Борисов повернувся до дверей:
Васька! Покличь ко мне с калмыков старших которого!
Приймаючи таке рішення, Борисов не знав, що він сам схопив принаду і, більше того, підштовхнув камінь, який викличе цілу лавину.
На щастя, донощик чи то не помітив, чи то з переляку забув, що Мусій лівак.
Мусій тим часом їхав не поспішаючи. Та й куди поспішати? До Дамаска так і сяк шлях довгий
Він ніколи не вважав себе ані характерником, ані, тим більше, чаклуном-ворожбитом, але дещо він усе ж таки вмів.[15]
Мабуть, тому й купив його Абдаллах, знаменитий на весь Єгипет звіздар, якого тримав при собі бей Ісмаїл, тому й вчив арабської хоча більше того життя вчило, мабуть, щось відчув і готував собі в учні.
Власне, дечого й навчив. Як до того Іса.
Монети, які йому дали, були биті зовсім недавно! Метал ще памятав, як він був гарячий, памятав удар штемпеля. Виходить, що ці загадкові знаки якийсь тайнопис.
Мало про що може гетьман повідомити патріарха!
Але з цього випливало одне: якщо його візьмуть живцем, то катуватимуть до смерті, аби пересвідчитися, чи не везе він чогось у голові. А то й ще гірше змусять під тортурами оговорити гетьмана. А потім, як запишуть зізнання, то зразу вбють, не давши й покаятися, не треба нікому, аби піп на сповіді отаке почув.
І піде він на Божий суд з невідпущеними гріхами, бо це військові гріхи вбивства або там підпали гетьман на себе бере, а за інші такого немає.
Але наказ є наказ. Як казав його колишній курінний{9}: «Мусій мусиш!»
Він ще раз передивився свої сакви і переконався, що ті, хто збирав йому речі, справу свою знали.
Вони вклали три гаманці. У першому дрібні польські гроші, мідні російські копійки та полушки,{10} втім, були й три срібних два пятака та трояк,[16] кілька турецьких акче.
Другий був дуже-таки пузатий, усе турецьке, головним чином акче, але зустрічалися й крупні монети піастри. Тобто коли вїдеш до турецьких володінь, перекладай потроху з великого гаманця, який тримай подалі, у маленький.
Вони вклали три гаманці. У першому дрібні польські гроші, мідні російські копійки та полушки,{10} втім, були й три срібних два пятака та трояк,[16] кілька турецьких акче.
Другий був дуже-таки пузатий, усе турецьке, головним чином акче, але зустрічалися й крупні монети піастри. Тобто коли вїдеш до турецьких володінь, перекладай потроху з великого гаманця, який тримай подалі, у маленький.
Третій піастри та золоті монети. Вистачить, аби доїхати до Дамаска й повернутися назад.
І те, що йому дали мула, правильно. Коні легко гинуть наприклад, від води поганої. Мули у цьому надійніші.
Раптом Мусій, підїхавши до струмка, замість того аби перебратися через нього, вїхав у воду і пішов по воді, слідів не залишаючи. Та не вверх по течії, а вниз, у бік Дніпра з Києвом.
Як казав той самий курінний, царство йому небесне, «ворона завжди прямкує, а дома не ночує».
Чаклун відірвав очі від діаманта в каблучці. Цікаво, чи розуміє Борисов, у що він ушелепався? Нападати на Мазепу а він явно збирався напасти. Як би сам не опинився на пласі. Цареві зараз нові внутрішні конфлікти не потрібні, он на Дону неспокійно, башкири бунтують.
Шкода! Дуже шкода, що можна щось побачити лише через двійко оброблених діамантів.
Колись, кажуть, можна було й без цього. Дехто, оповідають, навіть у простій воді з-під млина міг багато чого угледіти, у цих малоросів навіть приказка існувала: «вгадав, наче у воду дивився».
Зараз не те.
Потрібні два однаковісіньких діаманти (а скільки вони коштують?), добряче попрацювати над ними він потім два тижні був хворий, та й після кожного підглядання почувається зле, і от
І от каблучка, яку він презентував царевичу Олексію, чомусь опинилася на пальці в Борисова. Аркадій Петрович не остання людина в Преображенському ясна річ, не в полку, а в приказі,[17] та все ж не те
(А таємниці ніякої не було. Просто про одну пяну пригоду царевича Борисов доповісти-то доповів, але так, що батько лише посміявся. Що Петро вбє сина такого ще й уявити ніхто не міг, от Борисов і підстрахувався. А царевич віддячив.)
А все ж таки що замислив Мазепа? Чого гінця-то послали?
Борисов дійшов уже мало не до сказу. Здавалося б, на шляхах Київщини мули трапляються не кожного дня, мали б запамятати, але оці кляті хохли на будь-яке запитання відповідали або «Га?» або «Що?», і з Аркадія Петровича сім потів сходило, поки зрештою вдавалося зясувати, що й цей ніякого мула не бачив. (Борисов не вбачав жодного звязку між подібною поведінкою й тим, що він як і завжди кількох чоловік побив нагайкою.)
Нарешті один з татар, що стали калмиками, насмілився звернутися до його благородія.
Вислухавши, Борисов насупився: за таке все ще спалювали на вогнищі, але хто дізнається?
Кочівник дістав досить велику кістку. До речі, звідкіля дістав було абсолютно неясно: кишень у нього не було, за пазуху не лазив.
Губи ногайця заворушилися, і через певний час по лопатці пішли тріщини.
Він повернув назад до Дніпра.
Мусій здригнувся, неначе від удару. Тепер він розумів, що відчував старий Іса, коли вчив його. Тричі чужу вчив людину чужу по крові, чужу по мові, чужу по вірі. Хоча, з іншого боку, учнів до Мусія в нього не було. Мабуть, одні з одноплемінників були нездатні, іншим він не довіряв.
Вісімнадцять років тому.
Хлопець ішов, з кожним кроком відчуваючи, що його залишають останні сили. Він ішов рукотворною пустелею, на яку перетворилася південна Київщина та вся Брацлавщина. За сім днів шляху він лише один раз бачив якесь селище, де над дахами декількох хат курилися димки, проте не став зразу підходити. І недаремно опівдні почувся заклик муедзина. Отже, там були турки.
Позавчора у спаленому дощенту селі він наївся вишень частина дерев вижила.
Проте чи то з вишнями було щось не те, чи то Мусій забагато їх зїв, але зі шлунком сталося таке, що він за два наступних дні пройшов усього нічого і навіть час від часу втрачав свідомість.
Як не дивно, півгодини тому йому вдалося вбити зайця, і тепер він шукав місце, де безпечно було б розвести вогонь.
Правий був дід Данило, напучуючи: «Якщо тебе впіймають, то тікай зразу, поки не заслабнув ще з голодухи, не ведися на думки та на розмови може, буде краща нагода. Перша нагода вона буде й остання, другої ніколи ти не діждешся. Та ніколи не тікай туди, де проходив раніше, бо там і шукатимуть. Ніж завжди примотуй до ноги, нижче коліна туди не кожен полізе. І там же кремінчик. Ясно, по ножу кременем бити це не по кресалу, та запалиш, зрештою. Найчастіше навіть влітку гинуть, якщо немає вогню. А з пояса можна зробити пращу».
Власне, все так і сталося. Вони йшли на Полісся, коли їх нагнали татари. (Лише через багато років Ільченко зрозумів, що ножа не знайшли тому, що він дуже не бажав, аби знайшли. Дуже. Все його єство волало: «Не нагинайся! Не шукай!»)
Зараз Мусій вишукував поглядом якийсь зручний яр
Хлопець у черговий раз присів під кущем, на хвильку відволікся, бо занадто вже крутило черево, і і три татарина неначе з-під землі виросли.
Щойно не було нікого, і ось тобі на стоять півколом
Не треба нас боятися, досить чистою українською сказав найстарший, мружачись, неначе дивився на сонце.
«Аякже!»
Ми не ті, від кого ти втік. Ми нащадки рабів королеви Бони[18] і живемо в Барі.
А крім них у Барі ніхто не жив.[19] Власне, і вони забиралися до руїн міста, де вціліли тільки татарські будинки, лише на зиму. Решту часу кочували спустошеними околицями, випасаючи худобу, збираючи плоди (садів без господарів залишилося дуже багато), полюючи.
Мусій був пастушком, а заодно за три роки довів своє володіння пращею до найвищої майстерності, завдяки чому майже завжди був ситий (татари за пастушество годували, але далеко не донесхочу). Щоправда, на кожного збитого птаха треба було витратити кілька камінчиків, зате у великого жирного бабака не було жодних шансів
Та от що дивувало Мусія: хоча повз Бар весь час проходили різні війська, барських татар ніхто не чіпав.[20]
Чому саме прояснішало, коли Іса почав його вчити.
Мусій не збирався ночувати на постоялих дворах. Зрештою, трохи покуняти можна і в сідлі.
Тепер ворог приблизно знав, куди Мусій їде А що ворог на нього ворожив, сердюк анітрохи не сумнівався, бо він відчув не лише сам факт ворожіння, але й те, що через багато років назвали 6 «його стиль», і був певен, що то не стиль старого ворожбита, який так і не назвався, отже, шукати його міг лише ворог Але оці татарські штуки з кісткою дають не надто вірний результат.
Тож Мусій вирішив дотримуватися попереднього плану; переплисти на лівий берег Дніпра, тримаючись за мула, це неважко а потім
Проте вже смеркалося, на шляху поменшало народу, та
Сердюк зліз із мула і, тримаючи його за повіддя, поліз до чагарників.
Щось йому не подобалося.
Попереду донісся стук копит.
І позаду також.
З боку Києва зявилися два вершники.
Чорт забирай, але один з них жінка!
Назустріч виїхали ще двоє, у мундирах царських драгунів, але без рушниць чи пістолів.
Ільченко напружився раніше, аніж до його голови дійшло, що зазвичай солдати регулярних полків по двоє не їздили, бо важкі умови служби призводили до частого дезертирства. Якщо треба було послати звязкового, то посилали козака або когось із москалів старих служб, або «його благородіє» посилав свого довіреного холопа. Тим більше не їздили драгуни без вогнепальної зброї.
І раптом драгуни зіпялися у стременах, уважно подивилися на коней двійки, вихопили палаші й атакували козака, який супроводжував жінку.
Мусій відчув, що його роздирає навпіл. З одного боку, серце вимагало допомогти своєму, тим більше що навряд чи драгуни виконували наказ, скоріше, це були переодягнені розбійники; з іншого розум наказував не ставити під загрозу гетьманове доручення.
Але він не встиг схилитися на той бік чи на інший, бо сутичка тривала всього кілька секунд: козак не чекав нападу саме від драгунів, до того ж він явно звик битися з татарами та поляками, а ті й другі саме рубаються кривими шаблями, тож до бою з противником, що мав прямі палаші, він, либонь, став чи не вперше в житті і тієї самої миті, коли він блискавично зарубав одного, його заколов другий.
Вцілілий драгун наздогнав жінку, приголомшив її плазом і, страшно крикнувши, розігнав решту коней. Уся операція зайняла не більше хвилини.
Мусій, подякувавши долі за те, що в нього мул кінь би вже заіржав, а мули спокійніші, обережно, аби не виявити себе, витяг із саморобних піхов багнет і прилаштував його на трофейну шведську рушницю.