Не маю жодних сумнівів, відказав Мірошник. А тепер, коли ти полагодив покрівлю, піди краще додому й відпочинь, бо я хочу, щоб узавтра ти загнав моїх овець на пасовисько в гори.
Бідолашний Ганс не насмілився заперечувати, тож рано-вранці наступного дня Мірошник підігнав свою отару до його хатини, й Ганс погнав її в гори. Він витратив на це цілий день і повернувся додому такий знесилений, що заснув просто на стільці та прокинувся, коли день уже був у розпалі.
«Як чудово проведу я час у своєму садку!» порадувався він і тут-таки взявся до роботи.
Але йому так і не судилося доглянути за квітами, бо його друг Мірошник безнастанно приходив і посилав кудись із різноманітними дорученнями або викликав на млин допомагати в роботі. Ганс час від часу дуже журився, бо боявся, що квіти гадатимуть, ніби він їх покинув, але втішався думками про те, що Мірошник його найщиріший друг. «До того ж, думав він, Мірошник збирається віддати мені свою грабарку, а це велика щедрість».
Отак малий Ганс трудився на Мірошника, а той проголошував красиві слова про дружбу, які Ганс занотовував у записнику й перечитував ночами, бо дуже любив учитися.
Сталося так, що одного вечора, коли Ганс грівся у себе в хатині біля вогнища, хтось голосно затарабанив у двері. Ніч була буремною, сильний вітер завивав так, що спершу Ганс подумав, що то негода хилитає дверима. Проте застукали вдруге, а потім і втретє найгучніше.
«Це якийсь нещасний подорожній», сказав собі Ганс і побіг до дверей.
На порозі стояв Мірошник із ліхтарем в одній руці та великим ціпком у другій.
Любий Гансику, заволав Мірошник, у мене велика біда. Мій синочок упав із драбини й сильно забився, отож я іду по Лікаря. Але він мешкає так далеко, а ніч така буремна, що я подумав ліпше, коли ти підеш замість мене. Ти ж знаєш, я збираюся віддати тобі свою грабарку, тож буде справедливо, якщо і щось зробиш для мене навзаєм.
Певна річ! вигукнув Ганс. Те, що ти звернувся до мене, я сприймаю як шану й зараз-таки вибираюся в дорогу. Тільки дай мені свій ліхтар, бо ніч така темна, боюся, я можу впасти в канаву.
Вибач, але це мій новий ліхтар, сказав Мірошник, буде великою втратою, якщо з ним щось станеться.
Ну нічого, я якось упораюся, заспокоїв його малий Ганс, надягнув свою кожушину, теплу червону шапку, завязав на шиї шарф і подався з дому.
Як ревіла буря! Ніч була така темна, що Ганс нічого не бачив, а вітер мало не збивав його з ніг. Проте він мужньо йшов уперед і аж за три години дістався будинку Лікаря й постукав у двері.
Хто там? гукнув Лікар, вистромившись з віконця спальні.
Малий Ганс, Лікарю.
І чого тобі треба, Гансику?
Мірошників син зірвався з драбини й забився, тож Мірошник хоче, щоб ви приїхали негайно.
Гаразд! відповів Лікар. Він наказав сідлати коня, і взув міцні чоботи, і взяв ліхтар, і спустився вниз, і поскакав до будинку Мірошника, а малий Ганс плентався слідом.
А буря все ятрилася й ятрилася, а хлюща лила й лила потоками, і Ганс не бачив, куди йде, то й відстав від коня. Врешті-решт він заблукав, збився на манівці й загруз у трясовині, а це було дуже небезпечне місце, бо там крилося повно провалин, і малий Ганс потонув. Його тіло знайшли наступного дня козопаси: воно спливло на поверхню, і козопаси віднесли його до хатинки.
Усі пішли на похорон малого Ганса, бо його любили, а Мірошник виступив головним плакальником.
Оскільки я був його найщирішим другом, виголосив Мірошник, буде справедливо, якщо я матиму найкраще місце. І він, у довгій чорній пелерині, очолив поховальну процесію й раз у раз витирав очі великим носовичком.
Смерть малого Ганса важка втрата для нас усіх, сказав Коваль, коли похорон завершився й усі розсілись у таверні випити вина з корицею і попоїсти солодких пиріжків.
Смерть малого Ганса важка втрата для нас усіх, сказав Коваль, коли похорон завершився й усі розсілись у таверні випити вина з корицею і попоїсти солодких пиріжків.
Важка втрата, принаймні для мене, відізвався Мірошник. Господи, та я мало не віддав йому свою грабарку, а зараз не знаю, що мені з нею робити. Вона мені страшенно заважає на подвірї, а така ж потрощена, що за неї нічого не виручиш, якщо спробувати продати. В подальшому я більше нічого й нікому не віддаватиму. Бо твоя щедрість на тобі ж і окошиться
Ну, і що далі? запитав Щур по тривалій паузі.
Це кінець, відповіла Коноплянка.
А що сталося з Мірошником? поцікавився Щур?
Знати не знаю, мовила Коноплянка, й більше того знати не хочу.
От і видно відразу, що в твоєму характері немає співчуття, промовив Щур.
Боюся, ви не зрозуміли моралі цієї історії, зауважила Коноплянка.
Чого не зрозумів? заверещав Щур.
Моралі.
Ти хочеш сказати, що ця історія має мораль?
Звісно, має, сказала Коноплянка.
Ну знаєш, розлютився Щур. Ти мусила мене попередити, перш ніж почала свою історію. Тоді я б і слухати тебе не став, я би просто пирхнув і пхекнув, як отой критик. Власне, ще й зараз не пізно.
І він щосили запирхав і запхикав, хляснув хвостом по воді й пірнув у свою підводну нору.
Ну, і як вам цей Щур? запитала Качка, яка підпливла за декілька хвилин. Він має багато гарних рис, але я, зі свого боку, маю материнські почуття, і коли бачу затятого старого парубка, то мені сльози навертаються на очі.
Боюся, що я його розсердила, зауважила Коноплянка. Справа в тому, що я розповіла йому історію з мораллю.
О, це завжди дуже й дуже небезпечно, вирекла Качка.
І я з нею цілковито погоджуюся.
Диво-феєрверк
Син Короля збирався одружитися, тож усі навкруги безмежно раділи. Він цілий рік чекав на свою наречену, й нарешті вона прибула. Це була Російська Царівна, й вона подолала увесь шлях із Фінляндії на санчатах, у які був запряжений шестерик північних оленів. Санчата мали форму великого золотого лебедя, і між двома золотими крилами напівлежала сама юна Царівна. Її довга горностаєва мантія спускалася до самих ніжок, голову прикрашала мініатюрна шапочка зі срібної парчі, й була Царівна вся біла, як Сніговий Палац, в якому вона прожила все попереднє життя. Такою вона була білошкірою, що коли їхала вулицями, всі люди дивувалися.
Вона немов біла троянда! вигукували люди і кидали їй з балконів квіти.
Принц вийшов назустріч їй до Замкових Воріт. Він мав мрійливі фіалкові очі, а волосся його було, мов чисте золото. Побачивши Царівну, він опустився на одне коліно й поцілував їй руку.
Ваш портрет прекрасний, прошепотів він, але ви чарівніша за свій портрет
Юна Царівна спалахнула румянцем.
Раніше вона була, як біла троянда, сказав молодий Паж своєму сусіді. А зараз вона, як червона троянда.
І весь Королівський Двір прийшов у захват.
Протягом трьох наступних днів усі ходили й повторювали: «Біла Троянда, Червона Троянда, Червона Троянда, Біла Троянда», а Король віддав наказ, щоб Пажеві подвоїли платню. Оскільки він не отримував жодної платні, то це подвоєння мало йому дало, але то була велика честь, про яку своєчасно написали у Придворній Газеті.
Минуло три дні, і відсвяткували весілля. То була вражаюча церемонія: молодята йшли, побравшись за руки, під великим балдахіном із кармазинового оксамиту, розшитого перлами. Потім відбувся королівський бенкет, який тривав пять годин. Принц і Принцеса сиділи на чолі столу у Великій залі й пили вино із чаші з чистого кришталю. Тільки справжні закохані могли пити з цієї чаші, бо коли її торкалися облудні вуста, чаша чорніла, затьмарювалась і тьмяніла.
Ясніше ясного, що вони кохають одне одного, проголосив юний Паж. Ясно, мов кришталь!
І Король удруге подвоїв йому платню.
Яка велика честь! вигукнули усі придворні.
Після бенкету очікувався бал. Наречений і наречена мали танцювати в парі Танок Троянд, а Король пообіцяв заграти на флейті.
Грав він зовсім кепсько, проте ніхто й ніколи не насмілювався йому це сказати, адже він був Король. Власне, знав він лише дві мелодії та ніколи не міг добрати, яку саме грає, але це не мало значення, бо коли б він не грав, усі кричали: «Чарівно! Чарівно!»
Останнім номером у програмі були грандіозні феєрверки, які мали розпочатися рівно опівночі. Юна Принцеса ніколи в житті не бачила феєрверків, тому Король наказав, щоб їх у день весілля запустив сам Королівський Піротехнік.
Як виглядають феєрверки? запитала вона у Принца якось уранці, вийшовши на терасу.
Вони схожі на Північне Сяйво, сказав Король, який завжди відповідав на питання, поставлені іншим людям, тільки природніші. Сам я люблю їх більше за зорі, тому що завжди знаю, коли вони зявляться, та ще вони такі ж принадні, як гра на флейті. Ти просто мусиш їх побачити.
Тож у кінці Королівського Саду встановили великий поміст, і коли Королівський Піротехнік розклав усе по своїх місцях, феєрверки почали балакати між собою.
Який гарний цей світ! вигукнула маленька Петарда. Гляньте лишень на оті жовті тюльпани. Навіть якби вони були справжніми хлопавками, то не стали б прекраснішими. Я така щаслива, що подорожувала. Подорожі просто дивовижно розвивають розум і кладуть край упередженням.
Королівський сад ще далеко не весь світ, дурненька Петардо, відрізала велика Римська Свічка. Весь світ величезний, треба цілих три дні, щоб його оглянути.
Будь-яке місце, що любиш, стає цілим світом, пояснила задумлива Вогняна Карусель, яка колись у молоді роки була привязана до старого соснового короба й дуже пишалася своїм розбитим серцем. Але кохання нині не в моді, його вбили поети. Вони так багато пишуть про кохання, що ніхто їм не вірить, що й не дивно. Справжнє кохання страждає і мовчить. Памятаю, як я колись та менше з тим. Романтичне кохання річ минула.
Дурниці! спалахнула Римська Свічка. Романтика ніколи не вмирає. Вона як місяць небесний, і живе вічно. Ось, наприклад, наші молодята кохають одне одного дуже міцно. Я все почула про них сьогодні вранці від Картонної Гільзи, яка опинилася в одній коробці зі мною, отже я знаю всі придворні новини.
Але Вогняна Карусель похитала головою:
Романтика померла, романтика померла, романтика померла бубоніла вона, бо була з тих, хто вважає, що коли одне й те саме повторювати без упину, то воно врешті-решт справдиться.
Раптом пролунав різкий, сухий кашель, і всі озирнулися.
Кашель ішов від довготелесого зухвалого Фонтана-ракети, який був привязаний до верхівки іще довшої палі. Він завжди відкашлювався, перш ніж щось зауважити, аби привернути до себе увагу.
Гм-гм, мугикнув він, і всі прислухались, окрім Вогняної Каруселі, яка й досі хитала головою й бурмотіла: «Романтика померла».