Пустити тебе?! озвіріло проричав Степан. Я тебе зараз пущу!
І він пустив. Пішов до кухні, схопив ножа й кинувся до Остапа, котрий, скорчившись на підлозі й кашляючи, розтирав собі шию.
Відпускаю тебе, сволото, на той світ! просичав і різко занурив гостре лезо йому в груди.
Сполоханий Яків кинувся до друга, та було вже надто пізно
Що ти накоїв?.. Ти ж убив його! Ти зовсім здурів?! перелякано дивився Яків на Степана.
Я ж казав, що вбю цю наволоч! А свого слова я зазвичай дотримуюсь, він поволі підвівся й пішов геть із квартири.
Яків побіг за ним.
От дурний! Що ж ти накоїв?!! Тебе ж за це теж вбють!!!
То моє діло! Тепер на світі одним покидьком менше! рявкнув той і вже спускався у підвал. Паскудство, як тут темно! Треба світла! Принеси сюди світла, хутко! Я мушу знайти Софію!
Та де ж я
Мені байдуже! Принеси мені світла!!! гаркнув Степан. Знайдеш мене. Я не буду тебе тут чекати! Я йду її шукати! Його біла сорочка лиш мелькнула в темному підвалі.
Вона розплющила очі. Як тут темно. Як темно Підвелась, однак ноги її не тримали. Впала. Але ж вона мусить іти. Вона мусить іти до коханого. Він чекає на неї! Знов підвелася й, тримаючись за стіну, повільно побрела.
Яка тиша Яка гнітюча тиша! Та раптом під ногами зашурхало сухе листя. Як же боляче від цього шурхання!.. Затулила руками вуха, спинилась. Та листя все ще шурхало. Хто хто там? Обережні кроки за спиною шурхали опалим листям. Коханий, це ти? Коханий!
Озирнулась. Цятка світла. Крихітна цятка світла посеред густої темені була так далеко! Але була!!!
Коханий, це ти? закричала, та лиш тихий шепіт почула.
Знову тиша. Чому так боляче від цієї тиші? Та ні, не від тиші то сухе листя так гучно шурхає. Чому воно шурхає в неї за спиною? Хто там? Стиснула пальцями зсудомлені від болю скроні й провалилась у чергове небуття
Котра година, любочко? почула за спиною.
Озирнулась.
Знаю, в тебе немає годинника, але мені конче потрібно знати, котра зараз година, мовила красива чорноока пані.
Де вона її бачила? Примружила очі. Як світло тут Світло, аж очі сліпить
Я я не знаю
То ти згубилась у часі? спитала пані.
Так згубилась скрушно зітхнула Софія.
Це добре, голос був солодкий і теплий, наче голос нянечки. Це дуже добре. Тепер ти підеш зі мною.
Куди? спитала, відчувши якесь дивне полегшення. Куди я маю йти?
Зі мною, була відповідь.
Але мені треба до коханого! Він чекає мене! заперечила Софія.
То ти згубилась у часі? спитала пані.
Так згубилась скрушно зітхнула Софія.
Це добре, голос був солодкий і теплий, наче голос нянечки. Це дуже добре. Тепер ти підеш зі мною.
Куди? спитала, відчувши якесь дивне полегшення. Куди я маю йти?
Зі мною, була відповідь.
Але мені треба до коханого! Він чекає мене! заперечила Софія.
Я знаю. Він чекає тебе. Ходімо, я проведу тебе до нього, пані взяла її за руку.
Яка мяка і приємна її рука Легко підвелася й пішла за пані. Як добре! Як добре і спокійно йти разом із цією дивною, милою пані
То ми до коханого йдемо? усе ж перепитала.
Так, звісно. Він чекає тебе!
То була весна, вона це точно знала. Але водночас мала гостре відчуття осені. Пані вела її вулицею довгою і незнайомою, а Софія захоплено роззиралась довкола. Які цікаві ніби голі дерева височіють уздовж вимощеної бруківкою дороги А що то за дивні квіти? Такі дивні бліді квіти звисають із гілля дерев Десь вона вже бачила їх, але де?.. А хіба ж тепер насправді не осінь? Ґм Так, точно осінь! Звідки ці квіти на деревах, якщо зараз має опадати листя?
Ураз під ногами зашурхало сухе листя. Вона навіть відчула його запах.
Ти все зіпсувала! прошипіла пані й озирнулась.
Софія глянула на неї й обімліла: перед нею стояла старезна бабця в поношеному вицвілому одязі, обвислому крислатому капелюшку й розгнівано свердлила її витрішкуватими, чорними, як вуглини, очима.
Ти все зіпсувала! Що ти собі думаєш? скрипучим голосом пошамкала вона. Яка ще осінь? Не осінь зараз!
«Осінь, осінь зараз!» запротестувала в думках Софія, дивлячись на зморщене обличчя, яке ще хвилину тому було таким гладеньким і красивим. Тієї ж миті почало смеркати, небо затягували брудно-сиві клапті хмар. Бліді квіти на деревах просто на очах стали морщитися, скручуватися, аж поки не стали сухими і мертвими. Десь неподалік почулось зловісне каркання
Ходімо швидше! Треба встигнути! просичала стара.
Софія відчула її кістляву шершаву руку й запручалася:
Ні! Я не хочу! Не піду з тобою!
Ходімо! тягла за собою.
Кохана! почула вона за спиною рідний голос. Кохана, де ти?
Я тут! Тут! закричала, але голосу свого чомусь не почула.
Де ж він? Де Степан? Озирнулася, утім, вуличка була порожня.
Де ти, коханий? закричала щосили, проте знову ця дивна, моторошна тиша
Чому, чому він не чує її?!!
Коханий мій, коханий, я тут!!! закричала й раптом провалилася в пітьму.
Розплющила очі й помітила крихту світла, що наближалась до неї в темряві, а поряд високу постать. Чия вона? Чия ця постать? Обіпершись безсилими руками, підвелася. Та це ж коханий!!! Усередині все затріпотіло.
Коханий, я тут!!! закричала вона, та замість крику слабкий шепіт.
Чому, чому вона не може закричати щосили? Це ж так просто! Втім, він зараз прийде до неї! Він знає, що вона на нього чекає! Треба лиш піднятись і піти йому назустріч. Так!
Обіперлась об стіну й, зібравши докупи рештки сил, що ще лишились у змученому тілі, встала.
Я йду! Я йду до тебе, мій коханий Степане! мовила вона. Ти мене не чуєш, але знай: я йду до тебе!
Кохана!!!
І вона пішла. Пішла! Але що ж це знов за дивні кроки за спиною? Хтось знову йде за нею, шурхаючи сухим листям. Хто це? Озирнулась. Нікого лиш темінь. Глянула вперед крихта світла все наближалась. Тепер вона вже чітко бачила постать коханий був зовсім близько! О! Яке щастя! Коханий мій мій любий Нарешті ти прийшов! Я так на тебе чекала! Та нащо мені ця холодна стіна! Я й без неї можу йти! Відсахнулась, пішла убік, і
Ні, кохана, ні!!!
Що це? Це не листя Не листя! А що ж? Вода?..
Кохана!!!..
Степан увійшов у підвал і роззирнувся. Як же тут темно, от дідько! Поки не було Якова зі світлом, роздивлявся біля входу. Підвал невеличкий, а в стіні й справді, чорна діра. Зазирнув та там лиш густа пітьма, і трохи далі чувся шум води. Так Там текла річка. Це ж треба Господи, і кохана його зараз там! Що з нею? Блукає в темряві Хоч би була жива! А він уже її знайде, і тоді все буде добре. Так! Все обовязково буде добре!
Та де ж той Яків?! Розізлився й повернувся до виходу.
Ну, нарешті! Тебе би за смертю посилати! вихопив з його рук лямпу й кинувся всередину.
Я з тобою, друже! Яків помчав за ним.
Друзі перелізли з підвалу в вузький прохід і, пробравшись навприсядки, за якийсь час опинились у широкому темному тунелі, посеред якого бурлила річка. Мовчки переглянулись.
Вперед! рішуче мовив Степан і, підійнявши над головою лямпу, почав іти вздовж тунелю. От, дідько! схаменувся враз. Якове, повернись, візьми ще одну лямпу і йди в інший бік, інакше довго будемо шукати! Може, вона в інший бік пішла! Уявляєш, у якому вона зараз стані? Тут кожна хвилина дорога!
Так, погодився друг і повернувся, поки ще було видно вихід.
Підеш у той бік! гукнув йому вслід Степан.
Еге ж!
А сам пішов далі. Річка бурлила, мов якийсь гірський водоспад. Йшов і в думках уявляв кохану. Де вона зараз? Може, забилась клубочком у якийсь закуток і сидить, чекає на нього Але два тижні! Два тижні це надто тривалий строк Хоч би все було добре з нею! Хоч би все було добре!
Кохана!!! крикнув він щосили.
Ко-ха-на глухим відлунням озвався тунель.
Хтозна, як далеко вона зайшла! Господи, тут же так небезпечно! Один необережний крок і можна опинитися в цій вируючій лавині! У грудях похолонуло Тільки б вона була жива. Тільки б жива!!!
Кохана! знову крикнув він. Де ти?
Вона десь поряд. Серцем відчував: вона поряд! Підійняв вище лямпу, щоб не заважала, і кинувся швидше вперед. Що це там? Кохана? Так!!!
Кохана!!! крикнув радісно.
Метрів зо тридцять лишилось до неї! Дякую тобі, Господи, дякую! Вона вже підвелася і йде йому назустріч! О, яке щастя!
Кохана!!!
Та куди ж вона
Ні, кохана, ні!!! заволав, мов зранений звір.
Ще мить і річка вже її забрала.
Кохана!!! жбурнув лямпу й кинувся слідом за нею в бурхливий потік.
Я врятую тебе, кохана! Тримайся!!! кричав, змагаючись зі стихією.
Яка ж швидка ця річка! Течія несла його, не дозволяючи боротися з собою. Куди вона понесе їх? Утім, байдуже, аби тільки руку її взяти. Тільки б руку її
А коло входу в тунель стояв приголомшений Яків зі ще однією лямпою, хрестився тремтячою рукою і примовляв: «Господи, врятуй їх! Урятуй їхні душі, Господи!»
Розділ II
Вона лежала на верхній полиці плацкарту й дивилася на схід сонця, що визирнуло з-за обрію, потопаючи в яскравій весняній зелені. Сліпучі промені ніжно залоскотали обличчя, і Любка примружилась, всміхаючись сонцю, проте фіранку не заслонила: вона так скучила за ним! Скучила за його ніжністю й теплом. Вона обожнювала весну. Весна це ж так чудесно! Все навкруги пробуджується, квітне, співає й радіє
Однак ця весна була особливою. Якось уночі жінка прокинулась із твердим переконанням: її життя потребує змін. Яких саме, вона ще достеменно не знає, але відчуває, що в цьому світі, тут, де вона тепер, їй чогось не вистачає. Чогось вельми важливого. Щось надломилось у її свідомості тієї ночі; вона так і не заснула, а вже наступного ранку, розрівнявши плечі й набравши повні груди свіжого, сповненого духмяних пахощів весняного повітря, наважилась на зміни.
Перший крок лишити рідну домівку. Жінка дуже любила її, проте мусила це зробити. Мусила, бо саме з цього витікали обставини, що не дозволяли рухатися вперед. Скільки себе памятає, жили вони вдвох із бабусею. Щоденна робота у школі ніби й подобалась: усе ж педагогічна нива була її покликанням, але морального задоволення вона не отримувала. Майже щовечора зустрічалася з чоловіком на імя Василь. Він не був межею її мрій. Вона зустрічалася з ним А чому, власне, вона з ним зустрічалась? Мабуть, звичка Та й бабуся переконувала: славна партія! А вік уже в Любки, виявляється, такий, що давно час обзавестися сімєю, діточками. Так, може, двадцять сім років вік більш ніж благодатний для створення родини, проте Ні. Не тепер. І не з ним.