Але коли одного разу берешся і робиш усю цю роботу, щось всередині тебе тішиться, як ненормальне. Перемога над собою виявляється куди важчою і важливішою, аніж перемога над цілою армією ворогів.
На шостий день ми одностайно вирішили, що підготовчий етап завершено і можна впускати квартирантів.
Свіжопофарбовані двері та вікна, замінені замки, почищені димарі, заліплені шпари в пєцах, покриті шпалерами стіни та полаковані підлоги і повапнені суфіти[93] Ми витратили шість діб практично безперестанної роботи з кількагодинними перервами на сон і кількахвилинними на їжу з допомогою та під керівництвом муляра, якого господиня наймала на кілька годин у Ремісничому товаристві, щоб привести до ладу три кімнати в домі Агнешки Фарбі. Четверту кімнату залишили до кращих часів, позносивши туди весь мотлох і поламані меблі. Нові меблі обіцяли привезти наступного тижня. Того, у якому нас уже тут не буде.
І не було часу на страхи та роздуми, і кров веселіше струменіла в жилах І сон про Високий Замок відійшов кудись на загумінки[94]. Наче не було того Високого Замку зовсім, наче примарився він цьому місту разом з оборонними мурами та ровами. Ось зовсім недавно стояли вони міцно та твердо на пострах ворогам і на захист мешканцям, а минув час і розвіяло їх вітром. Як усе, що ми зараз робимо, розвіє вітер століть.
Находить інколи на мене в пору осінніх дощів. Особливо коли робота закінчена і треба вирушати в дорогу. Жаль за минулим. За тим, що не повернеш уже ніколи.
Його звуть Карл, змовницьки прошепотів мені Янек, виймаючи з-за вуха пензлик і вимальовуючи останні мазки олійної фарби на вхідні двері.
Його звуть Карл, змовницьки прошепотів мені Янек, виймаючи з-за вуха пензлик і вимальовуючи останні мазки олійної фарби на вхідні двері.
Кого? я стукнув молотком по мостині, яка мені чомусь не сподобалася.
Ми перевіряли зроблене, намагаючись відшліфувати його до ідеального стану. Намагаючись не думати, що чекатиме нас знадвору. Цей дім став нам пристановищем, про яке ми навіть не мріяли. Я погодився і дав нам ще день максимум. Сьомий день. Вихідний. Бог францисканців та кармелітів теж його колись собі взяв. Коли зробив усю роботу
Я фарбував ринву знадвору, і дві жінки проходили повз та й спитали, хто я такий, що тут роблю і невже не боюся Карла? Майже Карл Дванадцятий якийсь, так вони богобійно промовляли його імя. Це її брат наче. Ти знаєш, що у вас у якомусь костелі біля Високого Замку в Карла Дванадцятого під час Північної війни був свій штаб?
Ні, він мені не казав А ти їм що?
Януш усміхнувся.
Сказав, що не боюся.
А даремно. Сама вовчиця боїться його, цього Карла. Треба чесати звідси, як камінь з пращі. Ні, ще швидше.
Господиня зявилася в коридорі безшумно, як завжди. Про вовчиць промовка. Це ти, Карле, її цьому навчив?
Я вкраду вас, пане Добрянський, на пару хвилин.
Як по-іншому звучала б ця фраза в устах знайомих мені хвойд!
Треба витягти з льоху капусту і моркву, а там щури. Я їх боюся.
Щури.
Не те щоб і я їх боявся, та все ж
Уже перед дверима кухні
А ножа вам навіщо, Маряне? Там міхи розвязані.
Про всяк випадок.
Стривайте!
Я повільно видихнув повітря.
Мені здалося, що поранений заворушився, вона підійшла до бамбетля, на якому лежав наш хворий. Пишне з сивиною волосся та бачки були розчесані, обличчя вимите, рана перевязана, постіль поміняна Добре вона за ним доглядала! Та ні, здалося.
Льох знаходився під міхами з борошном, але для мене то було під землею. Де справді водяться щури. Яких тільки дівчата бояться.
Маряне, з вами все добре?
Поки що так.
Знаєте, я все хотіла спитати
Питайте. Про все, що хочете. Я нині добрий.
Ага. Міхи вже були зсунуті і ляда, що вела до льоху, уже була піднята. Чорний квадрат зіяв, мов паща лева. Наче я знаю, які пащі в левів. От які у щурів знаю точно
Чому ви так довго зволікаєте тут? Йому вже краще, рана добре затягується, вона вказала на безвольне поки що тіло. Рано чи пізно він отямиться, а що тоді будете робити ви?
От коли отямиться, тоді й буду думати
Це ж неправильно. Ви не з тих, хто пускає все за течією.
І не з тих, хто боїться щурів. Ти чув, мій ікластий?
Той давно вже зарився під землю і зовсім-зовсім нічого не чув. Я дав йому три хвилини і повернувся до пані дому.
Перепрошую, що ви спитали?
Вона зітхнула.
Що будете робити, коли він вас упізнає?
Я здвигнув плечима.
Втікати, що ж іще?
А зараз чому не втікаєте?
Я почухав щоку, яка нила на зміну погоди. Цій жінці не можна було брехати. Вона якимось дивом відчувала брехню за милю. Але я ніяк не міг уторопати, чому я справді досі тут. Щури заважають мислити, чи що?
«Ще одна хвилина!» грізно сказав я боягузу всередині мене. Той замотав головою, зариваючись ще глибше. Щурів він боявся більше за левів.
Ну, можливо, мені треба переконатися, що він житиме
Для чого? Його смерть врятує вас від упізнання
Я перевів погляд з льоху на неї. А тоді сів на край столу. Треба було розбити цей стіл об свою дурну голову.
Через страх перед щурами я й не помітив, яку важливу річ вона мені щойно сказала, причому двічі. Старію, мабуть. Раніше мені не треба було повторювати двічі важливі речі. Раніше я б про це здогадався одразу.
Ви бачили нас ви бачили тієї ночі все, що сталося, від самого початку нашої з ним розмови? Ви знали, хто на нього напав і поранив, й усе одно нас впустили?..
Слід було сказати «хто його практично вбив», але цього я не сказав. Не кажи «вбив», бо люди живучі, і як треба буде потім добивати практично вбитого, вийде не зовсім шляхетна справа.
Я я чекала свого брата Опустила очі долу, але цього разу швидше опанувала себе. Почула шум і крики, виглянула
А там ми! З ножем і карабіном! Як я одразу не здогадався?! Он воно що! Он чому не питала, не дивувалася!
Ось вона, розплата!
А там ми! З ножем і карабіном! Як я одразу не здогадався?! Он воно що! Он чому не питала, не дивувалася!
Ось вона, розплата!
Порядні мешканці мого міста, ніколи не відчиняйте двері серед ночі. Надто мала надія, що біля порогу стоятиме Христос. Надто велика небезпека, що там стоятиме вбивця.
А коли ви втекли, я подумала, що він уже мертвий, подумала, що треба вийти, покликати когось на допомогу, але налякалася, закрилася на всі засуви, а тут хтось прочинив хвіртку, і я вибігла я думала, то мій брат, а то знову ви ви повернулися, і я я подумала
кишені прийшли перевірити, персні, якщо є, зняти?
Так це збоку виглядало
Бридко на таке дивитися, усе правильно.
А потім ваш приятель він сказав, що на вулиці стікає кровю чоловік, що він ще живий і його ще можна врятувати і я розгубилася Вона запнулася. Усе бачила, усе знала. Чому ж впустила? Для чого ви його вирятували? Не розумію. Вам щось від нього потрібно? Для чого ви тут залишаєтесь стільки часу?
Піду в Станіслава спитаю
Я не жартую! тупнула вона ногою в хатніх капцях по підлозі. Це небезпечно! Ваші прикмети стануть відомі всюди, навіть якщо ви втечете! Невже не краще зробити це заздалегідь?
Мої прикмети? Даруйте, які в мене можуть бути прикмети? потираючи щоку, відповів я. Ні перед ким у житті я не тримав відповіді за свої вчинки. Вуйко Фонсьо не рахується. Перед ним я ніколи не виправдовувався, незалежно від кількості ударів буком. А тут? Що в таких випадках говорять, щоб повірили?
Ви ще насміхаєтеся з себе? кинула вона на мене гострий погляд. Вам подобається таке життя?!
Мене не питали. Піднесли в мисці для собак і сказали: їж, хлопче, та вважай, не вдавися!
А вам таке?
Кутики раптово поблідлих губ здригнулись, і вона піднесла до рота стиснуту в кулак руку.
Не виходило в мене розмовляти з людьми. З пройдисвітами всіх мастей, пройдохами досвідченими і не зовсім так, а от із людьми ні!
Якось поспішив я виправити те, що виправити неможливо я вже вбив одну людину.
Так просто виявилося промовити це вголос.
Так важко.
Вона одразу кивнула, ніби нічого іншого від мене й не чекала. Це мене зачепило, ніби я мав право очікувати чогось іншого.
Я вбив би його і вдруге, і втретє і вдесяте. Але я провів долонею по очах, наче це могло забрати з-перед них картину того вбивства, убити легше, аніж потім жити з цим. До цього важко звикнути. Хочу переконатися що він житиме Тоді й піду.
Навіть якщо звикнеш, залишається відчуття, що все могло б піти по-іншому якби пішло по-іншому, глухо відгукнулася вона. Теж не мала кому повідати про своє лихо. І до ксьондзів теж, мабуть, нечасто ходила. А як же ваш приятель? Він же Богу душу винен, я ж бачила. Може, відішліть його кудись подалі звідси, поки не пізно?
Легше слона навчити танцювати, аніж його позбутися, усміхнувся я, і вона усміхнулася у відповідь.
Він у вас такий гарний З нього вийде хороший чоловік якійсь панянці!
Жінкам одне в голові! Чому лише чоловік? І батько, і дід, і зять, і сват, і що там іще виходить з рудих?
А ось із вас Жінка підбила ковдру, витерла піт із чола пораненого, уважно оглянула повязку, помацала довкола неї, чи зменшився набряк І все це поки я сидів на краєчку стола і маявся З вас, здається мені, навіть Бог не вирішив ще, що вийде
і тому завів мене в цю вашу дільницю, поміж військових і ченців, щоб я швидше визначився сам і дав йому нарешті спокій! Якось самі собою підхопилися її інтонації, і ми вже обоє засміялися.
На мить мені привідкрилося щастя, і мало воно присмак сліз. Бо я побачив, що цій жінці не більше тридцяти років і вона гарна, разюче гарна з себе коли забувається. Решту часу щось змушує її ховатися, згортатися, стискатися, мов равлика в мушлі, щоб упаси Бог! не помітили і не захопилися її красою.
Мої кулаки знову засвербіли до дощу, мабуть. Ей, Карле, ти де?
Якщо він справді не винен, може, його відпустять? знову, але менш впевнено запитала вона.
Поліції все одно, винен ти чи ні, випадково опинився ти на місці злочину чи навмисне. Поліція вона для того, щоб боялися.
І я поліз у льох. Для того, щоб відучити себе боятися. Бо перед безстрашністю цієї жінки мені раптом зробилося соромно.
А над головою, над будинком, над самим Високим Замком скреготіло сонце, запнуте зісподу свинцевими хмарами. А отже, лихо уже майже на нашому ґанку. Заносить кулак над дверима. Кидає мене в темний підвал мого минулого.
А над головою, над будинком, над самим Високим Замком скреготіло сонце, запнуте зісподу свинцевими хмарами. А отже, лихо уже майже на нашому ґанку. Заносить кулак над дверима. Кидає мене в темний підвал мого минулого.