Він чомусь перестав вагатися, щось підказувало йому, що треба робити.
Шведський багнет, на відміну від старого багинета,[21] не вставлявся в дуло, а одягався на нього, що дозволяло стріляти, а головне багнет не міг випасти.
Мусій, подякувавши долі за те, що в нього мул кінь би вже заіржав, а мули спокійніші, обережно, аби не виявити себе, витяг із саморобних піхов багнет і прилаштував його на трофейну шведську рушницю.
Він чомусь перестав вагатися, щось підказувало йому, що треба робити.
Шведський багнет, на відміну від старого багинета,[21] не вставлявся в дуло, а одягався на нього, що дозволяло стріляти, а головне багнет не міг випасти.
Тепер драгун опинився у становищі нещасного козака, але навряд чи встиг це зрозуміти, бо, вискочивши із кущів, як вовк із засідки, Ільченко зробив випад. Той спробував відбити удар, але Мусій тримав рушницю двома руками, а вбивця палаш однією, та й тульський палаш, виготовлений вручну майстром-кріпаком, поступався шведській криці, яку виготовляв вільний робітник на фабриці.
Клинок переломився, залишивши, щоправда, зарубку якраз на тій трубці, якою багнет на ствол одягається, а сам багнет увійшов противнику «під ложечку».
Мусій швидко обшукав трупи На руках були порохом випалені клейма, які ставили рекрутам,[22] але на одязі не вистачало ґудзиків, отже втікачі з війська (слова «дезертири» він не знав).
О Господи! вигукнула жінка, підійшовши до Пройдисвіта, і спитала: Петро мертвий?
Ільченко кивнув.
Царство йому небесне, перехрестилася та. Мені до гетьмана треба.
Мусій мало не запитав, чи не треба їй до царя одночасно з султаном, проте жінка зрозуміла, про що він думає, тож, ухопивши двома пальцями гайтан на шиї, витягла підвішений на ньому перстень зі смарагдом, на якому був вирізьблений гетьманський герб.
Я від Мотрі Кочубеївни
Пройдисвіт відчув, що під ним пливе земля
Для нього не було ані дивним, ані потворним кохання між старим та юнкою. Якби всіх жінок, що виходили заміж за чоловіків, які годилися їм у діди, змушували до шлюбу ніякої змушувалки не вистачило б
До того ж старшинських дочок з дитинства привчали до думки, що чоловік буде немолодий, головне щоб старшина. А хто в нас найголовніший старшина?
Ясно йому було й те, чому Кочубеї ополчилися проти цього союзу: як не крути, як не верти, а не було в Україні ремесла, небезпечнішого за гетьманське: по Богданові жоден гетьман не помер з булавою в руках, а рідня-свояки сьорбнули донесхочу
Чого Мусій не міг зрозуміти, так це того, чому Кочубеї почали зводити на гетьмана звинувачення у привороженні та ще й у зґвалтуванні (начебто не помічаючи, що одно суперечить іншому) Такі побрехеньки могли погано для них самих скінчитися, адже, згідно із законом, за наклепи їм загрожувало те саме, що було б звинуваченому, тобто в даному випадку страта.
Як не дивно, але Кочубеїв поки що рятувало те, проти чого вони повстали, тобто кохання гетьмана, бо якби він просто бажав затягнути Мотрю в ліжко, то поплатилися б вони за брехню головами
Але ж гетьман у Києві!
Ні, поскакав до Білої Церкви.
Якщо розмірковувати головою, то доручення до патріарха було вочевидь важливішим. Проте в тому-то й проблема з цими закоханими, що вони часто думають не нею. Якщо лист Мотрі не потрапить до гетьмана, а той опісля дізнається, що Мусій міг, але не допоміг, буде сердюкові непереливки.
«Добре, допоможу їй добратися до Білої Церкви». Проте
Як гадаєш, до кого саме Кочубеї послали голуба?
Тому, що зарізяки виїхали назустріч, могло бути лише одне пояснення. Саме це.
А не випадково?
У відповідь Мусій мовчки показав те, що було в кишені одного з дезертирів, невеличкий клапоть паперу, на якому з одного боку було намальовано свинцевим олівцем тавро, як на конях, та літера «буки», тобто «два», з другого написано «забрати лист».
Дезертири явно ночували не в лісі чи на болоті, а в хаті. І не було в них із собою вогнепальної зброї, хоча при дезертирстві вони не могли прихопити самі лише палаші.
Вочевидь, той, у кого переховувалися ці дезертири, не дуже-то довіряв їхній витримці, боявся, що хтось із них та бабахне.
А треба було безшумно
Цікаво, чи розуміли вони, що хоч верть-круть, хоч круть-верть, а все одно в черепочку смерть? Причому саме в черепочку, рано чи пізно, дали б їм покуштувати чогось. Бачив Ільченко такі штуки при дворі бея Ісмаїла
Хата-землянка вигулькнула за поворотом яру несподівано, коли вже небо посіріло. Маряна єдине, що дізнався Мусій про жінку, це те, що звали її Маряною, ну й те, що можна оком побачити: років десь близько двадцяти, білява, сині очі так-от, Маряна, яка вела його ярами та стежками (ці місця вона знала, як власну долоню, що було трохи дивно), прошепотіла:
Хата-землянка вигулькнула за поворотом яру несподівано, коли вже небо посіріло. Маряна єдине, що дізнався Мусій про жінку, це те, що звали її Маряною, ну й те, що можна оком побачити: років десь близько двадцяти, білява, сині очі так-от, Маряна, яка вела його ярами та стежками (ці місця вона знала, як власну долоню, що було трохи дивно), прошепотіла:
Рік тому її не було.
Мало чого рік тому не було! Проте Мусій обережно витяг палаш, засунув його під праву пахву (повіддя він тримав правицею, як і личить лівакові), а в шуйцю взяв свій вірний пістоль. У нього було два пістолі, німецький та турецький, причому перший він носив за поясом, а другий в ольстрі.{11}
Як не мало він умів, але порох на полиці спалахував у нього неодмінно, без осічок. А такого, аби на полиці спалахнув, а у стволі ні, майже не траплялося. Сердюка поки що Бог милував.
Помилував і на цей раз. Бо кремезний, добре одягнутий чоловік як зявився у дверях, так одразу й скинув до плеча карабін. Ільченко випередив його на долі секунди і куля з рук мерця пішла в небо. Маряна скрикнула, що Пройдисвіт приписав переляку.
У землянці нікого не було. Проте тут і там було розкидано селянський одяг, за розміром підхожий на дезертирів, були тут і рушниця, і пістолі, і лядунки усе московське, більше того, тут знаходилися мортириця{12} та гранати свідчення того, що дезертири були не драгунами, а кінними гренадерами.
Мусій зразу вирішив, що литі мідні гранати він візьме, а от мортириця приваблива штука, але й примітна. Хоча Можна поки що замотати в щось та приторочити до Маряниного сідла. Вона легка, речей не має. А перед Білою Церквою приховати десь.
Спальне місце було зроблено зі свіжоскошеного сіна.
Дивно, коня немає.
Нічого дивного, Мусій знизав плечима, він на тих двох приїхав, цим коней не довіряли. Втекти, звісно, й пішки можна
Проте коні дорого коштують. Ну, ясно і те, що вчора вони швидше, аніж ми, дісталися до шляху, бо ми їхали поночі, а вони серед білого дня.
А сюди не так легко дістатися, як здається, потягуючись (потягуючись!), сказала жінка.
Сердюк обійняв її за талію, вона висковзнула, але лише для того, аби впасти на сіно.
Про що ти думаєш?
Про те, що нас тут можуть застукати
Ні. І ні. Не можуть, бо якщо тіла знайшли, то погоня по слідах не піде, я відвела очі
«Так ти відьма?»
тепер у слід носа втупить, а не побачить. І думаєш ти не про погоню. А про те, що якби Петро залишився живим, то лежала б я під ним.
Маряна посміхнулася.
Могло й так бути Він сподівався.
Вона засміялася.
А могло і не бути. Мало хто на що сподівається Он Мотря все ще бачить себе пані гетьмановою.
«Дійсно, якщо зразу не вдалося, то після такої веремії» Втім, сердюкові взагалі було байдуже до далекої доньки генерального судді, а зараз і поготів. Адже якщо їх не можуть знайти, а Маряна така красива а він уже кілька місяців не був із жінкою
Мусій Ільченко не міг бачити, що кожного разу, коли Марянині нігті впивалися в його плечі, труп невідомого йому старшини здригався.
А тим часом.
Государ Петро Олексійович (формулу «Петро І» він вигадає трохи згодом, чим дасть поштовх чуткам, що є предтечею антихриста: перший, а потім ще другий буде!) ніяк не міг заснути. Десь о другій годині він зволив згадати, що його непокоїло: у повідомленнях з Москви та Санкт-Пітер-Бурха (він і подумки вимовляв повністю, зі смаком: Санкт-Пітер-Бурх) уже три місяці не повідомлялося про жодну страту.
За три місяці жодної крамоли, жодного хабара, жодного випадку казнокрадства? Покривають Покривають!
Петро підвівся, одягнувся сам, без допомоги пожалів будити денщика (із жінками він лягав удень, а спав з денщиком, причому це був єдиний випадок, коли цар зволив пояснити підданим свою поведінку: в момент засинання з ним, мовляв, корчі бувають, і єдиний засіб від них учепитися в чоловічі плечі. Що ж, ті троє, що мали право входити до кімнати, де зволив зупинитися Його Величність, тобто Меншиков, Головін та Апраксій, інколи заставали сцени, схожі на корчі)
Цар витяг з-під подушки звязку ключів, швидко пройшов до сусідньої кімнати, яка вся була заставлена скринями, що їх Його Величність зволив зробити власноручно й секретні замки до цих скринь сам «измыслил».
Цар витяг з-під подушки звязку ключів, швидко пройшов до сусідньої кімнати, яка вся була заставлена скринями, що їх Його Величність зволив зробити власноручно й секретні замки до цих скринь сам «измыслил».
У цих скринях, які Петро чомусь називав «шкапами», заперті на ключ спали царські секретарі.[23]
Петро відкрив першу-ліпшу скриню, витяг секретаря Витяг у буквальному розумінні, схопивши за плечі з усієї своєї богатирської сили.
Секретар, що не вперше переживав подібну оказію, спав у мундирі, щоправда, штани в нього були мокрі: терпів, бідолаха, з останніх сил, а коли цар його схопив синці точно будуть, то з переляку
Пиши! рявкнув Петро Олексійович. Господа! Понеже уведомлены Мы, што вы по доносам ни одново дела не свершили, но всё поманиваете, забывая Бога и души свои, того ради последнее, о сем пишу к Вам. Ежели пяти или шти дел главных, буде более, не успеете, до первого числа и преступникам не учините смертную казнь, то вам сие будет! Про смертную казнь и што им самим сие будет, подчеркни жирно. Што еще? Ну! Што еще есть?!
Про протопопа ж писали, с Воронежу, на которова донос поступил, што писал протопоп ночью, а чего писал неведомо. Запирается, говорит, ничего не писал, и даже пера с чернилами не нашли в доме. А на дыбу его нельзя, спина больная, помрет ишшо.