І пробачив їй.
Через рік знову народився хлопчик. І знов прийшла баба-упириця й зробила все, як вперше. Встає вранці цар дитини нема, а жінка змащена кровю. «Ну, думає цар, це вона знов дитину зїла». Але пробачає і цього разу.
На третій рік народився в них ще один хлопець. І з ним сталося те саме, що з двома першими. Встав вранці цар дитини нема, і жінка змащена кровю.
А люди кажуть йому:
І ви вимащені.
Тут цар розлютився. Замало того, що вона їсть дітей, то ще й йому давала їсти! Судити її!
Суд присудив: утопити цареву жінку в гарячій смолі.
А баба-упириця приходить і робить так, що б з нею жінка говорила, хоч для всіх залишалася німою. А потім питає її:
Що ти бачила в тій кімнаті? Кажи, бо зварять тебе у смолі.
Нічого не бачила, каже вона.
Ведуть жінку до ями зі смолою. А чарівниця йде за нею, і ніхто не бачить її, крім засудженої.
Кажи, що ти бачила, бо зараз укинуть тебе в яму і згориш у смолі, каже баба.
Нічого не бачила.
Коло ями читають присуд: «Таку й таку вкинути в яму зі смолою за таку-то провину». А баба знов питає:
Кажи, що бачила.
Нічого не бачила.
І баба повірила їй та й крикнула, щоб усі чули:
Не кидайте її в яму, бо то я винна. Я зарубала дітей і змастила їй рота кровю.
Ніхто не бачив бабу, лише усі чули її голос. Та засуджену не кинули в яму.
З того часу вона почала говорити і розказала людям:
Баба-чарівниця сказала, щоб я не дивилася в одну кімнату. А я заглянула, але нічого не побачила там. Баба думала, що я там щось бачила, і зробила мене німою.
Баба все це чула і лишила царицю, бо повірила, що та нічого не може про неї розповісти.
Після того молода цариця добре жила з чоловіком, і мали вони багато дітей. Може, й тепер ще живуть.
Лісовий цар Oх
Колись-то давно жив собі убогий чоловік із жінкою, а у них був одним один син, та й той не такий, як треба: таке ледащо вдалося, той одинчик, що Господи! Нічого і за холодну воду не візьметься, а все тільки на печі сидить та прісцем пересипається. Уже йому, може, років з двадцять, а він усе на печі сидить ніколи й не злазить. Як подадуть їсти, то й їсть, а не подадуть, то й так обходиться. Батько й мати журяться: «Що нам з тобою, сину, робити, що ти ні до чого недотепний? Чужі діти своїм батькам у поміч стають, а ти тільки дурно у нас хліб переводиш!»
Журились-журились батько з матірю, а далі мати й каже:
Що ти, чоловіче, думаєш з ним робити, що вже він до зросту дійшов, а така недотепа нічого не вміє? Ти б його куди оддав, то оддав, найняв, то найняв, може б, його чужі люди чого вивчили.
Порадились, батько й оддав його на кравця вчитись. От він там побув днів зо три та й утік; виліз на піч знов прісцем пересипається. Батько його вибив добре, вилаяв, оддав до шевця в науку. То він і звідтіля втік. Батько знов його вибив і оддав ковальства вчитися. Так і там не був довго втік. Батько що робити? «Поведу, каже, ледащо у інше царство, де найму, то найму, може, він відтіля не втече!» Взяв його і повів.
Ідуть та йдуть, чи довго чи недовго, аж увійшли у такий темний ліс, що тільки небо та земля. Увіходять у ліс, притомилися трохи; а так, над стежкою, стоїть обгорілий пеньок. Батько й каже:
Притомивсь я сяду, одпочину трохи.
От сідає на пеньок та:
Ох! Як же я втомився! каже.
Тільки це сказав, аж із того пенька де не взявся вилазить такий маленький дідок, сам зморщений, а борода зелена аж по коліна.
Що тобі, питає, чоловіче, треба од мене?
Чоловік здивувався, де воно таке диво взялося, та й каже йому:
Хіба я тебе кликав? Одчепись!
Як же не кликав, каже дідок, коли кликав! Я лісовий цар Ох, чарівник. Чого ти мене кликав?
Та цур тобі, я тебе й не думав кликати! каже чоловік.
Ні, кликав! Ти сказав: «Ох!»
Та то я втомився, каже чоловік, та й сказав.
Ні, кликав! Ти сказав: «Ох!»
Та то я втомився, каже чоловік, та й сказав.
Куди ж ти йдеш? питає Ох.
Світ за очі! Веду оцю дитину наймати, може, його чужі люди навчать розуму, бо у себе вдома що найму, то й утече.
Найми, каже Ох, у мене: я його вивчу. Тільки з такою умовою: як вибуде рік та прийдеш за ним, то як пізнаєш його бери, а не пізнаєш ще рік служитиме в мене!
Добре, каже чоловік.
От ударили по руках, чоловік і пішов собі додому, а сина повів Ох до себе.
От як повів його Ох, та й повів на той світ, під землю, та привів до зеленої хатки, очеретом обтиканої. А в тій хатці усе зелене: і стіни зелені, і лавки зелені, і Охова жінка зелена, і діти, сказано все, все А за наймичок у Оха мавки такі зелені, як рута!..
Ну, сідай же, каже Ох, наймитку, та попоїси трохи!
Мавки подають йому страву й страва зелена; він попоїв.
Ну, каже Ох, піди ж, наймитку, дровець урубай та наноси.
Наймиток пішов. Чи рубав, чи не рубав, та ліг на дрівця і заснув. Приходить Ох аж він спить. Ох його звязав, звелів наносити дрів, поклав на дрова звязаного наймита, підпалив дрова Згорів наймит! Ох тоді попілець по вітру розвіяв, а одна вуглина й випала з того попелу. Він її сприснув живою водою: наймит знов став живий, тільки вже моторніший трохи. Ох знову звелів дрова рубати, а той знову заснув. Ох підпалив дрова, наймита спалив, попілець по вітру розвіяв, вуглину сприснув живою водою: наймит знов ожив і став такий гарний, що нема кращого! От Ох спалив його й утретє, знов сприснув живою водою: із того ледачого парубка став такий моторний та гарний козак, що ні здумати, ні згадати, хіба що в казці сказати.
От вибув той парубок рік. Як вийшов рік, батько іде за сином. Прийшов у той ліс, до того пенька обгорілого, сів та:
Ох!
Ох і виліз із пенька та й каже:
Здоров був, чоловіче!
Здоров, Ох!
А чого тобі треба, чоловіче? питає Ох.
Прийшов, каже, за сином.
Ну йди! Як пізнаєш, бери його з собою, а не пізнаєш ще рік служитиме.
Чоловік і пішов за Охом. Приходять до його хати; Ох виніс мірку проса, висипав, назбігалось такого до біса півнів!
Ну, пізнавай, каже Ох, де твій син.
Чоловік дивився, дивився всі півні однакові:
один у одного не пізнав.
Ну, каже Ох, іди ж собі, коли не пізнав, ще рік твій син служитиме у мене.
Чоловік і пішов додому.
От виходить і другий рік. Чоловік знов іде до Оха.
Прийшов до пенька:
Ох! каже.
Ох до нього виліз.
Іди, каже, пізнавай!
Увів його у кошару аж там самі барани один в одну. Чоловік пізнавав-пізнавав не пізнав.
Іди собі, коли так, додому: твій син ще рік житиме у мене.
Чоловік і пішов, журячись.
Виходить і третій рік: чоловік іде до Оха. Іде та йде, аж йому назустріч дід, увесь, як молоко, білий, і одежа на ньому біла.
Здоров, чоловіче!
Доброго здоровля, діду!
Куди тебе Бог несе?
Іду, каже, до Оха виручати сина.
Як саме?
Так і так, каже чоловік. І розказав тому білому дідові, як він Охові оддав у найми свого сина і з якою умовою.
Е! каже дід, погано, чоловіче! Довго він тебе водитиме.
Та я вже, каже чоловік, і сам бачу, що погано, та не знаю, що його й робити тепер у світі Чи ви, дідусю, не знаєте, як мені мого сина вгадати?
Знаю! каже дід.
Скажіть же й мені, дідусю-голубчику: я за вас цілий вік буду Бога молити! Бо все-таки, який він не був, а мій син своя кров!
Слухай же, каже дід, як прийдеш до Оха, він тобі випустить голубів: то ти не бери ніякого голуба, тільки бери того, що не їстиме, а сам собі під грушею сидітиме та оскубатиметься: то твій син!
Подякував чоловік дідові і пішов.
Приходить до пенька.
Ох! каже.
Ох і виліз до нього і повів його у своє лісове царство. От висипав Ох мірку пшениці, скликав голубів. Назліталось їх така сила, що Господи! і все один в один.
Пізнавай, каже Ох, де твій син. Пізнаєш твій, а не пізнаєш мій!
От усі голуби їдять пшеницю, а один сидить під грушею сам собі, надувся та оскубається. Чоловік і каже:
Ось мій син!
Ну, вгадав! Коли так бери!
Взяв, перекинув того голуба: став із нього такий гарний парубок, що кращого й на світі немає. Батько зрадів дуже, обнімає його, цілує Раді обидва!
Ходім же, сину, додому!
От і пішли.
Ідуть дорогою та розмовляють: батько розпитує, як там у Оха було; син разказує; то батько розказує, як він бідує, а син слухає. А далі батько й каже:
Що ж ми тепер, сину, робитимем? Я бідний і ти бідний Служив ти три роки, та нічого не заробив!
Не журіться, тату, все гаразд буде. Глядіть, каже, тут полюватимуть за лисицями паничі; я перекинусь хортом та піймаю лисицю, то паничі мене купуватимуть у вас. Ви мене продайте за триста карбованців тільки продавайте без ретязя. От у нас і гроші будуть, розживемось!
Ідуть та йдуть, аж так на узліссі собаки ганяють лисицю, так ганяють, так ганяють: лисиця не втече, хорт не дожене. Син зараз перекинувся хортом, догнав ту лисицю, піймав. Паничі вискочили з лісу.
Це твій хорт?
Мій!
Добрий хорт! Продай його нам!
Купіть.
Що тобі за нього?
Триста карбованців, без ретязя!
Нащо нам твій ретязь, ми йому позолочений зробимо.
Відрахували гроші, взяли хорта давай полювати. Випустили того хорта знову на лисицю. Він як погнав лисицю, та погнав аж у ліс, та перекинувсь парубком і знову прийшов до батька.
Ідуть та йдуть. Батько й каже:
Що нам, сину, цих грошей, тільки що хазяйством завестись, хату полагодити
Не журіться, тату, буде ще. Тут паничі їхатимуть по перепелиці з соколом. Я перекинусь соколом, то вони мене купуватимуть. Ви мене продайте знов за триста карбованців, тільки без шапочки.
От ідуть полем. Паничі випустили сокола на перепела; так сокіл женеться, а перепел тікає: сокіл не дожене, перепел не втече. Син перекинувся соколом так зразу і насів того перепела. Паничі побачили.
Це твій сокіл?
Мій.
Продай його нам.
Купіть.
Що тобі за нього?
Як дасте триста карбованців, то беріть собі сокола, тільки без шапочки.
Ми йому парчеву зробимо.
Поторгувались, продав за триста карбованців.
От паничі пустили того сокола за перепелицею, а він як полетів, та й полетів, та перекинувся парубком і знову прийшов до батька.
Ну, тепер ми розжились трохи, каже батько.
Пождіть, тату, ще буде. Як будемо, каже, йти через ярмарок, то я перекинусь конем, а ви мене продавайте. Дадуть вам за мене тисячу карбованців, тільки продавайте без недоуздка.
От заходять до містечка там чи що, аж ярмарок. Син перекинувся конем і такий кінь, як змій, і приступити страшно! Батько веде того коня за недоуздок, а він так гарцює, копитами землю вибиває!
Тут понасходилось купців торгують.
Тисячу, каже, без недоуздка, то й беріть!
Та навіщо нам цей недоуздок, ми йому срібну позолочену уздечку зробимо!
Дають пятсот.
Ні!
А це підходить циган, сліпий на одно око:
Що тобі, чоловіче, за коня?
Тисячу без недоуздка.
Ге! Дорого, батьку: візьми пятсот з недоуздком!