Але чоловіка немає. А товариші чоловікові не будуть заступатися, своїх би дружин захистити.
І те, що вона казала: «кортить» А кому не кортить?
Потім упіймала Мотря передай листа гетьманові! Відмовитися неможливо, бо Мотря, навіть замужем за Чуйкевичем, зможе помститися за відмову.
Їхати самій? Самогубство! Чим платити за супровід? Навіть якщо Мотря роздобула грошей, батько її за донос дасть більше. Тому довелося йти до того, хто клинці підбивав. (Ільченко остаточно зрозумів те, про що здогадувався й раніш, жінка брехала, сказавши, що Петро лише сподівався на винагороду. Насправді все було, бо шлях від Диканьки, де жили Кочубеї, до Києва досить довгий.) Потім вони потрапили в засідку, й Маряна готувалася до смерті, але тут, неначе янгол-охоронець, зявився він, Мусій. Що переважало в Маряниному ставленні? Дяка за порятунок, розуміння, що новий чоловік все одно добється свого, намагання влаштуватися, бо вона одразу зрозуміла, що все, що мала, пропало? Мабуть, змішалося все.
А потім зявився страшний лятавець, а Мусій не кинувся виручати. Сам тонув у Любиних очах
І що з нею робити далі?
Яків Ґава нагрів на вогнищі кінчик гвіздка, поклав його на камінь і кілька разів ударив руківям пістоля третього, який він знайшов при сідлі нового коня і залишив, хоча він був іншого калібру, аніж його власні, аби використовувати як молоток. Гачок вийшов дуже грубий, та що ж робити? Це був уже другий, перший риба зірвала.
Сьогодні рибалити не треба, він набрав досить грибів, проте слід підготуватися на завтра. Добре, що в саквах він мав моток сурової нитки на випадок, коли щось порветься в кінській упряжі.
Несподівано спочатку один кінь, потім другий втягнули повітря. Яків обережно, намагаючись не клацнути, звів курок своєї драгунської рушниці, відвернувся від вогнища. Він спеціально отаборився ще засвітла, бо вогонь був потрібен і для вечері, і для нового гачка, а Ґава боявся, що в темряві, дивлячись на вогонь, він засліпне на кілька хвилин, яких можна й не пережити.
Прямо на галявину, де він розташувався, виїхали четверо два чоловіки (точніше, чоловік та хлопець) та дві жінки.
Чоловіки були досить добре озброєні, а жінки досить красиві.
Поїдемо далі, чарівним голосом сказала та з них, що виглядала молодшою, ну просто дівчиною. Чомусь дезертир був певен, що насправді вона була старшою, аніж на вигляд.
Проте вона тут же стрепенулася, напівобернулася у сідлі, знову повернулася до своїх супутників:
Таки погоня! Збити їх не вдалося.
Лятавка мала на увазі, що серед людей пана Юзефа знайшовся хоча б один, на якого закляття «Ти дивишся і не бачиш!» не подіяло. Утім, воно й не дивно, бо це закляття, залежно від вкладеної у нього сили, діяло на від тридцяти до вісімдесяти відсотків звичайних людей. Що, ясна річ, краще, аніж нічого.
Дезертир не зрозумів, звідкіля жінка взяла про погоню, проте чомусь повірив. Також він добре знав, що погоня часто не вірить, що ти з ворогом пересікся випадково, у думках похвалив сам себе за те, що розсідлував лише одного коня по черзі, амуніцію другого закинув у невеликий ярок якщо погоня не увяжеться за ним, повернеться і знайде, а зараз часу немає скочив у сідло на свого Чалого, просунув ногу в петлю ножника, тупий кінець списа вставив у башмак{24} і поскакав. Не в той бік, де була четвірка. Сірий так він назвав другого коня навіть без вузди поскакав слідом. Бувають такі компанійські коні.
Через кілька отченашів виявилося, що погоня розділилася, і дезертир, обернувшись, переконався, що двоє поскакали за ним.
Ще кілька поворотів голови, і стало ясно, що один із двох той, що в німецькому капелюсі, явно досвідчений боєць, другий, що вирвався уперед, не настільки. До речі, досвідчений не випадково тримається трохи позаду.
Ґава вилаявся німецькою мовою (навчився від старого, ще допетровських часів, командира-німця) якби другий кінь був осідланий, то він би відірвався.
А так доведеться приймати бій.
Хоча він і замінив верхній одяг, проте кінська амуніція, ботфорти, шкіряний камзол, який одягався під каптан, зараз він був одягнутий під жупан, усе це залишилося форменим, тобто його видадуть.
Колишній драгун, а ще до того списоносець, перевів спис у бойове положення, припав до кінської шиї і блискавично розвернувся.
Кінь хлопчини, який картинно вимахував шаблею, сам налетів на спис.
Від віддачі Яків мало сам не вилетів із сідла, проте спис зламався.
Рвонувши коня вбік, Ґава побачив, що ногу шмаркачеві придушило кінською тушею, а вогнепальної зброї в нього немає.
Дяка Богові, не треба добивати щеня.
Він витяг з бушмата{25} рушницю, яку, до речі, набив картеччю саме на випадок несподіваної зустрічі, й отетерів. Другий лях тримав у руках рушницю, дуже схожу на ту, яку Яків уже бачив, і то був нарізний штуцер.
Дезертир зрозумів, що настав час або пан, або пропав.
Він кинувся на ворога, уламок списа волочився за ним по землі, неначе якийсь якір. Кожна система має переваги та недоліки якби він одягнув темляк на руку, то, скоріше за все, пошкодив би її. Зараз він отримав якесь гальмо, а противник ухилявся, намагаючись зайняти кращу позицію для пострілу.
Він, не маючи пістолів (тобто лише рушниця і шабля), ніяк не наважувався випустити свій єдиний заряд, проте і Яків ніяк не міг зблизитися з ним на картечний постріл.
Дезертир зрозумів, що настав час або пан, або пропав.
Він кинувся на ворога, уламок списа волочився за ним по землі, неначе якийсь якір. Кожна система має переваги та недоліки якби він одягнув темляк на руку, то, скоріше за все, пошкодив би її. Зараз він отримав якесь гальмо, а противник ухилявся, намагаючись зайняти кращу позицію для пострілу.
Він, не маючи пістолів (тобто лише рушниця і шабля), ніяк не наважувався випустити свій єдиний заряд, проте і Яків ніяк не міг зблизитися з ним на картечний постріл.
Несподівано з-за кущів, до яких вони наблизилися, вигулькнула, неначе Пилип з конопель, ота четвірка.
Клацнули кілька курків, і лях кинув зброю на землю.
Молодша жінка спокійно, неначе пройшла десятки боїв, не лише підібрала штуцер, але й зняла з посіпаки лядунку та натруску.
Потім вона підійшла до придавленого конем хлопчиська:
«Зараз пристрелить».
Ні, не пристрелила. Лише подивилася. Потім повернулася до Ґави:
Візьми сідло для другого коня.
Яків і сам так думав. Тим більше, сідло татарське, але чи є час?
Вони збилися, але поспішай.
Яків узяв не лише сідло, але й витяг наконечник списа. Ратище можна знайти.
Їхали мовчки. Якось так вийшло, що їхали всі разом. Старший чоловяга, озброєний німецьким палашем (на одній з дужок ефеса вибито щось німецькою читати-писати цією мовою Яків не вмів, хоча на військові теми так-сяк міг порозумітися), повсякчас тримав дезертира в полі зору. І, вочевидь, здогадався, що він дезертир.
Сонце зайшло, стало темно, і жінка виїхала наперед:
Тримайтеся точно за мною.
Ти що, бачиш? хрипким голосом спитав її супутник.
Не згірш земної сови.
«Земної?!»
Очі жінки засвітилися в темряві дійсно як у сови.
Дезертир перехрестився, прошепотів «Отче наш», але нічого не змінилося хіба що жінка проїхала вперед.
Через певний час вона, не обертаючись, кинула:
Ти диви. Цього року добрий урожай на сміливих. Інший би помчав, неначе за ним чорти женуться.
А ви не вони? Яків з усіх сил намагався, щоб його голос звучав нормально.
Ні, не вони. Мусій з Маряною звичайні козак з козачкою, а нас ви лятавцями звете.
У церкві кажуть лятавці ті ж самі нечисті.
У церкві так про всіх кажуть, кого не знають. І про домовиків таке кажуть, і про лісовиків, і про водяників.
Дезертир замислився. Він якось не звертав уваги, але в тих переказах, які чув про домовиків а чув силу-силенну, жодного разу ніхто не розповідав, щоб домовики зробили якесь лихо без поважної причини. І навіть з причиною дуже рідко. Більше про них доброго розповідають, про домовиків.
Дійсно, на нечисту силу не схоже. То, може, й лятавці його не зїдять?
Мусій тим часом спитав про інше:
То ти наш? Говориш чисто.
Як сказати, протягнув Ґава. Ще прадід утік від ляхів, став «человеком служивим».{26} Батько і я сам були «копейщиками».
Мусій кивнув він знав, що серед служивих людей південного кордону Росії було чимало наших. Можливо навіть, що більшість. Через це тамтешні московити здебільшого знали нашу мову. Було йому відомо й інше порядки у прикордонній смузі значно відрізнялися від порядків у центральній Росії, коли їхній полк посилали під Псков, сам був здивований.
Чого Ільченко не міг зрозуміти (хоча серцем щось таке відчував), так це чому в часи Богдана Хмельницького більша частина козаків судила про Московщину якраз по порядках на південному прикордонні. А там кріпаків було мало, поводилися з ними мяко (бо й Дон близько, і Січ недалеко, та й калмики приймають утеклих). Більшість населення складали «служиві по прибору», які захищали країну, при цьому не платили податків й отримували невелике жалування. Козакам наївно здавалося, що воно й по всій Росії так От звідкіля ноги росли в промосковських настроїв.
А втікаю я до Дубоссар.
А тим часом.
Никодим Пантелеймонів (що в даному випадку було не прізвищем, а формою по батькові, бо прізвища ще не до кінця встановилися, а право на другий суфікс у формі по батькові «вич» мала лише вища знать) так-от, Никодим, син Пантелеймонів, всадовив дружину та обох дочок у човен, відштовхнувся від берега і, спустившись Невою, вийшов у море. Згідно з указом Великого Государя всія Великія, Малия та Білия Русі Петра Олексійовича (який ще не призначив сам собі ані номера «Перший», ані титулу «імператор, Батько Вітчизни та Великий»), кожен мешканець Санкт-Пітер-Бурха мав щонеділі разом з родиною вийти в море й «робити екзерциції»,[44] тьху, й не вимовиш. Никодим, що у своєму рідному місті бачив воду лише в криницях, боявся, боявся до дрожі в колінах, хоча в інших питаннях не був боягузом.
Ось і зараз він майже не чув, про що щебечуть дружина Ліза та дочки Варвара з Параскевою. Боявся.
Шквал налетів несподівано.
Никодим не одразу зрозумів, що навколо темно від того, що його накрило човном, який перевернувся.
Тримаючись руками за борт, він вибрався назовні й побачив кроків за сто біляву голову Варвари, яка дивом ще трималася на поверхні холодної, дуже холодної води. Двох інших уже не було. Зовсім не було й назавжди.