Пити хочу! крикнув змій.
І враз зявилися три бочки вина. Змій випив тих три бочки і полетів. А Іван подумав: «Ану, і я так зроблю». Та вибрався з-під ліжка і каже:
Дід Наум, давай їсти!
І зявився стіл, а на столі їсти й пити скільки хочеш і чого хочеш. Іван сів коло стола і каже:
Дід Наум, сідайте зі мною їсти.
І почувся голос:
Синку, я служу в свого пана тридцять років, і він ні разу не покликав мене їсти з собою, а ти зразу запросив. Ти добрий чоловік.
І сів дід їсти. Але самого діда не видко, а лиш видко, як меншає їди на столі: то один, то другий шматок бере хтось. Як наїлися, Іван каже:
Дід Наум, якщо хазяїн вас кривдить, то ходімо зі мною.
І погодився дід. Але діда не видко. Вийшов Іван та й питає:
Дід Наум, ви йдете зі мною?
Іду, відповідає дід.
І прийшли вони з дідом до моря. Дід каже:
Іване, тепер сідай на мене, будемо летіти. Мушу показатися тобі, і зявився перед Іваном. Я буду показуватися тобі, каже, лиш тоді, коли треба. А завше мене лиш по голосу будеш чути.
І от полетіли вони через море. Серед моря сів дід з Іваном на воду. І зробив дід на воді золотий палац. А в той час плив по морю корабель. Він не раз там плавав, та ніколи не бачили моряки такого гарного палацу на воді! Зійшли з корабля три хлопці і зайшли до палацу. І побачили Івана. Дивляться хлопці: все кругом золоте стіл золотий, посуд золотий і стіни золоті. І кажуть Іванові:
Давай щось поснідаємо.
Дід Наум, дайте нам щось поснідати! крикнув Іван. І зявилося на столі скільки хочеш різної їди та питва. Наїлися моряки, напилися і питають Івана:
Що за дід у тебе є?
Іван розказав їм про діда.
Продай нам діда Наума, просять хлопці.
Дід шепче Іванові: «Продай, я все одно втечу до тебе».
Іван каже хлопцям:
Дід Наум дуже дорогий. Можете купити, але бачити його не будете, лиш можете казати йому, що хочете.
Ми тобі дамо за діда такі штуки! кажуть хлопці.
Я дам тобі таку шаблю, що як підеш на війну, то хоч скільки ворогів буде, вона всіх порубає, говорить один.
Другий каже:
Я дам таку паличку, що лиш промовиш: «Паличко, бий!», то скільки буде народу, вона всіх буде бити.
Третій каже:
А я дам таку сокирку, що весь ліс сама вирубає.
І віддав Іван діда Наума, а собі взяв усю ту зброю.
А дід Наум шепче йому: «Ти чекай мене тут, я прийду».
Сіли ті хлопці на корабель і поїхали. Проїдуть трохи та й питають: «Дід Наум є?» «Є». Проїдуть ще трохи і знов питають: «Дід Наум є?» «Є, є», відповідає дід. А потому крикнули знов: «Дід Наум є?» Нема діда. Дід уже вернувся до Івана. Вони завернули кораблем назад не можуть знайти палацу.
Приїхав Іван додому, а там і хати нема. Цар його хату спалив, а жінку Іванову хотів узяти силою, то вона перекинулася птахою й полетіла у ліс.
Пішов Іван до царя, а той і чути нічого не хоче. Іван розсердився і оголосив цареві війну. А цар думає: «Здурів Іван. Що він мені зробить? У мене ж армія».
Зібрав цар армію і вивів у поле, де мала бути війна. Іван каже цареві:
Спочатку ми удвох будемо воювати, а потому народ.
Вийшли вони на поле бою. Іван і каже паличці:
Ану, паличко, порахуй трохи цареві кості!
Як узялась паличка бити царя! Цар закричав:
Іване, спини цю війну! Давай помиримося!
А Іван каже:
Ні, будемо воювати.
Цар виставив армію, а Іван пустив свою шаблю, і вона рубає. Цар добавляє армію, а шабля рубає, цар добавляє, а шабля рубає. Цар бачить, що зовсім мало армії лишилося, і каже:
Іване, давай помиримось. Я збудую тобі ще кращий дім.
Не треба мені твого дому, сказав Іван. Узяв він діда Наума і пішов глядіти жінку. Зайшли вони в ліс, і каже Іван дідові:
Іване, давай помиримось. Я збудую тобі ще кращий дім.
Не треба мені твого дому, сказав Іван. Узяв він діда Наума і пішов глядіти жінку. Зайшли вони в ліс, і каже Іван дідові:
Моя жінка має бути десь тут.
А дід Наум був ворожбитом. Він знав, що Іванова жінка знову перекинулася в птаху. І каже дід Іванові:
Іване, де ти бажаєш будувати палац?
Тут, у лісі, говорить Іван.
Збудували вони в лісі палац. І дочувся цар: у лісі такий палац зявився, що й у самого царя нема. Посилає цар міністра:
Іди і взнай, хто такий дім збудував у лісі.
Прийшов міністр і питає:
Хто тут хазяїн?
Я, каже Іван.
А ти хто?
Я Іван Мисливець.
Пішов міністр до царя і каже:
У лісі побудувався Іван Мисливець. Той, що у нас був.
Цар учув це і сидить тихо, боїться зачіпати Івана. Так і лишилися вони жити, цар у себе, а Іван у себе, в лісі. І дуже добре жив Іван.
Кінь найменшого брата
Були собі дід і баба. Вони не мали дітей. І почала баба сваритися з дідом:
Іди і знайди такого ворожбита, щоб у нас були діти.
Пішов дід шукати і знайшов бабку-ворожбитку. Та бабка каже йому:
Іди на ярмарок, купи риби. І скільки купиш, сам не куштуй, а най усю зїсть баба.
Пішов дід на ярмарок, але трохи запізнився, ярмарок уже розходився. Здибає він того чоловіка, що продавав рибу, і питає його:
Як там у вас з рибою? Хочу купити.
Нема вже нічого. Був цілий віз риби, і всю продав.
А той чоловік привіз рибу на соломяній підстилці.
Пошукайте в соломі, каже дід, може, хоч одну знайдете.
Почав чоловік шукати в соломі і знайшов аж двадцять чотири рибки. Заплатив йому дід за ту рибу і поніс додому. Баба приготувала і всі двадцять чотири зїла.
І прийшов той час, коли стара почула: буде в неї дитина. А тоді не було лікарень, як тепер. Була така бабка, що приймала роди, і дід ту бабку покликав. Прийшла вона, вигнала діда з хати, а сама зосталася з бабою. Вродилася дитина. Хлопчик. Тоді вродилася друга дитина, третя, четверта. І так вродилося двадцять четверо дітей. І всі хлопці.
Дід у сінях кричить:
Ну, що, вже?
Вже, каже бабка.
Дітей було так багато, що нікуди й класти. Бабка застелила підлогу веретками і поклала всіх дітей на підлозі. Дід зайшов до хати, а бабка йому:
Дивися, на дитину ступиш.
Дід сюди дитина, дід туди дитина.
Та скільки ж тих дітей?! крикнув дід.
Двадцять чотири, каже бабка, маєте двадцять чотири сини.
Як почув це дід, то злякався і втік. Зайшов він у ліс і довго блукав, поки не зайшов туди, де лиш дичина ходила. Зробив собі там дід землянку та й жив. Прожив він у тій землянці багато років і зовсім здичавів.
А хлопці повиростали і питають маму:
У нас був тато?
Був.
А де ж він?
Налякався і втік, як побачив, що вас аж двадцять чотири вродилося. І нічого не чути за нього.
Пішли одного разу хлопці в ліс на прогулянку. Довго вони ходили по лісі, далеко зайшли і надибали землянку. Дід вийшов із землянки, побачив, що якісь люди йдуть, і втік. А один із хлопців каже:
Може, це наш тато?
Прийшли вони додому та й питають маму:
Який був наш тато? Який він з лиця?
Все-все розпитували вони. І стара розказала, який був їх батько. А вони похвалилися, кого бачили в лісі.
Це, відей, і є ваш тато, сказала мати.
Але як його повернути додому? І один чоловік їх нарадив.
Ідіть, каже, до шевця і зробіть такий чобіт, щоб у нього можна було всунути обидві ноги. Та наберіть всього їсти-пити. І занесіть усе це в ту землянку.
Так вони й зробили.
Старий прийшов у землянку, наївся, напився і захотів у той чобіт озутися. Встромив одну ногу, а тоді й другу. А хлопці вскочили і схопили його. Та й привели додому.
Це ваш тато, сказала мати.
А хлопці й кажуть:
Ми вже, тату, виросли, і треба нас женити. Ідіть і знайдіть такого чоловіка, щоб мав двадцять чотири дочки. На них ми й оженимось.
І пішов батько глядіти такого чоловіка. Довго ходив, поки не направили його люди куди треба. «Там, у лісі, є хата, сказали йому. В ній живе одна жінка, і в неї є двадцять чотири дівчини».
А жила та жінка в другому царстві. Прийшов старий до неї, а вона й питає:
Що, добрий чоловіче, глядиш?
А жила та жінка в другому царстві. Прийшов старий до неї, а вона й питає:
Що, добрий чоловіче, глядиш?
Направили мене до вас люди. Кажуть, що у вас є двадцять чотири дівчини. А в мене двадцять чотири хлопці. То, може, посватаємось?
Баба погодилася.
Най ваші хлопці приходять. Може, й посватаємось.
Приходить батько додому і каже хлопцям:
Знайшов я двадцять чотири сестри. Їхня мати сказала, щоб ви самі прийшли.
Дорога була далека, вирішили хлопці купити коней, щоб їхати верхи, і пішли на ярмарок. А перед тим, як вони мали йти на ярмарок, найменший ростом брат зустрів якогось дідуся.
Ви йдете на ярмарок за кіньми? питає дідусь.
Ідемо.
То я тобі щось скажу. Як будеш вибирати коня, то візьми тарілку і поклади на неї жар. Котрий кінь підбіжить до тебе і зачне той жар їсти, отого й купи.
Прийшли вони на ярмарок, і кожен купив коня на свій смак. А найменший брат ходить, ходить і ніяк не може вибрати. Коли ярмарок почав розходитися, підбігла до нього конячина. Благенька, худенька. Та вхопила з тарілки жар і зїла. Він піймав її, а тут і її хазяїн підходить.
Ваш кінь? питає хлопець.
Мій.
Хлопець запитав про ціну і купив того коня.
Їдуть вони додому. І сміються всі з найменшого брата: «Ну й коня ти собі вибрав!»
Приїхали вони додому, дали коням їсти. А вночі найменший брат зайшов до свого коня. І каже йому кінь:
Коли поїдете, то, може, живими від тої баби й не вернетеся, бо та баба чарівниця.
Послухав це найменший брат і нічого не сказав братам.
Вирушили вони в дорогу. Як приїхали до тої баби, кінь каже хлопцеві:
Як захоче баба завести нас у конюшню, то не погоджуйся. Скажи, що коні надворі будуть ночувати.
Привязали вони коней до плота. А баба вийшла та й каже:
Заводьте коней у конюшню.
Най вони тут будуть, сказав найменший брат, і зоставили хлопці коней надворі.
Зайшли вони до хати, поговорили з дівчатами. Дівчата погодилися піти за них. А баба не погоджується, лиш не показує цього хлопцям. І каже їм баба:
Переночуйте у нас, а рано встанете і поїдете додому. Та й розкажете все татові. І зробимо весілля.
Дає їм баба кімнату. А там сорок вісім ліжок, для двадцяти чотирьох хлопців і двадцяти чотирьох дівчат. Вийшов хлопець і тихо розказав коневі, як баба їх укладає. А кінь каже йому:
Як будете лягати спати, то скажи дівчатам, що у вас є такий звичай мінятися одежею. Дівчата най вашу одежу вберуть, а ви одежу з дівчат. Баба хоче вночі зарубати вас, а натомість вона зарубає своїх дочок. А як вона це зробить і вийде, то буди братів і тікайте. І щоб встигли добігти до межі, бо всіх вас зарубає баба.
Зайшов він у кімнату, де збиралися спати хлопці й дівчата, і каже:
У нас такий звичай: як сватаються, то міняються одежею.