Наступного ранку її розбудив воронячий ґвалт. Любка ошелешено визирнула у вікно. У небі коїлося щось неприродне: сотні ні, тисячі ворон кружляли в якомусь несамовитому колі, котре нагадувало радше убивчий торнадо, аніж безтурботний політ безжурних птахів. Звідки їх стільки взялося нараз в одному місці? Навіщо злетілися сюди, у це чисте небо над спокійним районом?
Раптом у памяті спалахнула чітка картинка, наче якісна копія того, що вже було перед очима Дежавю! Господи, вона жбачила це раніше! Вона точно бачила це страшне небо з моторошним воронням. Але де і коли Важко сказати. Колись давно
Як загіпнотизована, стояла Любка коло вікна й широко розплющеними очима дивилася на ошаленілих птахів, що зиґзаґами кружляли в небесній тверді. Затим мотнула головою, намагаючись відігнати навязливі думки, і, застеливши диван, пішла готувати каву.
Однак думки не давали спокою. Чомусь здумалось про швидкоплинність життя: не встигаєш озирнутися, як те, що було, здавалося, нещодавно, насправді минуло вже так давно І коли воно минуло? Та й узагалі, життя така крихка річ Воно може обірватися будь-якої миті. Нежданої миті, коли ще купа нездійснених планів та задумів, коли ще є натхнення жити, творити й кохати.
Господи, навіщо вона про це думає?! Жінка знову мотнула головою й налила в чашку каву. Розмішала ложечкою цукор і сіла за стіл. Виходити на балкон бажання не було. Вороняче каркання ще чулося з-поміж музичних звукорядів, котрі лунали з магнітоли.
Господи, навіщо вона про це думає?! Жінка знову мотнула головою й налила в чашку каву. Розмішала ложечкою цукор і сіла за стіл. Виходити на балкон бажання не було. Вороняче каркання ще чулося з-поміж музичних звукорядів, котрі лунали з магнітоли.
Вона попивала каву й усе ще стривожено зиркала у вікно. Летіть звідси! Вам тут не місце! Ви заблукали, чи чи, може, вас сюди хтось накликав? У памяті сплила учорашня зустріч із химерною старою. Чи то була не зустріч? Може, це їй примарилось? Хтозна.
Раптом із ноутбука пролунав звук отриманого повідомлення. Дивно. Хіба вона не вимкнула його вчора після опівночі? Любка допила вже схололу каву й побігла в кімнату. На незастеленому дивані лежав розгорнутий ноутбук, на екрані якого миготіло віконце з отриманим повідомленням.
Зупинилась. Хіба вона не застеляла диван? Невже вона відкривала ноутбук? Чи він не лежав на столику? Любка вражено дивилась на те, що було перед нею, намагаючись пригадати, якою була кімната, коли вона виходила готувати собі каву. Все було не так.
«Ну, де ти там, маленька? Пішла варити какао і зникла», прочитала у вікні повідомлення.
Вчорашнє загубилося, чи що? Але ж ні: повідомлення було нове, і Містер-Ікс був онлайн.
«Чому це зникла? Яке какао? Я не пю його ранками», написала у відповідь.
«Ось де ти! А я вже зачекався.»
«Коли це ти мене зачекався, що ти таке кажеш? Чому ти так рано в Інтернеті?» спантеличено сипала питаннями.
«Така гарна зоряна ніч надворі! Ти бачила ці зорі? А місяць? Він такий яскравий і величезний сьогодні!»
Жінка розгублено дивилася в екран ноутбука. Що за маячня?! А-а-а! Він вирішив її розіграти! Точно! Ну, гаразд. Але ж як увімкнувся ноутбук?!!
«Я поспішаю, вибач», написала та вимкнула програмку.
Щось явно не те. Чи вона з глузду зїхала? Що діється?!!
Любка підвелася і вийшла на балкон. Крізь ледь притрушені пухкі білосніжні хмаринки, що нависали з яскраво-синьої небесної тверді, пробивалися сонячні промені; в повітрі витали стійкі квіткові пахощі. Жодного натяку на якісь неприродні явища не було.
Їй що, усе це наснилось? Ці ворони, плутанина, дивне листування неясної пори доби «Так, мабуть, наснилось», намагалася заспокоїти себе жінка. Проте на душі було аж надто тривожно. Усе ж сни від реальності вона завжди відрізняла. А тут якось надміру реалістично все відбувалось. Так само, як і вчорашня зустріч з дивною старою. Якісь химерні марення
Жінка машинально застелила диван й пішла готувати каву. Раптом тягучий сум щільно огорнув душу. Мимоволі подумалось про швидкоплинність існування. Їй невдовзі тридцять, а життя все ще якесь ніби невиразне. А раптом воно взагалі обірветься? Ось візьме якоїсь миті й обірветься!
Лишенько, чому вона про це думає? Звідки ці навязливі, депресивні думки? Вона ж не страждає на депресії! Вона молода, успішна жінка, сповнена надії й снаги, бажання жити і кохати! У неї ще все попереду!
Любка налила в чашку каву, розмішала ложечкою цукор і сіла за стіл. Що то за настрій такий химерний? А чому це вона не вийшла на балкон? Вона ж завше це робила. Раптом піймала себе на думці, що таку ситуацію вона щойно вже пережила уві сні. Чи наяву? Знову дежавю?
Любка замислилась. Що то взагалі за безумний ранок? Глянула на годинник у мобілці. Треба збиратися на роботу. Усе буде добре. Усе обовязково буде добре!
Уже за годину Любка сиділа в маршрутці й споглядала краєвиди старого міста, де нуртувало звичне повсякденне життя, в яке хотілось швидше поринути. Вона не доїхала до потрібної зупинки й вийшла трохи раніше, щоб пройтися пішки.
На вулиці шалено пахло кавою. А ще квітами, що цвіли на клумбах, яких тут безліч на кожному кроці. Взагалі, старий Львів має свій надзвичайний, неповторний запах, який не сплутаєш з жодним іншим. І якби Любку привезли сюди із завязаними очима, вона би впізнала по запаху, що то є Львів. Не кажучи вже про звуки: то просто-таки ціла симфонія старого міста, у якій задіяно безліч інструментів. Це бій ратушного годинника, дзвони старовинних соборів, храмів і капличок, шум проїжджаючих трамваїв і маршруток, людський гамір і якась особлива суєта, притаманна лише цьому місту. Здається, лише тут можна будь-якої миті почути невідомих мелодій, що виконує одинокий сопілкар просто посеред вулиці, чи ж досконалу гру саксофоніста в одній із вуличних кавярень
А в редакції вже теж пахло кавою. І друкованим папером. Цікаве таке поєднання.
Вечір пятниці був звичайним вечором пятниці і не віщував чогось особливого чи надзвичайного. Уже після півночі, розгорнувши ноутбук, Любка очікувала на приємне, спокійне спілкування з Містером-Ікс. Утім, щось сталось. І сталось майже відразу.
«Привіт, моя радість!» прочитала у віконці повідомлення.
«Привіт! Чекай хвилинку, зварю собі какао», відписала й піймала себе на думці, що, можливо, затримається й Містер-Ікс чекатиме на неї, аж поки не скучить
Любка поставила чашку з гарячим напоєм на тумбочку та вийшла на балкон. Небо було дивовижне: з-поміж міріад мерехтливих зірок красувався величезний місяць, сяйво від якого мало не засліплювало очі. Жінка вражено дивилася на нього і не могла збагнути: таке вже було з нею насправді чи лиш наснилось?
«Ну, де ти там, маленька? Пішла варити какао і зникла!» повернувшись, прочитала таке знайоме їй повідомлення
«Я вже тут», тільки й змогла відписати. Серце шалено закалатало у грудях.
«Ось де ти! А я вже зачекався. Знаєш, виходив щойно на балкон там така дивовижна зоряна ніч! Ти бачила ці зорі? А місяць?! Він такий яскравий і величезний сьогодні!»
«Так, я бачила місяць. Це справді щось неймовірне.»
Любка схвильовано ковтнула повітря. Що за безперестанні дежавю? Звідки вони?
Утім, більше її схвилювало інше: він так нагадує їй Коханого зі снів! А раптом це дійсно ВІН?
«Який унікальний наш всесвіт! І щоразу він вражає мене все більше й більше!» продовжував дивувати Містер-Ікс.
«Я хочу тебе побачити. Ми повинні зустрітися!» її пальці самі надрукували це й чимдуж натиснули Еnter.
Минула хвилина, перш ніж зявилось нове повідомлення:
«Ти справді цього хочеш?»
«Так!»
«Знаєш, я про це таємно мріяв з самого першого дня, як ми з тобою познайомились тут!!! Але боявся, що ти мені відмовиш. Ну, знаєш, ці інтернет-знайомства ніхто серйозно до них не ставиться. Тому нічого й не казав про це.»
«Даремно не казав. Я дуже хочу тебе побачити! Де ти живеш? Не кажи, що десь далеко від мене, в іншому куточку нашої неосяжної країни, і мені доведеться чекати тебе дуже довго»
«То залежить від того, де живеш Ти. Бо я живу у Львові!»
Любка аж підскочила від хвилювання. Серце так затьохкало у грудях, що, здавалось, готове було вистрибнути від надлишку емоцій. Невже то справді ВІН?!! О Небеса!!!
«Я теж живу у Львові!!!»
«УРАААА!!!!!!!!!!!!!»
«Аж не віриться, що трапляються такі неймовірні збіги!»
«Так! Це дійсно неймовірний збіг! Кажи мені свою адресу, і я зараз же примчусь до тебе!!! Кажи бігом, бо я вже ледь сиджу біля цього монітора!!!»
Любка на мить замислилась, згадавши свої сновидіння.
«Ні. Не так. Давай зустрінемось десь у центрі старого міста.»
«Люба моя, як ти посеред ночі будеш розгулювати сама? Я хвилюватимусь! Ні, я мушу тебе стріти!»
«Не хвилюйся, заради такої події я замовлю собі таксі. »
«Гаразд! Де ми здибаємось і за скільки часу?»
Жінка глянула на годинник у ноутбуці. За пятнадцять перша ночі. Чудово! Саме вдалий час для такої шаленої витівки! Отож, порожніми вулицями таксі домчить її до центру за хвилин двадцять Щоб зібратися й дочекатися таксі, їй потрібно ще хвилин десять.
«За тридцять хвилин біля коня!»
«Я буду там!!!» миттю зявилась ніби заздалегідь написана відповідь.
Любка всміхнулася. Та раптом схаменулась:
«Ми часом не робимо дурниці?»
«Якщо й робимо, то це буде найліпша і найромантичніша дурниця, що сталася будь-коли в моєму житті, а може, і нашому!!!»
«Гаразд, до зустрічі!»
«До зустрічі, моя люба! як тебе звати? »
«Люба.»
«Моя Люба!!! »
«»
«А мене звуть Сашком!»
«Моє улюблене імя! »
«Все, біжи одягайся, бо ми ніколи не закінчимо цю розмову!!! »
«Па-па!»
Жінка закрила ноутбук. Що вона коїть? Та байдуже. Що буде, то й буде! Гайда!
Вона замовила таксі, швидко одяглася і, глянувши на себе у дзеркало, всміхнулась: що чекає на неї зараз?..
Підїжджаючи до «коня», себто памятника Данилу Галицькому, Любка стривожено визирала через вікно таксі і вже здалеку помітила невисоку чоловічу постать поряд із памятником. Серце закалатало, як скажене.
Зупиніть тут, будь ласка, мовила й тремтячою рукою дістала з кишені кілька купюр.
Зупиніть тут, будь ласка, мовила й тремтячою рукою дістала з кишені кілька купюр.
Господи, чому вона сказала зупинитися тут?!! Та байдуже!
Любка вийшла з таксі й, не відводячи погляду, стежила за постаттю, що вже мчала їй назустріч. То був НЕ ВІН Усередині все обірвалося.
Моя Люба!!! радісно гукнула здалеку постать, махнувши рукою.
Однак вона стояла, бо йти було несила. Що ж вона накоїла?!! Проте вороття назад не було: таксі вже гайнуло, а постать швидко наближалася і за якусь мить жінка відчула себе в міцних обіймах. Сашко підхопив її і закружляв у повітрі, радісно вигукуючи її імя. Від несподіванки Любка мало не зомліла Вона намагалася піймати його погляд, та було надто темно.
Ми зустрілися!!! А-а-а-а!!! не стримував емоцій він. Боже, як я чекав цієї миті, ти собі не уявляєш!!!
Затим обережно поставив її на землю й теж намагався роздивитися.
Ходімо до ліхтаря. Хочу тебе побачити!