Тоді селянин присів на купині і задумався: «От чудо! Кожне дерево говорить своєю мовою і знаходить такі жалісні слова, що духу не вистачає сокиру підняти. Що мені робити, якщо ніде не знайдеш дерева, що мовчки дозволило б себе зрубати? Серце моє не може не поступитися їх благанням. Не мав би я жінки, певно, повернувся б з порожніми руками».
Тут з хащі вийшов дід з довгою сивою бородою, в сорочці з бересту і жупані з кори ялини. Дід спитав:
Чого ти, брате, сидиш тут на купині, зажурившись? Зобидив тебе хтось, чи що?
Селянин відповідає:
Як же мені не журитися? Узяв я вранці сокиру, пішов у ліс, хотів нарубати дров і відвезти додому. Та що за диво! увесь ліс ніби ожив, у кожного дерева свій розум, своя мова, кожне дерево знаходить жалібне слово, щоб відстояти себе. А в мене сили не вистачає їх не слухати. Хай що буде, а живі дерева я рубати не буду!
Дід лагідно глянув на нього і сказав:
Спасибі тобі, земляче, що ти не залишився глухим до благань моїх дітей. В нагороду за твою добрість я потурбуюсь про те, щоб ти ніколи ні в чому не мав потреби. Ти не пролив крові моїх дітей, і це принесе тобі щастя: не лише дрова, а й усе інше у тебе буде, лише мусиш вголос висловити своє бажання. Та дивись, аби бажання твої не були надмірними. Умов також дружину і дітей, щоб і вони нічого такого, що не виконується, не бажали, а то замість щастя буде біда. Ось візьми цей золотий прутик та бережи його, як свою душу.
З цими словами дід дав селянину золоту різочку довжиною у дві пяді та у товщину як вязальна спиця, тоді додав:
Якщо хочеш побудувати дім чи виконати яку-небудь іншу роботу, піди до мурашника і тричі змахни над ним цією різочкою, та обережно, щоб не вдарити по ньому і не нашкодити маленьким істотам. При цьому накажи мурахам виконати роботу, яка тобі потрібна, і на другий день усе буде готово. Захочеш їсти накажи кухонному котлу приготувати страви, які лише захочеш. Якщо захочеш солодкого, покажи цю різочку бджолам і вели їм братися до роботи. Вони принесуть тобі стільки меду, що ти зі своїми домашніми і зїсти його не зможеш. Захочеш попити соку лісових дерев накажи березі чи клену, вони негайно виконають твою долю. Вільха дасть тобі молока, а ялівець вилікує від хвороб, варто тобі лише наказати. Котел буде щодня варити тобі рибу і мясо, і тобі не треба буде знищувати живі істоти. Якщо тобі знадобиться полотно, шовк чи шерсть для одягу, поклич павуків, і вони витчуть тобі тканину, яку ти накажеш. Ти ні в чому не відчуватимеш нужди, всього матимеш вдосталь, в нагороду за те, що зглянувся на мої діти. Я Лісовий батько, чарівник, повелитель усіх дерев.
Тоді дід попрощався з селянином і відразу щез.
Та в селянина була зла-презла дружина. Вона зустріла його надворі і, побачивши, що чоловік повертається з лісу з порожніми руками, ще здалеку почала лаятись.
Де ж твої дрова? кричала вона.
Чоловік спокійно відповів:
Ростуть собі в лісі, як і росли.
Тут жінка крикнула злісно:
Ой, хай би усі березові гілки самі в різки звязались та й видубили твою ліниву шкіру!
Тоді чоловік непомітно змахнув чарівною різкою і тихо, щоб жінка не чула, проказав: «Хай різки на тобі потанцюють!» І раптом жінка як закричить: «Ой, боляче, пожалійте!»
Тоді чоловік наказав різочці зупинитись.
У чоловіка стояла у дворі напіврозвалена клітка, і він захотів того ж дня перевірити, як мурахи справляться з будівництвом. Він підійшов до мурашника, тричі змахнув над ним золотою різкою і сказав: «Збудуйте на моєму подвірї нову комору!»
Прокинувшись вранці, він побачив, що наказ його виконаний.
Не було тепер на світі людини, щасливішої за нашого доброго дроворуба. Про харчі йому і його сімї не доводилось турбуватися. Чого б душа не побажала, що б не наказала золота різочка усе це котел сам варив і сам подавав на стіл, так що людям лише залишалось їсти ці харчі. Павуки ткали їм різні тканини, кроти орали землю, а мурахи засівали її. Восени вони ж збирали врожай, так що людських рук ніде не треба було.
Володар золотої різочки жив щасливо до кінця своїх днів, тому що ніколи не висловлював бажань, які здавалися б йому нездійсненними. Перед смертю він залишив золоту різочку у спадщину своїм дітям і наказав їм також, як йому наказував Лісовий батько, обережно користуватись цією чарівною річчю і не висловлювати нерозумних бажань. Діти в усьому виконували настанови батька і прожили свій вік так само щасливо, як він.
Та ось сталося так, що вже в третьому поколінні золота різочка дісталася людині, яка порушила заборону своїх батьків, висловлювала багато дурних бажань і тим марно турбувала золоту різочку. Спочатку великої біди в цьому не було, бо від абсолютно нездійсненних бажань чоловік стримувався. Та скоро ненаситному цього здалося замало, і він взявся випробовувати могутність різочки різними нездійсненними вимогами. Так, одного разу він наказав різочці стягти сонце з неба, щоб воно погріло йому спину. Різочка, правда, послухалася, та оскільки сонце на землю спуститися не може, то на безумця впали палючі сонячні промені, і він згорів дотла разом зі своїм домом. На тому місці, де стояли будівлі, не залишилось жодних слідів.
І навіть коли чарівна різочка не розплавилася у вогні, все рівно ніхто не може вказати місця, де її шукати, і шляхів до неї.
В народі кажуть також, що сонячні промені, які впали на землю того нещасливого дня, так налякали лісові дерева, що ті оніміли, і з тих пір люди не чули від них жодного слова.
Баба Метелиця
Був собі дід та баба, та й були у них дві дочки: одна була дідова, друга бабина. Не любила баба пасербицю і тримала її в хаті, як наймичку: ніколи дівчина ні спала, ні зїла, ані ночі за роботою не доспала. А бабина доця ні за холодну воду не бралась, тільки все в подушках вилежувалася та вередувала.
І трапилось дідовій дочці таке, що вона відро в криницю впустила. Перелякалася бідна: що їй від мачухи буде! Але чи сяк чи так, а довелося до хати йти, мачусі про шкоду признаватись.
Розлютилася баба, те почувши. Лає дівчину, бє і велить у криницю лізти, на дні відра шукати. А було то зимою, і вода крижана була.
Плаче дівчина, проситься, так де там! Лупцює її баба щосили, грозиться, що на смерть забє. Так допекла, що дівчина перехрестилася, та шубовсть у воду. Тільки її й бачили. Злякалась баба. Уже б і назад дівчину гукнула, так її вже й не видно, бо криниця глибока була. Пішла баба потихеньку до хати та й не каже дідові, що сталося.
А дівчина не втонула. Як камінь, пішла вона на дно і тут якісь дверцята побачила. Відчинила їх та й увійшла в чийсь дивний сад.
Рожі і всякі квіти на грядках цвіли, а поміж квітами сила дерева родючого була. Румяних яблучок, спілих грушок і всякого овочу стільки було, що аж гілля гнулося.
Залюбувалася дівчина садочком. Коли чує, хтось гукає:
А хто-то, хто по моєму садочку ходить? А хто-то, хто мої квіти розглядає?
І бачить вона посеред саду хатка стоїть, а з хатки бабуся виходить: у білій свитині і сорочка білим мережана, з-під білого очіпка сивий волос виглядає. Підійшла ближче та й питається:
А дівчина не втонула. Як камінь, пішла вона на дно і тут якісь дверцята побачила. Відчинила їх та й увійшла в чийсь дивний сад.
Рожі і всякі квіти на грядках цвіли, а поміж квітами сила дерева родючого була. Румяних яблучок, спілих грушок і всякого овочу стільки було, що аж гілля гнулося.
Залюбувалася дівчина садочком. Коли чує, хтось гукає:
А хто-то, хто по моєму садочку ходить? А хто-то, хто мої квіти розглядає?
І бачить вона посеред саду хатка стоїть, а з хатки бабуся виходить: у білій свитині і сорочка білим мережана, з-під білого очіпка сивий волос виглядає. Підійшла ближче та й питається:
А звідки ти, дівчино, тут узялася?
Я відро в криницю впустила, і мене мачуха по відро послала.
Знаю, знаю! говорить бабуся. Припливло твоє відро до мене. Мусиш у мене на роботу стати і як заробиш, то й відро віддам. Чи згоджуєшся до мене найнятись?
Добре, каже дівчина, мені однаково, де робити.
Пішли вони до хати, і звеліла їй бабуся обід варити. Заходилась коло печі дівчина: швиденько борщу доброго наварила й вареників зварила, ще й пиріжків напекла. Сіли обідати. Їсть бабуся, не нахвалиться. А як із-за столу встали звеліла постіль слати та добре перину перебити, щоб мяко було їй, старенькій, по обіді відпочивати.
Стала дівчина постіль слати та тільки до перини взялась, аж скрикнула з дива: перина була із снігу. Стала її дівчина перебивати, став з неї сніг летіти.
І враз стало їй видно їхню вулицю, і батькову хату, і криницю, що до неї по воду ходила, і відро втопила. Надворі сніг іде, такий густий, лапатий, а люди йдуть по вулиці та радіють:
Добра зима стала, кажуть. Щоб так до весни подержало, врожай був би гарний!
Дивується дівчина. А ще побачила під периною жовту померзлу травичку і стало їй тієї травички шкода. А бабуся дивиться на неї та й ніби думки її вгадала:
Не дивуйся, каже, я баба Метелиця, чарівниця; як добру зиму людям пошлю, то на літо хліб добре вродить. А травички не шкодуй: то я її снігом укриваю, щоб від морозів не пропала.
І прожила дівчина в баби Метелиці три тижні. Щодня їсти варила і снігову перину перебивала і щодня, як надворі сніг іде, чула, як люди радіють, що снігу багато і врожай добрий буде. І так тут звикла, що вже й додому їй не кортіло.
Але раз приснилася їй рідна хата: сидить батько за столом та журиться:
Де моя дитина? каже. Не побачу вже я її, і гірко плаче.
І як прокинулася дівчина, то так їй батька жаль стало, що ні до якої роботи взятися не могла, так би до нього й летіла!
Стала вона у баби Метелиці додому проситись. Шкода було бабі за дівчиною, але не перечила і відро віддала, ще й повне золотом насипала.
За твою щиру працю, сказала.
Подякувала дівчина та й питає:
А як же я звідси вийду?
Як ввійшла, так і вийдеш, каже бабуся, не бійся, не втонеш.
Попрощалась дівчина й пішла. Тільки з саду в криницю вийшла, як вода її підхопила і наверх винесла. Вилізла вона з криниці, іде до хати та й думає: «Загляну я перше в віконце, що то без мене дома робиться?»
Підійшла до вікна і побачила те саме, що їй снилось: сидить батько за столом та так плаче:
Де моя донечка, каже, пропала. Ніколи вже я її не побачу.
А дівчина як застукає у вікно.
Я тут, тату! Я жива!