Отже, вона закохалася уві сні? Любка пригадала, що незнайомець снився їй уже кілька разів. Щоразу тримав її руку, щоразу просив не відпускати його руки, щораз вона тонула в його бездонних очах і почуття її переповнювали, вихлюпуючись з душі солодким теплом
Принаймні тепер зрозуміло, чому саме Львів спав їй на думку тієї ночі. Однак душу огорнув тягучий сум. Любка розуміла: вірогідність знову зустріти його є настільки мізерною, що надії на це практично немає. А так хотілось у реальності зазирнути в його бездонні очі, доторкнутися його руки, відчути те пронизливе тепло.
Заплющивши очі, пригадала їхню зустріч у потязі. Незнайомець був напрочуд галантним і водночас надто стриманим зовсім не видався їй тим палким чоловіком, із яким вона зустрічалась уночі. Втім, погляд його був таким самим промовистим, а доторк лагідним й обережним, коли він її розбудив. Отже, це справді був ВІН!
Уже дві доби безупинно падав дощ. Небо було сірим і непривітним, зате повітря чистим і свіжим. Любка йшла вулицею і вдихала запах скошеної трави у поєднанні з пянким ароматом квітів, котрі після дощу аж пашіли свіжістю. Вона обожнювала цей запах подих самої природи. Природа зачаровувала її своєю красою, неповторністю образів, розмаїттям запахів і фарб, якими оздоблювала все навкруги. Жінка любила стежити за тим, як змінюється все довкола. І не лише як чергуються пори року: мало не щодня вона помічала кожну дрібничку, котра заміняла попередню, і це було так дивовижно! Любка обожнювала небо. Воно ніколи не бувало однаковим, але завжди приголомшувало її глибиною і величчю. А як любила вона в пухнастих білосніжних хмарках розглядати різноманітні дивакуваті фігурки! Дивна звичка, як для дорослої жінки. Власне, така вже була Любка.
Зупинившись, відхилила парасольку і глянула вгору на пишний яблуневий цвіт, із якого спадали поодинокі крупні краплі дощу. Яке ж це диво! Голова її йшла обертом від усієї цієї краси.
Сьогодні Він знову їй наснився. Знов обіймав, міцно тримав за руку; всепоглинаюче відчуття любові й безмежного щастя знов переповнювало її душу. Здавалось, вона потрапила в інший вимір, де час зупинявся і на всій землі були лиш вони двоє. Вони і Їхнє Кохання. Яке ж воно прекрасне! Благодатним теплом розливається всередині
Котра година, любочко? неприємний скрипучий голос пролунав коло самого її вуха. Здригнулась. Як невчасно порушили ніжну пісню її душі такою несуттєвою дрібницею
Озирнулась. Поряд неї стояла висока старезна бабця років десь так за девяносто. Звідки взялася?.. Стара була зодягнена в довгу, вилинялу колись чорну сукню, поверх якої висів чорний вицвілий плащ. Одяг підкреслював її і без того помітну худорлявість. Чорний крислатий капелюшок, повязаний темною стрічкою, майже приховував рідке сиве волосся, зібране в маленьку гульку, заколоту шпильками, водночас відкриваючи продовгувате сухе й зморщене обличчя, маленький гоструватий носик і величезні, дещо витрішкуваті очиці В її погляді просочувалась якась непояснима химерність «Щось сталось із нею жахливе, що точить її зсередини» чомусь промайнуло в думках.
Котра година, любочко? знов перепитала стара. Я, певно, згубилась у часі
Любка глянула на запясток, де мав би бути годинник, та враз осмикнулась: його в неї немає й ніколи не було. Вона терпіти не могла годинники: їхнє тікання постійно нагадувало про невпинний плин часу і про те, що вороття назад немає.
Любка глянула на запясток, де мав би бути годинник, та враз осмикнулась: його в неї немає й ніколи не було. Вона терпіти не могла годинники: їхнє тікання постійно нагадувало про невпинний плин часу і про те, що вороття назад немає.
Зачекайте, бабусю, зараз гляну на телефоні. В мене немає годинника.
Притримуючи парасолю, вона запорпалася в сумочці, відчуваючи на собі доскіпливий погляд. Спиною прошмигнуло моторошне тремтіння, і щось таке лихе обережно, але переконливо почало скрадатися в душу Де ж та мобілка? Вічно в цій сумочці нічого не знайдеш! Все, що заманеться, є, а того, що конче потрібно нізащо не віднайти!
Це якось дивно, що в такої панянки нема годинника, тим часом прошамкала бабуся.
Та чому ж дивно? Не люблю я годинники Любка підвела голову й мало не впала, перечепившись за якусь суху гілляку, що несподівано взялася під ногами. Очі старої два чорних блискучих вуглики немов увіпялися в неї, не дозволяючи відірвати від себе погляду. Десь вона бачила цю стару Вона точно знає її! Але звідки?..
Мені конче потрібно знати, котра зараз година, наполегливо повторила та. Ти ж не хочеш згубитись у часі? А згубитись у часі так просто
Раптом в очах потемніло. Нічого навкруги не стало, лиш непроглядна темінь і десь далеко-далеко крихітна цятка світла. Цятка збільшувалась, і за якусь неповну хвильку Любка помітила високу постать, що наближалася до неї. «Згубитись у часі згубитись у часі відлунням вторило в думках. Котра зараз година? Котра година?!» По тому перед очима замерехтіли якісь химерні картинки, які зрештою огорнула суцільна чорнота Обережні кроки за спиною Тиша. Яка гнітюча тиша!.. Шурхання сухого листя Як боляче Як боляче від цього шурхання! Затулила руками вуха знову мертва тиша. А що то за дивні бліді квіти на деревах?.. Миттєвий короткий спалах світла і знову все зникло. Моторошний страх змінився апатією. Усе скінчено Усе скінчено?..
Наступної миті пролунав рятівний дзвінок мобільного. Любка схопила телефон.
За десять вісімнадцята! пролепетала вона й лиш тоді помітила, що поряд неї не було жодної живої душі
Куди куди поділась ця старенька? Щойно ж була поруч Жінка перелякано озиралася довкола й намагалася впоратись із тремтінням. Що це за жахіття відбувалося з нею щойно?! Та головне: чому воно таке знайоме їй?!!
Мобільний продовжував настирно дзвонити, і Любка поволі приходила до тями. То був Василь. Ні, вибач, з тобою розмовляти мені не хочеться. Але дуже вдячна тобі, що врятував мене від цього безумства!
Жінка відхилила виклик, поклала мобільний телефон у сумочку й рушила уздовж вулиці, однак спиною все ще відчуваючи моторошний погляд. Не витримавши, озирнулась. Утім, довга вузенька вулиця була порожньою.
Як усе це дивно Куди вона могла подітися так швидко? Та й узагалі, звідки взялася?! Любка могла присягнути, що два чорних вуглики досі увіпяті в неї. Яке знайоме, дивне відчуття Мотнула головою, намагаючись відігнати від себе це жахіття. Вдихнула на повні груди повітря. Стало легше. Швидше додому! Швидше від цього божевілля!
Знов пролунав дзвінок мобілки, який остаточно привів її до тями. І знову Василь. Який же наполегливий!
Слухаю, знехотя відповіла.
Ну, прівєт!
Привіт.
Як ти там, «адінокая в бальшом горадє»? єхидно спитав він.
Чудово, дякую. І, щоб ти знав, я не відчуваю себе самотньою! відрубала Любка.
Коли вернеся?
Ти про що? Я ж сказала, що не повернуся! Невже ти досі нічого не второпав?
Вернеся, впевнено зронив чоловік, справа тільки в часі. Натішися новим життям, розчаруєся і вернеся! Куди ти подінеся.
Ти погано мене знаєш, Василю.
Я тебе добре знаю! Ти дурна жінка, якій у голову стрельнула велика дурниця. Все, в принципі, дуже логічно, бо як ше може поступити дурна жінка? Певно шо по-дурному! Але дуже скоро ти про це пожалієш. Тільки дивися, шоб не було дуже пізно. Я буду ждати до кінця літа, не пізніше
Що ти що ти таке кажеш?! Ти взагалі чуєш, що кажеш?!
до мене тут вистроїлась така соблазнітєльна очерідь з бажаючих вийти за мене, продовжував чоловік, ніби й не почувши Любки, шо довго я ждати не буду: вибір дуже вже шикарний
Все, я більше не відповідатиму на твої дзвінки і не вислуховуватиму твоє безглуздя! Бувай, самовпевнений розумнику!
Вона не дослухала, що їй продовжував торочити Василь. Але й він її не слухав, тому сумління жінку не надто картало. Вона анітрохи не сумнівалася у правильності свого нинішнього становища, життя, яке складалось у неї, проте ці розмови Це немов мотузка, що повязує її з минулим, стискаючи горло, не даючи вільно дихати й жити.
Загалом день був позитивний. Та й цілий тиждень порадував. Вона не думала, що їй вдасться так легко знайти роботу, з першої спроби! Директор він же головний редактор однієї з газет, в редакцію якої Любка потрапила на співбесіду, виявився добряком, котрого годі й шукати. Нетривалу розмову він завершив словами: «Завтра беріться до роботи». Коротко і ясно.
В редакції їй дуже сподобалося. Колеги привітні й щирі, відразу тепло прийняли її до свого редакційного колективу. Щоправда, одна з них обмовилась за філіжанкою кави, що зарплатня коректора мала би бути вищою. Утім, наразі Любку все влаштовувало. Принаймні, у порівнянні з її попереднім заробітком, цей був удвічі вищим. Та й графік роботи приємно вразив: з десятої ранку до сімнадцятої вечора, а в середу до шістнадцятої. До того ж редакція знаходиться в центрі старого міста. Під час обіду можна вибігти в кавярню, що майже поряд із редакцією, і випити смачнючої кави з тістечком.
Після робочого дня Любка повагом прогулювалася тісними вуличками, милуючись красою міста й наповнюючи його енергією все своє єство. Вона любила це місто все більше й більше. Життя її насичувалося новими мотивами, забарвлювалося новими відтінками, такими яскравими і виразними! Минуле стало настільки віддаленим, що іноді здавалось, ніби його й не було. І лиш навязливі дзвінки Василя повертали її до тями, тицяючи носом у реальність: твоє справжнє життя те, що ти залишила, а зараз ти перебуваєш в ілюзії, котра зовсім скоро розібється ущент лиш справа часу. Це було більш ніж неприємно. Так справді продовжуватися не може. Змінивши номер телефону, вона раз і назавжди припинить цю неприємність!
Затишні вечори Любка дуже любила. Любила закутатися в теплий мякий плед і з чашкою какао розгорнути ноутбук, де на неї чекав таємничий «Містер-Ікс» так вона нарекла свого віртуального співрозмовника. Вона досі не знала, як його звуть, скільки йому років, звідки він (так само і він про неї), та це й не було потрібно вони просто приємно спілкувалися, забуваючи про все на світі. Водночас вона відчувала його добру, щиру душу, яка приваблювала її все більше й більше; спілкування з ним було не схоже ні на що.
Однак понад усе чекала Любка на свої сни, у яких поринала в іншу реальність, інший вимір, де була закохана в Прекрасного Незнайомця, який теж кохав її до безтями. Прокидаючись уранці, вона була впевнена, що досі відчуває тепло його рук і теплий подих Це було настільки переконливим, що іноді їй здавалося, ніби все те й справді відбувалося в реальному житті, просто просто трішки іншому Вона відчувала, що кохає реальну людину, яку до того ж зустрічала в дійсності.