Жінка ввімкнула музику й пішла готувати каву. Вона мусить піти до того старого! Може, йому потрібно купити хліба абощо? Вона обовязково навідає його.
Підіймаючись сходами на третій поверх, Любка міркувала, у які двері потрібно подзвонити. Швидше за все, у ці: вона зупинилась коло стареньких дверей, обтягнених коричневим шкірозамінником, і роздумувала над тим, що має сказати дідусеві. Але нічого путнього так і не надумала, тож просто натиснула кнопку дзвінка.
За дверима було тихо. Любка стояла зо хвилину і знову подзвонила. Невдовзі почулось шаркання капців.
Хто там? долинув тихий чоловічий голос.
Ваша сусіда! Жінка намагалася вгамувати хвилювання.
За якусь мить двері відчинилися і за ними зявився, спираючись на деревяну палицю, худорлявий дідусь. На ньому був старенький, проте охайний одяг. Густе сиве волосся акуратно зачесане, а зморшкувате обличчя чисто поголене. Відчувалась у ньому ледь помітна інтеліґентність.
Слухаю вас? приязно мовив він.
Доброго дня! Я просто хотіла спитатись, може, вам потрібна допомога? Ось, хліба принесла! знічено простягнула пакетик з хлібиною.
Ой, внучко, що ти! Дідусь схвилювався від явної для нього несподіванки. Нічого не потрібно, дякую! В мене є хліб. Але заходь, якщо вже прийшла. Ти де живеш, у якій квартирі?
Я з будинку навпроти.
О-о, лишенько, у мене тут не прибрано. Гостей я не чекав, та й давно їх у мене не було.
Не хвилюйтеся, все гаразд! Зайшовши до кухні, усе ж поклала хлібину на стіл. У квартирі було затишно, проте в повітрі витав дух самотності. Ви самі тут живете?
Так, сам. Старий сумно схилив голову. Він сів за стіл і кивком запропонував Любці сісти.
Дякую. А раніше ну раніше ви з ким жили?
На обличчі дідуся зявилися біль і спантеличення. Він нерішуче подивився на жінку.
Внучко, а чому ти питаєшся? Нащо тобі це?
Так, я розумію. Якось дивно виходить, вона задумливо розвела руками. Прийшла стороння людина і щось розпитує. Просто мені здалося я ніби відчула вашу самотність І ось я тут.
Вона глянула на його руки. На них бліда шкіра з рожевими прожилками була така тонка, що, здавалось, ось-ось трісне. Та найбільше вражали очі глибокі, сповнені якоїсь невимовної, безнадійної туги.
Як вас звати?
Петро. Петро Степанович.
А я Люба. Ну ось, тепер ми знайомі, всміхнулась жінка. Розкажіть, Петре Степановичу, де ваші рідні?
Дідусь знову схилив голову. Якийсь час він обдумував, підбирав слова. Затим повідав історію свого життя. Вони оселилися тут удвох із дружиною на початку пятдесятих: молоді, після закінчення педагогічного, щойно одружились і залишилися в місті вчителювати за розподілом. Згодом народили двох синів Максима та Павла. Все було чудово. Сини росли, Максим навіть одружився, порадував онуком, але потім Потім щось сталось, і Господь забрав у них обох синів. Вони їхали всі разом в автівці Максим із дружиною та сином, а за кермом був Павло. Їхали на відпочинок до моря і потрапили в аварію, в якій усі й загинули А згодом і дружина залишила його: не витримавши страшного горя, пішла у «кращий світ» Чому це сталось, одному Богу й відомо. Він же не може цього збагнути й досі: вони ж були такі щасливі! Чому це сталось? Чому всі пішли, а він залишився? Хай би й він пішов слідом за ними, але ж ні. Він навіщось тут.
Любка вражено дивилася, як по щоці, вкритій глибокими зморшками, скочується сльоза. Вона уявила собі їхнє життя: ось вони щасливі, сповнені наснаги, аж раптом, у самому розквіті, все руйнується. Господи, чому?! Жінка здригнулась. Такий жах вона могла лиш спробувати уявити в думках, проте й це було дуже складно
Мені так шкода лише змогла сказати вона. Більше слів підібрати було несила.
Певний час вони мовчки сиділи, дідусь у своїх тяжких спогадах, а Любка під враженнями від почутого.
Ой, який же я неуважний! схаменувся раптом дідусь. Зараз приготую чай.
Ні-ні, дякую. Я щойно пила каву.
Тоді ходімо до кімнати. Щось я зовсім розучився приймати гостей
Кімната була ошатною. За склом книжкової шафи, попереду рівних рядів книг, стояли світлини. На одній зі старих, дещо пожовклих від часу була вельми красива жінка. Її виразні очі дивилися так проникливо, немов розглядали саму душу; чуттєво окреслені тонкі губи, рівний ніс. Чорне волосся ретельно зібране в пишну зачіску на потилиці й прикрите світлим крислатим капелюшком. На світлині, що стояла поряд, ця жінка обіймала маленького чорнявого хлопчика.
Це моя мати, пояснив Петро Степанович, зауваживши цікавість, із якою Любка розглядала знімок. Вона була дуже вродливою, додав він. Всі жінки в нашому роду були аж надто вродливими. Але чомусь кожна з них, принаймні починаючи з третього покоління, про кого я ще знаю, мала дивну долю. Усі вони помирали дуже рано, у самому розквіті життя. Це немов якесь дивне прокляття жіночої частини роду. Але, мабуть, усе ж таки це більше карма чоловіків: ми ж бо залишаємось у самотності хіба може бути щось гірше?
Прокляття Ви справді так вважаєте? спитала, вражено глянувши на старого.
Хтозна. Може, то просто збіги, але дуже вже дивні і страшні.
На стіні висів весільний портрет у рамці.
Дружина ваша теж дуже вродлива, мовила Любка, розглядаючи світловолосу юну дівчину у весільній сукні й пишній мереживній фаті, поряд якої всміхався красивий чорнявий юнак, у чиїх рисах Любка впізнала Петра Степановича. Який же ви щасливий на цих фото!
На чорно-білій світлині поряд закарбовані часом два чорнявих хлопчики, як дві краплини води схожі один на одного. Величезними очима проникливо дивилися вони в обєктив камери. Їхні надміру серйозні погляди були сповнені якоїсь незбагненної недитячої туги.
Які дивовижні хлопчики Це ваші сини?
Так, мої сини. То були неймовірні діти мовив, не приховуючи журби, дідусь. Я це кажу не тому, що вони мої, чи хочу похвалитися. Просто так воно було насправді. Вони були як дорослі. Максим ще хоч трохи розбишакував, а Павло той уже геть як старий був. Вони нам стільки радості подарували, втіхи, любові ми дуже пишались ними. Коли вони залишили нас такого страшного горя, що пережили ми, не побажаєш і ворогу Чим більше радості і щастя хтось дарує душі, тим страшнішим і незбагненнішим для неї буде горе від їхньої втрати
Любка відійшла від фото й сіла на краєчок крісла. Певний час вони сиділи мовчки.
Невже у вас узагалі немає рідних, бодай, знайомих? обережно спитала.
Дідусь схилив голову.
Ні, внучко. З рідних не залишилось нікого: мабуть, на мені прокляття нашого роду досягло свого апогею. Друзів теж уже не лишилось. А знайомі Стара людина сьогодні нікому не потрібна
Можна, я буду вас провідувати? У мене в цьому місті теж нікого немає з рідних, я би з радістю до вас навідувалась.
Обличчя Петра Степановича просвітліло.
Якщо хочеш, онуко, то звісно. Чому б ні!
Вони ще трохи побалакали, і жінка побігла на зупинку: вона ще дуже хотіла потрапити на вуличку із ліхтарем
Любка поволі йшла вулицею, оминаючи калюжі, й роздумувала про сьогоднішню планерку. Головний редактор запропонував їй написати статтю в рубрику «Долі людські». Вона відчувала, що, пропрацювавши в редакції більш як півроку й вичитавши мільйони рядків, запросто могла б спробувати написати власний матеріал. Це було би чудовою нагодою рухатися вперед чого вона, власне, і прагнула. Безумовно, вона спробує. Скажімо, про Петра Степановича: його непроста доля могла би зачепити душі багатьох
Погляд її, як завше, ковзав по перехожих вона вірила, що одного разу в натовпі побачить Коханого. Він же ходить цими вулицями, цією бруківкою, посеред усіх цих людей! Просто в інший час. Рано чи пізно їхні шляхи перетнуться
Раптом серце закалатало у грудях: в юрбі енергійно крокувала знайома постать, котра, помітивши Любку, не роздумуючи, рушила їй назустріч.
Привіт, Люба! Ти з роботи, мабуть, ідеш?
Привіт, Саш! сумно всміхнулась. Так, вгадав. Як ти? Все гаразд у тебе?
Юнак схилив голову.
Та яке там «гаразд», коли тебе немає поряд Випємо кави? з надією глянув на неї він.
Чом би й ні!
Вони мовчки пройшлися вулицею і вже за кілька хвилин сиділи у кавярні. Любка намагалася втамувати розбурхані емоції: аж ніяк не сподівалась вона знову зустріти його, ще й так швидко.
Жінка дивилась на юнака, і печаль, що точилася з його погляду, цілила прямісінько в її серце. Із памяті зринали яскраві моменти з їхнього спільного життя, відгукуючись в душі приємним щемом Вона відчувала до нього ніжність. Так складно замкнути своє серце й вивільнити з нього всі почуття до цього милого юнака, що з його появою розбурхалися знову.
Розказуй, як живеш? спитала тихо.
Погано. Мені дуже погано без тебе
Сашко взяв у долоні Любчину руку, і хвиля тепла обпекла її. Господи, як впоратися з емоціями? Їй хотілось негайно висмикнути руку, але поворухнутися чомусь було несила. Вона сиділа, схиливши голову й боячись зустріти очима його палкий погляд. Жінка відчувала його несамовиті почуття і вже не розуміла, навіщо погодилась на це кавування.
Розказуй, як живеш? спитала тихо.
Погано. Мені дуже погано без тебе
Сашко взяв у долоні Любчину руку, і хвиля тепла обпекла її. Господи, як впоратися з емоціями? Їй хотілось негайно висмикнути руку, але поворухнутися чомусь було несила. Вона сиділа, схиливши голову й боячись зустріти очима його палкий погляд. Жінка відчувала його несамовиті почуття і вже не розуміла, навіщо погодилась на це кавування.
Треба встати й піти Треба встати й піти! Однак Любка продовжувала нерухомо сидіти. Іноді притаманна їй інертність у ситуаціях, де треба було діяти рішуче, добряче її напружувала. Утім, зараз розуміла, що причиною всьому почуття. Почуття, яких ще досить у серці, і бути грубою й рішучою з тим, хто небайдужий, складно
То ти вже з ним?
Ні. Я ще його не зустріла
Сашко здивовано глянув на Любку, і в його погляді спалахнула надія.
Любочко, я хочу бути з тобою! Дозволь мені бути з тобою, прошу
Серце її нещадно краялось з кожним його словом. Знову все по колу? Ні. Тільки не це!
Любий мій, зрозумій: ми не можемо бути з тобою разом Врешті вивільнила свою руку з його пекучих долонь і сьорбнула з філіжанки каву, щоб хоч трохи відволіктись від цього безумства.
Я не розумію! Юнак розгублено дивився на неї. Якщо ви досі не разом, то чому я не можу бути з тобою? Де ж він зараз?