Удома вони приготували такий-сякий сніданок, чи то вже був обід? Байдуже. Затим мили посуд, слухали Челентано, цілувалися, теревенили. А що було потім Пригадуючи, Любка всміхнулася, ховаючи обличчя в ковдру.
Світало. Обережно, щоб не розбудити Сашка, підвелася й пішла на кухню, та вже за мить відчула себе в його лагідних обіймах.
Привіт! мовив він і поцілував її у шию. Чому ти встала?
Привіт! усміхнулась вона. Хочу кави.
Так-так, знаю: кожний день ти починаєш із філіжанки кави на своєму балконі. Сашко розвернув її до себе, не випускаючи з обіймів. Сьогодні ми будемо пити каву на твоєму балконі вдвох.
Любка всміхнулась. Так, вона мріяла про те, щоб кавувати разом із Тієї ж миті в память удерся сон, котрий щойно обірвався. Господи, що ж вона коїть?!!
Що з тобою, моя люба? стривожено дивився на неї юнак. Що трапилось?
Що з тобою, моя люба? стривожено дивився на неї юнак. Що трапилось?
Жінка безпорадно сіла на стілець. Вона не знала, що їй казати і як їй бути. Глянула розпачливо на Сашка. Господи, він такий любий їй, такий милий! Любка відчувала, що закохується в нього. Її полонила його щирість, душевність і простота. Зустріч із ним минулої ночі бальзамом полилася на її стривожену душу. Почуття до нього ніжні, гарні, чисті, проте їх не можна порівнювати з Любовю тією, що міцнішає щодень у її серці, яке належить її Нічному Коханому. Любов ця наскрізь пронизує всю її душу, все її єство. Здавалося, ось він сенс її життя, у цих почуттях, у тих нових гранях, що відкрила вона в собі завдяки їм. Вони дарували їй душевний спокій, водночас дозволяючи по-іншому подивитися на себе, своє життя і майбутнє. Вона відчувала, що ЙОМУ може віддати своє серце, душу, довірити своє життя й бути впевненою, що не помиляється. Сумнівам тут не місце, адже ВІН це та опора, яку вона може віднайти і знати, що це навіки. Так, Любов і закоханість вона могла відрізнити.
Але ДЕ Ж ВІН???
Як зараз бачила перед собою його очі, у яких бринів розпач. Вона відчувала його біль, як свій власний, і від цього всередині все стискалося. Господи, навіщо їй ці тортури, ці протиріччя?
Що тепер? З одного боку, Любка боялась залишитися знову самотньою, а з іншого якби ж тільки знати, що в неї є хоча б мізерний шанс, один із тисячі, навіть із мільйона, зустріти Коханого в реальному житті, вона, не замислюючись, простилася б зараз із Сашком і чекала тієї довгоочікуваної зустрічі.
А може може, у неї є цей шанс?! Вони ж зустрічалися у снах, то чому не можуть зустрітися тут, у реальності? Тим паче у ній вони перетиналися одного разу, лиш память не дозволила відразу це збагнути Можливо, у снах вона переживала те, що чекає її у майбутньому? А може, він зник навіки й більше ніколи не повернеться до неї? Це нестерпно, нестерпно!!!
Любка знову подивилася на юнака, котрий сидів коло неї на підлозі, схиливши голову на її коліна. Бідолашний Сашко Чому він зявився в її житті? А вона навіщо піддалася хвилинній слабкості й дозволила собі зустріч із ним? Звісно-звісно, вона мала надію, що це і є її Коханий, а вже потім пристрасть нещадно завертіла її серцем. І тепер воно розривається від суперечностей. Як лише здатне воно вміщати в собі всі ці почуття до двох різних чоловіків? Це якісь химерики!
Їй так захотілося притиснути до своїх грудей Сашкову голову, пригладити його скуйовджене волосся, заспокоїти, поцілувати, проте Любка лише безпорадно опустила руки.
Увімкни музику, будь ласка, мовила, схиливши голову. Може, в ній віднайдеться якась відповідь. А я приготую нам каву.
Вони мовчки вийшли на балкон, тримаючи в руках чашки з кавою. Любка відчувала хвилювання юнака, хоч він силувався стримувати його. Здавалось, вона чує, як шалено калатає серце в його грудях.
Пробач, що змушую тебе страждати. Вона схилила голову на його плече. Так складно все в моєму житті
Розкажи. Сашко сів на стілець і пригорнув її до себе, всадовивши на коліна.
Розкажу. Я мушу бути з тобою відвертою, погодилась жінка. Це одна з небагатьох речей, що я не розповіла тобі про себе.
Вона відпила з чашки каву й заслухалася в мелодію, що лунала з магнітоли у кімнаті. Господи, чому саме ці сумні несамовиті мотиви звучать зараз? Вони ж так глибоко торкають струни її душі, що витримати ці тортури просто неможливо
Зараз. Ще трохи, і вона все скаже. Вона мусить.
Любка підвелася з його колін й обіперлась на балконний поручень. Нечутно сьорбнувши каву, зітхнула.
Я кохаю одну людину. По-справжньому кохаю, тихо мовила вона й відставила чашку. Але ми не знайомі в реальному житті. І шанс на те, що ми будемо разом, настільки мізерний, що навряд він випаде в моєму житті. Розумієш?
Вона не озирнулася, проте ніби бачила перед собою його спантеличене обличчя, відчувала його розпач і страждання.
Здавалось, минула ціла вічність, перш ніж Сашко озвався:
Розумію.
І знов запала болісна мовчанка.
Скажи щось, не витримала Любка. Скажи, що я підла й бездушна людина, якій немає виправдання. Тільки не мовчи!
Лише тепер вона повернулась і глянула на юнака. Він мовчки дивився на неї якимось розгубленим поглядом, затим схилив голову. Вдруге за той час, що вони були разом, вона бачила його смутним. Це було так дивно, адже, здавалось, ніщо не може зіпсувати його безтурботний гарний настрій.
Не знаю, чому я схотіла з тобою зустрітися. Але ні, чекай. Знаю. Ти подобаєшся мені дуже-дуже. Ти перший, через кого я втратила голову й піддалася імпульсам. А ще моя душевна самотність, якій я іноді бездумно дозволяю володіти своєю свідомістю, зробила мене беззахисною на якусь мить.
Ходи до мене, перебив її Сашко. Він поставив чашку, підвівся і міцно обійняв Любку. Не виправдовуйся, чуєш? Ти все правильно зробила. Я дуже щасливий, що ми з тобою зустрілися, і хочу, щоб ти теж була щаслива! Щаслива разом зі мною. Я буду поряд і не дозволю самотності володіти твоєю душею. Не дозволю!
Він замовк. Вони подивились одне одному у вічі, і Любка раптом відчула, що він ще щось хотів їй сказати, але не сказав. В його очах вона побачила все те недосказане й потаємне, що словами передати важко. У них вона відчула тепло і турботу, любов і ніжність, бажання захистити та підтримати. Там були щирість і відданість, безмежне захоплення. Сашко всміхнувся, також розпізнавши в її погляді полегшення від несподіваного зізнання і слабку, проте надію на те, що все буде добре.
Затим, обійнявшись, стояли мовчки, немов боячись порушити той несподіваний незримий звязок, що виник між ними.
Кава схолола, першою заговорила Любка. Піду зварю свіжої.
Вона взяла чашки зі схололою кавою й пішла до кімнати. Хлопець, помітно жвавіший, подався за нею.
О-о-о, як же я люблю цю пісню! протяжливо мовила жінка й зробила гучнішим звук.
Він дивився на неї зачарованим поглядом і тихо сказав:
Ти можеш розповісти мені про що завгодно, якщо захочеш. Ти ж знаєш про це?
Так, знаю, мовила Любка. І хоча вона чудово розуміла, що це не кінець її душевним метанням й обоє вони ще зазнають страждань, проте зараз їй стало спокійніше. А що буде потім Вона сумно всміхнулась, пригадавши Скарлетт ОГару, котра болючі тужливі думки зазвичай відкладала «на потім». Чому б не скористатись цим, хай і не вельми правильним, способом і не відкласти всі неспокійні думки на певний час, просто абстрагувавшись від них? Нікуди ж не дінуться.
Сутеніло. Любка йшла порожньою вулицею старого міста, відчуваючи, як упевнено-підступною змією заповзає в душу тривога.
Вражала тиша. Німа, моторошна, дивна. Чому ж так тихо? Жінка намагалася піймати слухом бодай якийсь звук, та даремно
То мала бути весна, вона це точно знала, адже все довкола квітнуло. Проте водночас її не полишало гостре відчуття осені Ураз під ногами зашурхало сухе листя, вона навіть учула його запах. Усе, щойно квітуче, умить стало сухим і мертвим.
Любка зупинилась і вражено роззирнулась навсібіч. Що стало з містом? Що стало з нею? І де її коханий? Вона шукала очима рідну постать, проте погляд її губився в погрозливій порожнечі химерної вулички. Сірість і незворушність будинків нестерпно тиснула на неї. Що то взагалі за вулиця? Вона їй зовсім незнайома. Чи знайома? Замислилась на хвильку Звісно ж, знайома: вона вже блукала нею раніше. І не раз. Але коли?
Кроки за спиною змусили занепокоєно обернутися. Утім, вуличка й досі була порожньою. Звідки ж були ці звуки?
Ось і їхній ліхтар! Та коханого немає. А він же завше чекав на неї тут Де ж він? Чому не прийшов? Тривога нещадно терзала душу.
За спиною знову почулись обережні кроки: хтось шурхав сухим листям. Любка вкотре перелякано озирнулась, утім, погляд знову згубився в примарній порожнечі.
Котра година, любочко? скрипучий голос поруч полоснув по самому серцю.
Однак поряд не було нікого, лиш віддалік, у самому кінці темної вулиці, бовваніла висока постать у чорному вбранні й крислатому капелюшку. Де вона бачила цю постать? Кого вона нагадує їй?
Котра зараз година? Знаю, в тебе немає годинника, проте мені конче потрібно знати, котра зараз година, навязливий голос моторошним відлунням скрадався, здавалось, у самій свідомості Любки. Я згубилась у часі, ти це розумієш? Мені конче потрібно знати, котра зараз година! Котра зараз година?! Котра година?!!
Раптом шалений здогад осяяв жінку: це ж та сама божевільна стара! Чому вона переслідує її? Вязкий страх міцно оповив усе тіло.
Любка хотіла кинутися геть, проте спіткнулась об якусь суху гілляку, що звідкись узялася під її ногами.
Дай мені спокій, відчепися! заплакала від безпорадності й, падаючи додолу, тієї ж миті відчула себе в міцних обіймах.
Дай мені спокій, відчепися! заплакала від безпорадності й, падаючи додолу, тієї ж миті відчула себе в міцних обіймах.
Моя люба, що з тобою?
Вона розплющила мокрі від сліз очі й побачила Сашка, котрий лежав поряд із нею, осяяний місячними променями.
Ти тут схлипуючи й втамовуючи тремтіння, видихнула. Ти тут, зі мною
Так, звісно, я з тобою! пригортав її до себе юнак. Що трапилось? Поганий сон?
Угу, шморгнула носом Любка.
Вона намагалась заспокоїтися, втім, це сновидіння аж надто стривожило її. Весна, що раптом перетворилася на мертву осінь, дивна вулиця і ця стара Хто вона? Навіщо переслідує її? Чому напускає на неї такий немислимий страх? Та головне: чому зник Коханий? Невже вона більше ніколи не зустріне його? Що ж вона накоїла?..
Любка обійняла Сашка, і їй стало спокійніше. Добре, що він поряд.