Тоді Пройдисвіт також про лятавців подумав, та не став перепитувати.
Несподівано одна із зірок неначе полетіла прямо на них, подвоюючись у польоті.
Це була не зірка!
Ільченко вихопив той пістоль, який було набито срібною кулею, відлитою з монети, і зіскочив з мула.
Проте курок уперше в Мусієвому житті клацнув даремно. Осічка.
Переляканий на смерть, сердюк вихопив палаш. І полетів сторчголов. Лятавець відбив палаш голіруч, ударивши ребром долоні по голомені,{17} а шуйцею просто зацідив Пройдисвітові у щелепу.
Наступної миті Ільченко побачив дуло власного пістоля й почув спокійний голос:
У моїй руці вистрелить.
Жіночий голос. І рука була жіноча.
Тоді або стріляй, або мені віддай, неначе збоку почув Пройдисвіт самого себе. І, не підводячись (мало що цей біс може зробити), нарешті роздивився. Їх було двоє, причому
А от про жінок-лятавок ніхто ніколи не згадував.
Вони були схожі, як близнятка, тільки й того, що одна що в одного груди пласкі, а в другої ні. Ну, й одягнені відповідно до статі. А так дуже схожі русяве волосся, кирпаті носики, веснянки та сині очі. Яскраво-сині. Виглядала дівчина років на шістнадцять-сімнадцять, хлопець трохи старшим. Єдиною зброєю парубка була рушниця, а на поясі багинет саме багинет, кинджал, що вставляється в дуло.
Цікава зустріч, дзвінким голосом сказала дівчина. Давно я не зустрічалася одразу з двома ворожбитами. А от слід ти поганенько замела, звернулася вона до Маряни.
Зроби краще, сказав і сам злякався своєї сміливості Ільченко.
А чого б це? Не забагато буде? насупився хлопець.
Мені подобається, заперечила лятавка, повернулася обличчям туди, звідкіля прибули Мусій з Маряною, і щось швидко-швидко зашепотіла. Як не тихо, але Пройдисвіт розібрав, що мови цієї він не лише не знає, але й ніколи не чув. Мені сподобалася твоя мужність, повернулася вона до Пройдисвіта. Другий неясно додала дівчина з неба.
Помовчали.
А про що говорити у такій ситуації?
Мені треба до Дубоссар, знову заговорила лятавка.
Мусій хотів було сказати: «Ти що, дороги не знаєш, коли аж сюди залетіла?», та вчасно прикусив язика. Сміливість сміливістю, а дурість дурістю. Шлях до Дубоссар він знав аж надто добре.
Нас віднесло вбік, гадаю, що дуже далеко.
Ільченкові здалося, що вона про щось мовчить, проте він теж знову помовчав. Тобто помовчав стільки часу, скільки треба, аби порахувати до трьох.
Я їду до Букурешта. Можу провести.
Мусій аж сам здивувався, почувши свої власні слова. Тільки Бог може знати, як у Дубоссарах, де, здається, є свій гетьман, зустрінуть гінця гетьмана Мазепи.
За місяць до того.
Як це завжди буває, одні змирилися, і профоси їх вели або навіть несли. Інші пручалися, билися, кричали про свою невинність. Борка Чорний намагався довести, що він двічі поранений спереду, а втретє, у спину, то вже коли всі тікали. Мирон Іванов що шведи зайшли з тилу і дали залп. Васька Алейников що його випадково хтось зі своїх ткнув іззаду багнетом.
Та профоси, як завжди, нікого й нічого не слухали. Вони вели, волокли, інколи несли нещасних, ставили їх на барила, накидали на шиї петлі, які команда кінних вязала на гілки, вибивали барила з-під ніг і котили їх до наступних гілок.
Офіцери спостерігали за стратою з камяними обличчями. Наказав Великий Государ{18} стратити всіх поранених у спину,[34] значить, усіх. І скажіть спасибі, що не змушує нас самих працювати катами. Як колись після стрілецького бунту.
Дехто особливо з іноземців, ветеранів багатьох воєн розумів, що винен у поразці сам Петро, який розкидав війська, вважаючи, що Карл далеко, а Карл виявився близько і пішов громити по частинах. І тут без поранених у спину ніяк не могло обійтися.
Але ті, хто ловив себе на такій думці, починали читати молитви не дай Боже, Петро здогадається.
Проте ця історія мала продовження. За два тижні.
Підпрапорщик{19} Яків Ґава, прозваний так ще в дитинстві, перевязав голову рукавом сорочки мертвого однополчанина. Царство тобі небесне, Петре, не найкращою людиною ти був, ну та хай тобі Бог простить, як я прощаю.
А от повертатися до своїх не можна. Подряпина незначна, до того ж на потилиці. А якщо цар сказав: «усіх», значить, усіх.
Ґава закусив губу, згадуючи минулу сутичку.
Здавалося, німецький генерал, який ними командував, усе розрахував правильно. Росіян було набагато більше, також у них у складі кожного полку була команда списоносців у шведів списів не було. До того ж майже всі російські кавалеристи були з «кіннотників старих служб», тобто ветеранами боїв з турками й татарами.[35] Та й у цій війні не перший раз. Сам він, Яків, уперше увігнав списа в татарина під Білгородом, невдовзі по закінченні Чигиринських походів. А бій був чисто кавалерійський, піхоти не мали ані ті, ані інші.
Проте генерал не врахував, що важкі німецькі сідла, амуніція та озброєння, які Петро змавпував у німців, були заважкими для ногайських коней, що поставлялися до російського війська.
А головне Не той був настрій у війську, не той. Коли вони відбивали татарський напад на Білгород, то все було ясно за тобою або твоя родина, або, якщо в самого нікого немає, такі ж, як ти, православні. Храми Божі в тебе за спиною. То й билися може, не всі вміло, проте всі хоробро. Погнали татар. Дорогою ціною, але погнали.
І потім, коли ходили на Казі-Кармен, теж усе було ясно буде фортеця нашою, важче буде нападати татарам. Отож що гетьманові козаки, що государеві ратні люди ніхто не тікав від пострілів. Узяли Казі-Кармен.
А ця війна Навіщо вона? Мовчали всі, ясна річ, бо довгий язик з головою рубають, але не той був настрій.
До того ж учора саме ці шведи розбили чисельно більший російський загін, яким командував САМ.
І не пішов Петро Олексійович за поразку помщатися, нас послав, а сам не пішов.[36]
Шведи закрутилися, неначе сніжинки під час хуртовини, та якось трапилося так, що вони опинилися не проти роти списоносців, а проти роти простих драгунів. З кільканадцяти кроків обмінялися залпами з пістолів і вихопили клинки.
Широкі й довгі шведські шпаги, якими можна було й рубати, перша шеренга тримала їх перед грудьми, друга над головою.
Врізалися. Вдаривши міцним кулаком, шведи розбили ту частину, яка опинилася перед ними, погнали коней без вершників на інші російські роти. Далі бій перетворився на різанину.
Яків перевдягнувся. Штани та жупан, зняті з дрібного шляхтича, якого розстріляли за шпигунство на користь шведів, він уже кілька днів у саквах возив, пояснивши капітанові, що, можливо, у розвідці доведеться перевдягатися. Забрав у Петра набої, поміняв спис на рушницю. Довго думав, чи міняти шпагу на Петрову шаблю у частини російських драгунів залишалися шаблі, попри царський наказ, щоб були лише шпаги та палаші. З усієї зброї Яків найкраще володів списом, проте спис видно здалеку. Шпагою чи шаблею він володів теж не найкращим чином, проте коли колеш шпагою на повному скаку, ворог здебільшого не встигає відбити удар. А в обороні можна ефес підставити. Ваганням Якова поклав край ще один кінь без вершника, що пробився через підлісок. Легко впіймавши його, Ґава привязав до луки сідла дві петлі, які зробив з Петрового пояса, і вставив у них спис, який тепер лежав уздовж кінського крупа. Якщо доведеться заходити до якогось села, то списа сховати можна. Ще подумав і перевязав темляк із середини списа на кінець, для ноги. Хай буде не просто темляк, а козацький ножник, бо при ударі списа у супротивника віддача бувала такої сили, що, хоча й дуже рідко, але траплялося, що аж відривало руку. Козаки петлю одягали не на руку, а на ногу, і віддача ділилася навпіл. Тепер треба було визначитися, куди прямувати.
На Січ чи на Дон? Там якісь заворушення, згинути легко. І на шляхах подвійні, потрійні кордони.
Раптом Ґава згадав існує ще один гетьман, ще одне, нехай нечисленне, козацтво.
Сулейман, якого, до речі, звали Ахмедом, а Сулейман то титул, що його носив глава школи магів, яка виводила свій родовід од Сулеймана ібн Дауда, як мусульмани називали біблійського царя Соломона, витер спітніле чоло хусткою.
Він намагався спіймати летючого джина (так Сулейман називав тих, кого Маряна називала лятавцями, обоє були дуже далекі від істини), але джинів виявилося двоє. Як наслідок він, найпотужніший чаклун ісламського світу, мало не відправився перевіряти, що зі сказаного в Корані про потойбічний світ правда, а що ні, джинів же знесло на північ. (Спроба вловити магічно то вам не аркан кидати. Якщо, не дай Аллах, справа зірветься, то ворога відкине якнайдалі. Ще добре, що самого разом з будинком не закинуло кудись далеко. Як колись Алла-ад-діна, що його гяури Аладіном обзивають.) Сулейман не зрозумів, як це вийшло, але побачив, що джини впали до тих двох чаклунів, які двічі вбили його учня. Слабенькі чаклуни, хоча в деяких питаннях вони, можливо, й не такі вже й слабенькі. Треба діяти відповідно.
Сулейманом керувало не тільки відчуття помсти, хоча вбитий був не лише його учнем, але й його очима, вухами та руками в Гетьманщині. Наявність людини в Батурині давала йому зайві шанси при султановому дворі, бо перетворювати прості речі на золото не вмів жодний маг. Треба було карєру робити. Якби йшлося лише про мертвого, Сулейман махнув би рукою все одно назад не повернеш. Проте ці двоє зіткнулися з джинами, і, можливо, ті їх чогось навчать. Та й вони одне одного адже не могло бути такого, аби вони вміли одне й те саме. Можуть повстати два сильних маги. Конкуренти й вороги. Треба їх знищити. Тим більше що вони прямують Сулейман сам не зрозумів, як втямив, але втямив, вони до Дамаска прямують.
Інший чаклун теж замислився. Що трапилося, він частково бачив у діаманті, частково відчув через коливання астралу, але частково не зрозумів. Отже, як виявилося, гонець чаклун, причому володіє закляттям, яке чи то підкоряє змій, чи то дозволяє викликати велетенську зміюку невідомо звідки (цього маг не зрозумів). Потім, як здалося чаклунові, сердюк притяг до себе когось уже точно з іншого світу, відбивши того в Сулеймана. Насправді все було майже навпаки лятавці від Сулейманової привязки відірвалися самі, проте Мусієва та Марянина сила подіяла на них, як певний поклик, чого вони, знесилені магічним двобоєм, не встигли навіть і зрозуміти. Але усіх цих тонкощів чаклун-спостерігач не втямив, отже запідозрив, що Мусій чаклун надзвичайної сили, що, ясна річ, було перебільшенням у сотні разів.