він задумав цього разу? Незрозуміло
А інформація про велику контрабандну партію зброї, неперевірена інформація з ненадійного джерела, невже знову виявилася липовою? І де ж цей Роберт Франс запропастився?!
Образилися вони! долинуло до його слуху. А вчора кому, як не нашому відомству, довелося захищати від їхнього ошалілого натовпу вже самого Олександра «Симпатичного»?! У Болгарії, бачте, контрпереворот, князь із величезною помпою відбуває назад додому, але чомусь на біду він вирішує їхати не з двірця Кароля Людвіга, куди його, бачте, прибігли проводжати захоплені прихильники, а з чернівецького вокзалу вотчини ерцгерцога[88] Альбрехта. Про це вони тут не написали! Про те, що обуренню народу й адміністрації зневаженого двірця не було меж!
Має рацію Мариновський: замість того щоб силою розігнати натовп на Марійській[89], він мусив довго вмовляти їх мирно розійтися! Та ще й Відень весь час видає докори[90], як повинна виконуватися поліційна служба в конституційній державі!
Якби можна було, як колись зробив його попередник перед приїздом ерцгерцога Франца Карла, запроторити всіх злочинців, волоцюг, нероб і розбійників за ґрати й одним махом очистити місто від нечисті Так, як цю брудну річку, яку скоро запакують у камінь
Але часи вже не ті. Комісари вже не знають усіх злочинців у лице, повсюдно панує свобода слова, а сама діяльність конфідентів[91] заборонена цісарським патентом. Як він може тепер забезпечувати порядок, якщо не знає, чим хто дихає? Хочуть, щоб він пішов з посади? І розбійники розгулялися тут уповні?
Владислав Крачковський рвучко відійде від вікна й увіпреться кулаками в стільницю.
Не дочекаються! Я тут надовго. Так їм і передайте![92]
Владислав Мариновський завмре на півслові.
Як казав один із депутатів рейхстагу: «Стала бідна Галичина стічною канавою для імперії» І він, директор тутешньої поліції, уже знає, кого невдовзі вкине в цю стічну канаву, яка тече через усе місто, і як дивитиметься з берега, поки той захлинатиметься там у нечистотах
Щось він проґавив, не туди дивляться його підопічні, не там землю риють
Пошліть за начальником сторожі. Негайно!
А його з учорашнього вечора ніхто не бачив На постерунок він не повернувся. Усі підняті на ноги. А може, десь загуляв
Владислав Крачковський повільно повернеться до свого крісла. Сяде і стисне руки в кулаки. Отже, війна, панове розбійники? Ну що ж, буде вам війна!
Але я всього цього не знатиму
Скажу я вам, коли є робота, час спливає непомітно. Усі наче про це знають, але очі бояться і руки опускаються, коли розумієш: цієї роботи так багато, що значно легше відкласти її на завтра, а завтра на післязавтра