Удар кулі відкинув фігуру на кілька кроків, та вона підхопилася, сердюк це не так побачив (бо перед очима мерехтіли плями), як здогадався і знову зустрів нечисту силу багнетом.
І знову опинився у становищі мисливця, котрий ведмедя взяв на рогатину, але людиноподібна істота, що билася на багнеті, й не думала слабнути попри кілька жахливих ран. І все це в повному мовчанні.
Несподівано біля Пройдисвітової голови гримнув постріл з пістоля, потвора здригнулася, завмерла й осіла на землю.
А ось тепер уповні прощавай, Дороше. Чи як тебе звали? Голос Маряни, в руці якої димівся турецький пістоль, звучав неприродно.
Пройдисвіт викресав вогонь, подмухав на трут і мало не скрикнув: на землі лежав той невідомий літній старшина, якого він уже одного разу вбив. Ось і дірка на місці ока він, як і завжди, цілив у перенісся, але саморобна куля, як і завжди, трохи відхилилася від лінії прицілу.
І ще чотири рани на тілі.
Ільченко замахнувся палашем, але раптом відчув: не треба. Дорош (який, можливо, і не Дорош) тепер мертвий повністю й назавжди.
І ще чотири рани на тілі.
Ільченко замахнувся палашем, але раптом відчув: не треба. Дорош (який, можливо, і не Дорош) тепер мертвий повністю й назавжди.
Пояснюй! Він повернувся до жінки.
Та нема чого пояснювати
З Мусієвої горлянки вирвалося щось хрипке, і жінка заторохтіла, неначе хліб молотила.
Дорош це далекий родич Кочубеїв. Як і вони, з Криму.[29] Тобто батько його з Криму. А він як дізнався, що Кочубеї тут високо піднялися, так і приїхав, охрестився у ту віру, де більше сала дають. А може, й не хрестився, про Кочубеєве бусурманство чув?
Хто не чув! Хоча досі Ільченко не знав, вірити цьому чи ні.[30]
Хоча він, на відміну від тебе, необрізаний.[31] Маряна перехопила Мусіїв погляд. Ну так, був гріх. А то звідки б мені знати? Чоловік пропав, з першого ж походу по весіллі не повернувся, ніхто й не знає мертвий чи у полоні. А кортить!
Вона знову потягнулася, її біле тіло (одягтися не встигла) просто світилося у темряві.
Чоловік встиг подумати, що оця жінка була з ним не лише через кілька годин після смерті Петра, але й через кілька хвилин після першої смерті Дороша, з яким спала та якому була багато чим зобовязана
Проте Їм їхати далі разом і відьма могла б бути не такою красивою
Я забув спитати про головне.
Маряна здогадалася, не перепитуючи.
Я поклала до другого пістоля свій хрестик. Поверх кулі.
Гладкоствольну зброю можна було зарядити двома кулями одна поверх іншої.
А звичай носити хрести на грудях потроху розповсюджувався, хоча ще донедавна такого звичаю не було.
Не знаю, що більше подіяло: чи те, що освячений, чи те, що срібний. А чому срібний шрот не подіяв сама не втну. І бабуся, і старий оцей запевняли, що повинен виручити.
Зате Мусій це розумів він вистрілив занадто рано, з надто великої для уламків монети відстані, і ті два-три шматочки, що влучили, застрягли в одязі. Треба буде срібну кулю відлити.
А тим часом.
Гетьман стиснув голову руками. Його кохану видають заміж За Чуйкевича.
І нічого не можна зробити
Нічого
Не можна зараз сваритися з Кочубеями, з Чуйкевичами, з Апостолом, що стоїть за ними.
Не можна, не можна
Тим більше що однаково вони з Сонечком бути разом не можуть. Якщо раніше можна було без зайвого галасу отримати дозвіл від патріарха, то зараз не можна І не скажеш же вголос, що Кочубеї мусульмани
Ніяк не можна.
Тим більше що, схоже, від нього й чекають якоїсь дурості.
А Мотря ляже з іншим
Біль Боже, як це боляче
А ще Апостол кричав йому в обличчя:
Якщо так і далі буде, то кури нас загребуть!
Чому йому згадалося зі Святого Письма: «не прокричить тричі півень, як ти тричі зречешся»?
Можуть нас кури загребти, можуть. Петро веде справу круто, а ще кілька років тому здавалося, що він від українців лише вірності хоче І були ж вірні, були! А подяка яка? Вважай, по два, по три рази щомісяця нові обмеження наших прав! Он учора московський капітан кричав: «Вы, блядины дети, у нас в мешке!»[32] А майже так!
До речі, серед козацтва за такі слова на адресу матері спокон віку була одна відповідь А тепер спробуй сказати їх благородію: «витягай шаблю», одразу кричить: «Тут изменное слово и дело!». І що робити? Повставати? Легко сказати! Якщо зберемо усі сили докупи, то одного свого проти трьох-чотирьох московитів виставимо. А не зберемо, Петро не випадково направляє наші полки в різні боки
Як добре було б, якби Карл упень, остаточно розбив Петра так, щоб той довго не міг піднятися. Тоді можна було б просто написати ввічливого листа, що так, мовляв, і так, віднині ми незалежна держава. І без повстання. Але чи переможе Карл, у якого війська все-таки менше?
А Мотря виходить заміж
Мабуть, єдине, що втішає, оця справа з патріархом.
Це для Бога. Для душі. Для вічності.
Прости мене, Господи!
Частина друга,
в якій розповідається про маловідомі види
природних та надприродних істот,
про маловідому державу та її мертвого гетьмана
Вранці вони не встигли відїхати і кількасот кроків від місця привалу, як Мусій відчув, що на нього знову ворожать. Повернувся очима до відьми: без слів ясно вона теж відчула.
природних та надприродних істот,
про маловідому державу та її мертвого гетьмана
Вранці вони не встигли відїхати і кількасот кроків від місця привалу, як Мусій відчув, що на нього знову ворожать. Повернувся очима до відьми: без слів ясно вона теж відчула.
Маряна подумала і сказала:
Це не Сулейман.
Ільченко теж відчував, хоча й не зміг би обґрунтувати (і навіть слова не знав такого «обґрунтувати»), що той, хто перетворив Дороша на упиря, і той, хто ворожить, зовсім різні люди. Та й ворожили на нього ще до вбивства родича Кочубеїв.
А він Сулейман цей він на нас ворожив?
Мабуть, що ні Він просто підняв мерця, а той сам пішов шукати. Й одного тебе він міг і не знайти
Одного мене?
Упир приходить або до вбивці, або, ще частіше, до жінки А тут ми разом.
«Раніше не могла підказати?»
Не підозрюй мене. Я лише зараз кінці з кінцями звела. Щось згадала, про щось здогадалася. І здається мені, що підняти він може лише свого учня. Не чула я такого ніколи, але мені чомусь так здається.
Пройдисвіт замислився. Він десь чув, що отаке ворожіння на кістках не кожного разу вдається і повторити його можна лише через кілька днів.
Просто їдьмо швидше. Мій мул витривалий, кобила твоя також. Хоча я дурень, що тих зайвих коней не спіймав. Хліба пожувати і в сідлі можна. Поспати рівно стільки, аби коні відпочили.
А я спробую зробити так, аби слідів не залишилося.
Однак жінка переоцінила свою силу. Борисов знову натрапив на слід. Більше того, один із ногайців розгледів відбитки копит саме цього мула і коня жінки, яка була із сердюком; звідкіля вона, до речі, взялася?
Пройдисвіт їхав першим. Щось його непокоїло, щось неначе дряпало по душі, проте жодних доказів не було. Тому він витяг з ольстри турецького довгоствольного, зі зміїною головою пістоля.
Ой, що це?
Із трави звелася голова. Голова змії, тільки в багато разів більша, аніж будь-яка з тих, які Мусій бачив раніше.
Змія була величезною. Ільченко чув про зустрічі з велетенськими зміями ще в Барі, від татар[33] і тоді, підлітком, вірив. Потім, дорослою людиною, жодного разу не зустрічав і вже не йняв віри.
Тепер треба було повірити своїм очам
Її довжина була близько пятнадцяти кроків, товщина більше кроку.
Маряна зойкнула, але Мусій знав: зараз важливо не робити різких рухів. Губи вже самі шепотіли слова, буквального змісту яких він не розумів і не міг розуміти, бо ці слова йшли ще із сарматської мови.
Змія підняла голову. Ясна річ, вона нічого б не почула, навіть якби сердюк не шепотів, а кричав. Проте якісь хвилі, що їх створювало закляття, досягали неї, будили щось, чому рептилія не змогла б дати визначення, навіть якби вона була розумна.
Величезна гадина розвернулася й щезла.
Мусій перехрестився
Зарано.
Позаду почувся тупіт копит. Кількох коней. Утекти не вдасться. Отже доведеться або вмовити цих вершників, або померти в бою.
Вот он где! засміявся порутчик і крикнув татарською: Взять! Баба ваша.
І раптом полетів убік разом з конем.
Змія не намагалася кусати і не витрачала часу, аби душити. Вона била то головою, як тараном, то хвостом, як цепом.
Мусій з Маряною рвонули вмить і зупинилися лише за годину
У Борисова голова боліла як ніколи у житті. Він не знав, що це струс мозку, але розумів, що він ще легко відбувся. Зазвичай вершники, що падали разом з конем, ламали ключиці чи стегна, а якщо лука сідла влучала у черево, то помирали в жахливих муках. Клята зміюка довго не помирала, власне, її тіло ще й досі здригалося. На ногах залишилися сам Борисов, його денщик та один з калмиків, точніше, ногаєць, саме той, що гадав. Ну й, звісно, Роб рудий. Цей у вогні не горить й у воді не тоне. Васька та Роб здогадалися зіскочити з коней, що казилися, й відбігти вбік, і азіат, під яким кінь чомусь був спокійнісінький, нашпигував зміюку стрілами, а Роб аж три кулі всадив. У нього стара, але добра двоствольна аркебуза мисливська. Потім Васьчину взяв. Решта мертві або покалічені, хоча деякі встигли почастувати потвору своїми шаблями.
Мурзо, звернувся татарин рідною мовою, якщо далі гнати звіра, поранені пси не потрібні.
Холодність, з якою було сказано ці слова, справила враження навіть на Аркадія Петровича. Хоча якби він замислився, то сам дійшов би такого висновку.
Дворянин, як уже казали, зростав біля татарського кордону, ще змалку навчився кидати аркан, та й у ногайця ось він (про аркан Борисов подумав, бо сердюка треба було взяти живим). Їхати вчотирьох небезпечно? А це як сказати. У місцевості, де постійно рухалися козацькі, російські та польські війська, розбійників було чимало, проте вони переховувалися невеликими купками велику легше виявити.
Якби у преображенця менше боліла голова, то він перехопив би погляди, що їх татарин кидав на його діамант.
У Мусієвій голові колотилася одна й та сама думка: як поміняти мула та коня, сліди яких ворог добре запамятав, на нових тварин так, щоб супротивник слід втратив. Але, на жаль, поки що з цієї колотнечі нічого не виколотилося, не збилося ніякого масла.
Ти диви, скільки лятавців,{16} подала голос Маряна.
Ільченко підняв голову: дійсно, з неба ніби градом падали зірки. Хоча хтось йому казав, що зірка не може падати.