Ходімо.
Вони рушили до памятника. Він узяв її руку. Звісно, це не його рука. То була зовсім інша рука, теж тепла й приємна на дотик, але НЕ ЙОГО!!! Вона мимоволі схлипнула.
Що з тобою, маленька? Ти розчарована?..
Любка мовчала. Що вона могла сказати? Що сподівалася зустріти тут свого Нічного Коханого? Звісно, тепер вона збагнула, що мріяти про це було повним божевіллям! Сашко був чудовий: щирий, емоційний, милий, власне, таким вона його й відчувала Проте то був НЕ ВІН. До того ж
Скажи, скільки тобі років? спитала, дивлячись на його юне обличчя.
Ти вважаєш мене надто молодим, так?
Ні, просто запитую. Розумієш, насправді я надто немолода для тебе.
Моя маленька, яка ти смішна! Що ти таке кажеш? «Надто немолода»! Дурнички! Ти надто славна для мене це вже більш схоже на правду! А роки Ну хто вигадав це безглузде вимірювання? І взагалі: яке це має значення? Ходи-но до мене ближче, я хочу тебе роздивитись!
Він повернув її обличчям до ліхтаря, і від сяйва Любка примружилась.
Боже, яка ти гарна!!!
Вона всміхнулась: його голос був напрочуд приємним. І взагалі, з ним було так легко і добре!
А твоя посмішка! Боже, дякую тобі!!! вихопилось у нього. Знаєш, скажу тобі по правді, хоч я й чоловік і мені соромно зізнаватися тобі у слабкостях але зізнаюся: я боявся! Так! Я дуже боявся цієї зустрічі! Знаєш, якийсь розумник колись сказав, що кохання проникає очима і треба бути дуже обережним, перш ніж вбирати щось своїм поглядом Не можу сказати, що я погоджуюсь із цим висловлюванням на всі сто відсотків, бо кохання перш за все проникає нашим серцем і я вже давно тебе покохав. Проте очима воно теж проникає Яка ж ти гарна!!! Можна я тебе поцілую?
Любка дивилася на юнака і не могла стримати усмішки. Він був бездоганним: струнка статура, правильні риси обличчя, гарно підстрижене, по-модному скуйовджене волосся, маленька, акуратно підбрита борідка. На ньому були джинси, вільного покрою світла кофтина й такого самого кольору куртка. Але, Господи, він же такий юний! Йому років двадцять, від сили двадцять два!
Не дочекавшись дозволу, Сашко взяв її обличчя у свої долоні й ніжно доторкнувся губами до її вуст. Спершу лагідно, ніби боячись сполохати, він смакував її лице обережними доторками губ, проте відчувши, що вона не опирається, пригорнув до себе й пристрасно поцілував.
Жінка заплющила очі й дозволила йому себе цілувати. Її вперше в житті цілував чоловік, який їй подобався. І це було так хвилююче Його борідка ніжно лоскотала її лице. Вона доторкнулася рукою до його обличчя, занурила руку в його волосся. Від нього приємно пахнуло якимсь витонченим парфумом. Поцілунки були настільки пянкими, що вона відчула слабкість у ногах, проте він міцно тримав її у своїх обіймах. Так, здається, вона втрачає голову тепер
Боже, яка ти дивовижна! прошепотів. Моя Люба!!! він продовжував її цілувати, пестячи волосся.
Це божевілля! раптом схаменулась Любка, намагаючись вивільнитись із його обіймів.
Чому? Я тобі не подобаюсь? Ти розчарована?..
Ні, все гаразд. У тому-то й справа, що не розчарована, але
Яка ти смішна! То це ж класно! Чекай, ти що, чогось боїшся? Він серйозно дивився їй у вічі.
Жінка намагалась замислитись, проте марно: у її голові зараз був такий безлад, що зосередитися на якихось серйозних думках було неможливо.
Що з тобою, маленька?
Що з тобою, маленька?
Я вже не маленька, в тому-то й справа. Мені цілих двадцять сім, уявляєш? Тебе не лякає ця цифра?
Мене абсолютно не хвилюють ніякі цифри!
Ну, це тому, що ти
маленький? тихо закінчив її речення Сашко.
Любка відчула, що він образився. Проте це була жорстока правда. Як можна жінці мало не бальзаківського віку стояти посеред ночі на порожніх вулицях міста й цілуватися з юним створінням, яке так палко її кохає?! Як вона взагалі могла допустити таке безумство?!!
Що буде з нами потім, ти можеш собі уявити? відповіла, усе ще намагаючись опамятатися від його пристрасних поцілунків.
Навіщо ти так зі мною? Хочеш мене образити? Ні, не хочеш. Я знаю, що ти не така! Він стояв перед нею, такий щирий, такий беззахисний. І це було так зворушливо
Мені мені треба додому. Я дурепа! Яка ж я дурепа! Вибач, я все зіпсувала! Не слід нам було зустрічатися. Через свою хвилинну слабкість я все зіпсувала!
Ні, я не вірю, що ти мені це кажеш. Я подобаюсь тобі, і я це відчуваю! Ти так пристрасно мене цілувала щойно!!! Моя люба, ну що мені сказати, що зробити, щоб ти заспокоїлась? Він ніжно пригорнув до себе Любку.
Їй було добре, дуже добре з ним, вона навіть припустила в думках, як було би славно, якби вони почали зустрічатися Проте здоровий глузд так і бемкав по голові: «Що ти робиш?! Що ти робиш?!»
Давай прогуляємося, будь ласка, сумно зітхнув Сашко, і жінка не могла йому відмовити. Це найменше, що вона може зробити, аби спокутувати свою провину перед ним.
Він узяв її руку, і вони пішли уздовж вулиці. Місяць сяяв неймовірно, надаючи старому місту ще більш таємничого, навіть якогось містичного вигляду. Любка не бачила в своєму житті такого величезного місяця! Чи бачила? На мить у памяті спалахнула картинка зі шматком неба, на тлі якого сяє такий самий величезний місяць, але то було колись. Не тепер.
Якщо ти мене залишиш, я цього не переживу, відчайдушно мовив юнак, стискаючи її руку.
Його емоції були такі відверті, такі несамовиті, що Любка мало не заплакала від щирого прояву почуттів, які вихлюпувало на неї це юне створіння.
Мій хороший, мій любий Сашко! мовила вона, теж стискаючи його руку. Що мені з тобою робити?
Кохати, сумно всміхнувшись, відповів юнак.
Вони зупинились одночасно й подивилися одне на одного. Сяйво ліхтаря заразом із місячним освітлювало їхні обличчя, і Любка на мить заплющила очі.
Задля чогось же звів нас разом Господь, знову зітхнув Сашко. Навіщось же це потрібно! Навіщо, як ти гадаєш?
Жінка розплющила очі й вражено глянула на юнака:
Ти уявляєш, що саме про це я щойно думала!!! Я запитувала себе, навіщо Бог нас познайомив? Нащо ти мені написав тоді, того вечора, памятаєш? Чому саме мені? І чому я тобі відписала? Я ж досі ніколи цього не робила не відписувала незнайомцям!
Звісно, памятаю. Я все чудово памятаю
і я думала про те, для чого все це відбувається? продовжувала Любка. Навіщо ми стоїмо зараз тут, посеред ночі, під цим ліхтарем, і ти такий славний, милий, так мене кохаєш. Навіщо це потрібно?
Може, так мало би бути? він ніжно обійняв її й притулився щокою до її обличчя, лоскочучи своєю борідкою.
Спантеличена, вона не знала, що сказати.
Давай просто будемо насолоджуватися життям, тим, яке посилає нам Господь, мовив він, пестячи її волосся.
Ти гадаєш, так буде правильно? все ще сумнівалась жінка. А як же наслідки?
Я більш ніж впевнений у цьому. Я впевнений у цьому з твого першого рядочка, написаного мені онлайн! усміхнувся він. Я впевнений у цьому більше, ніж у тому, що настане «завтра»! А наслідки Знаєш, якби всі думали про наслідки, то ні тебе, ні мене не було би на цьому світі!
Любка всміхнулась. Може, він і правий: їм так добре разом, з першого рядочка онлайн, з першого погляду під нічним ліхтарем
Тримаючись за руки, вони блукали порожніми нічними вулицями, осяяними місяцем і ліхтарями, аж доки зорі не почали згасати, аж доки не запахло свіжою випічкою і кавою зі щойно відчинених кавярень.
Чи не час випити кави? запропонував Сашко.
Так, я теж про це подумала, погодилась Любка, і вони забігли до першої кавярні, котра трапилась їм дорогою.
Вони пили запашну каву, смакували сирним пляцком, балакали про все на світі й весело, безтурботно сміялися.
Як гарно сидіти в кавярні з тобою! всміхнувся хлопець. Як я про це мріяв!.. Знаєш, я ще ні з ким не гуляв містом усю ніч і не пив вранішню каву з пляцком у порожній кавярні
Завжди щось трапляється з нами вперше, задумливо мовила Любка, пильно дивлячись йому у вічі.
Я кохаю тебе дуже-дуже, відповів Сашко. І таке зі мною трапилося вперше Нізащо в світі я не хочу тебе втратити. Він підвівся й, нахилившись над столиком, ніжно поцілував її.
Вона заплющила очі й, відчуваючи тепло його долоні на своїй руці, уявила, що поряд з нею Коханий з її снів Господи. Що буде тепер із НИМИ? Чи прийде ВІН до неї після того, що сталося? Чи правильно вона чинить зараз?
Тієї ночі було сумно. Вони зустрілися з Коханим під бляклим сяйвом ліхтаря: він чекав на неї там, як зазвичай. Накрапав дощ. Але їм було байдуже: вони не могли змокнути, адже то був лиш сон, а вві сні все зовсім по-іншому Як завше, обійняв, затим ніжно узяв її руку, втім, у його потиску Любка відчула тремтіння.
«Ти тремтиш Що сталось?»
«Мої сни»
«Які сни?»
«Мені сняться дивні сни»
«Розкажи»
«що ти відпускаєш мою руку і йдеш геть, а я не можу тебе спинити Я кликав тебе, благав А ти все йшла, не озираючись»
«Цього не станеться, тобі немає чого хвилюватися! Я тебе ніколи не залишу!» вона зазирнула йому у вічі.
«Я не хочу тебе втрачати!» Він міцно притис її до себе.
«Ти не втратиш мене, кажу ж тобі»
«Я відчуваю, що втрачаю Тебе і не знаю, що мені зробити, аби цього не сталося»
«Усе в наших руках. Якщо ми хочемо, то будемо разом довіку, і ніщо нам на заваді не стане, тим паче ніякі дивні сни!» намагалася запевнити, проте самій в душу закрадався тремтливий холодок сумніву.
«Ти сама в це віриш?» взяв її обличчя у свої сухі теплі долоні й продовжував пильно дивитися їй у вічі.
Любці здалося, чи в його очах справді бринять сльози? Може, то краплі дощу?
«Ти віриш у це?» знову спитав він.
Тепер і в голосі його вона відчула тремтіння.
Чи вірить у це вона? Господи, що відповісти? Як дібрати потрібні слова? Чи може вона стверджувати, що вірить у це, коли бути в чомусь упевненою на сто відсотків вона не могла завше крізь упевненість продирались мізерні крихти сумніву. Але вона вірить! Так, звісно, вона вірить! Звідки взагалі ці вагання?!
«Я» відчайдушно почала запевняти, та не встигла Не встигла ні заспокоїти, ні обійняти його: Коханий зник у нічному мороці. Сон обірвався.
Любка розплющила очі. Поряд спав Сашко, обійнявши її однією рукою. Який він гарненький! Жінка якийсь час милувалась ним, затим ніжно притулилась губами до його руки.
Вона пригадала вчорашній день він був чудовий! Посмакувавши кавою з пляцком, вони ще трохи поблукали ранковим, майже порожнім містом, посиділи, обійнявшись, на лавці коло Оперного, де вже почали збиратися затяті шахісти із люльками в руках, і пішли до неї. Пішки. Сашко повів її через весь Стрийський парк, і виявилось, що Львів не такий уже й величезний, яким видавався їй досі. Вони повагом проходжалися красивими просторими алеями і всотували в себе неповторні пахощі, що видихала соковита зелень дерев. Згодом алеї змінювалися на вузенькі стежини, і цивілізований акуратний парк поступово перетворювався на незаймані лісові нетрі. Птахи заливалися у щебеті, радіючи, що опинилися в цій неперевершеній райській флорі, а білки, не боячись, вибігали назустріч, нахабно сподіваючись на якогось гостинця.