Зробив це все Протопей та й знову пішов царівну шукати. Ішов він, ішов та й дійшов до камяної кручі. А під кручу вела вузенька стежечка. Довго йшов Протопей тією стежечкою, коли дивиться, у камяній скелі золоті двері. Вийняв він один із золотих ключів і відімкнув ті двері. За ними були другі двері, а далі ще й треті. Повідчиняв їх Протопей і зайшов у велику кімнату. Бачить, царівна сидить, а перед нею на столі грамофон грає.
Здрастуй, царівно! каже Протопей.
Здрастуй, відповідає царівна. Але звідки ти взявся? Тікай скоріше, бо як прийде мій чоловік, то вбє і тебе і мене.
Твій чоловік мертвий.
І Протопей показав перстень з руки чарівника. Зраділа царівна, поцілувала Протопея-прапорщи-ка, та й пішли обоє до корабля.
Підходять вони до берега. Як побачив Іван Іванович, яка гарна царівна, то зразу загорівся коханням до неї. І присягнувся собі: «Що б там не було, а я повинен її вкрасти». Наказав він поставити паруси. Царівна першою зійшла на корабель, і той одразу відчалив, а Протопей залишився на березі.
Іван Іванович каже царівні:
Якщо признаєшся кому, що не я тебе врятував, то втоплю в морі.
І вона пообіцяла, що не признається.
Приїхали вони додому. Цар зрадів, прийняв Івана Івановича за зятя і дав наказ готувати весілля.
А Протопей іде лісом та й журиться. Коли йому назустріч йде дід.
Чого ти журишся? запитує.
Розповів йому Протопей своє горе.
Так ти знищив того чарівника? перепитує дід.
Знищив.
То за це я буду годувати тебе все життя, або дам тобі, що тільки захочеш, бо той чарівник був моїм найзлішим ворогом.
Нічого мені не треба, каже Протопей, зроби тільки, щоб я знов опинився у ріднім краю.
Добре, каже дід і дає йому три квітки. Коли прийдеш до моря, проковтни цю синю квітку, і море перед тобою розступиться. Коли постануть перед тобою гори, проковтни цю червону квітку, і гори розступляться. А як проковтнеш цю білу квітку, то перекинешся в звіра, в птаха або в дерево в що тільки захочеш.
Потім разом з трьома квітками дає йому старий дід ще й шаблю-саморіз:
Махнеш цією шаблею, і все вороже військо впаде порубане, хоч би його там тисячі були.
Підійшов Протопей-прапорщик до моря, проковтнув синю квітку море розступилося, і на дні морському широкий шлях зробився. Пройшов Протопей тим шляхом, вийшов на другий берег, а перед ним гори круті. Проковтнув він червону квітку, і розступилися гори.
Добрався Протопей до рідного краю, а там оголошення висять: усіх людей кличуть до царя на весілля.
Прийшов Протопей до царського двору та й став коло порога. Далі не йде, бо дуже обірваний.
А Іван Іванович з царівною сидять за весільним столом.
Царівна побачила Протопея коло порога та й каже:
Не той мене врятував, що на першому місці, а той, що на останньому. Візьми, батьку, швидкого коня, накажи привязати Івана Івановича до хвоста і пустити в поле. А Протопея нехай одягнуть у найкраще вбрання, бо він мене врятував і він буде моїм чоловіком.
Цар так і зробив. Швидкий кінь розволочив Івана Івановича по полю, а Протопей одружився з царівною.
Але його жінка виявилася зрадливою. Заприязнилася вона з сусіднім королем.
От той король і каже:
Піду на твого батька війною, завоюю його та й візьму тебе заміж.
Вона й погодилася.
Поїхав король у свою державу та й оголошує цареві війну.
Цар почав радитися з зятем, а Протопей заспокоює:
Не бійтеся, я за два махи все його військо покладу.
Вивів король своє військо, а Протопей махнув шаблею-саморізом раз, махнув другий, і все вороже військо було посічено.
Повернувся Протопей із походу, а жінка й питає, як йому це вдалося зробити? Він і розказав про шаблю-саморіз. Наступного дня узяла вона ту шаблю і передала королеві, а на її місце поклала іншу, подібну.
Король вдруге оголошує цареві війну. Протопей знову заспокоює царя, бо має надію на свою шаблю-саморіз.
Дайте мені роту солдатів, і ми зараз закінчимо війну.
Виставив Протопей роту, а король махнув шаблею, і вся рота впала. Протопей махає-махає своєю шаблею нічого не виходить. І мусив Протопей утікати. Король забрав собі все царство його тестя й одружився з його зрадливою жінкою, а царя замкнув у темниці.
Тоді Протопей проковтнув білу квітку, останню з тих, що дав старий, і перекинувся в яблуню під вікном короля.
Прокинувся король уранці та й каже жінці:
Подивися, яка в нас під вікном яблуня виросла.
А жінка йому:
То не яблуня, а Протопей-прапорщик. Треба її зрубати, спалити і попіл розвіяти по вітру, щоб і сліду не було.
У короля була молода служниця. Почула вона цю розмову, стала під яблунею та й плаче:
Яблуне, яблуне, яка ти гарна. Тільки в поганий час ти виросла, що мусиш тепер пропадати.
А яблуня шепоче їй:
Я не яблуня, я Протопей-прапорщик. Коли мене будуть рубати, то ти стань збоку й підніми з землі трісочку. Та й кинь ту трісочку коло стіжка сіна.
Вона так і зробила, кинула трісочку з яблуні коло стіжка сіна. Наступного дня зявився на тому місці гарний-прегарний кінь, у срібній збруї і з золотими підковами.
Сподобався королеві той кінь, а жінка каже:
То не кінь, а мій колишній чоловік Протопей-прапорщик. Треба його вбити, спалити і попіл розвіяти по вітру.
Почула це дівчина-служниця, пішла до коня та й плаче:
Коню, коню, який же ти гарний, а тебе хочуть убити, спалити і попіл розвіяти по вітру.
Я не кінь, я Протопей-прапорщик. Коли мене будуть убивати, то ти стій збоку. З рота мого випаде зуб. Підніми його і кинь коло річки. Велику нагороду тобі за це дам.
Вона так і зробила. Кинула того зуба коло річки, а на третій день рано-вранці зявилася на річці біла качечка. Король побачив ту качечку та й не будить жінку. Почепив собі до пояса шаблю-саморіз, з якою ніколи не розставався, та й пішов ловити ту качечку. А вона плаває собі при березі. Король до неї, а вона фур! від нього далі на середину. Та така гарна, аж очі вабить. Роздягнувся король та й поліз за нею у воду, а шаблю й одяг лишив на березі. Як тільки король заплив на середину, качечка плеснула крильми об воду і зразу опинилася на березі. І з неї постав Протопей-прапорщик. Він швидко одягнув королівський одяг і почепив до боку шаблю-саморіз.
Жінка виглянула у вікно та й подумала, що то король іде. А як побачила, що то Протопей, зомліла від страху.
Протопей поставив короля і зрадливу жінку перед собою і зняв їм голови. Тоді пішов додому і визволив з темниці царя. Він узяв собі за жінку добру дівчину-служницю, і правили вони державою до кінця свого віку.
Синя свита навиворіт пошита
Жив-був цар-чарівник. Кинув він поклик по всьому царству: «Хто сховається від мене, тому пів-царства віддаю».
Знайшовся такий охочий Синя свита навиворіт пошита. Приходить він до царя-чарівника.
Я, каже, беруся сховатись так, що ти мене не знайдеш.
Гаразд, каже цар. Коли сховаєшся пів-царства тобі, а ні голова з плечей. Розпишись.
Розписався Синя свита і взявся ховатись. Перед царем стояв славним козаком, по двору біг чорним соболем, під ворота ліз білим горностаєм, по полю біг сірим зайцем.
Як бігти, то бігти забіг у тридевяте царство. А в тім царстві був дуже великий луг. Прибіг він на той луг і обернувся на три квітки.
Наступного дня цар встав, заглянув до своєї чарівної книжки й каже:
Переді мною стояв славним козаком, подвірям біг чорним соболем, під ворота ліз білим горностаєм, по полю біг сірим зайцем. Забіг на великий луг у тридевяте царство і обернувся на три квітки різних кольорів.
Покликав цар слуг, наказав їм піти в те царство і принести з великого лугу три квітки різних кольорів.
Пішли слуги. Довго йшли чи не довго, але дісталися до великого лугу, зірвали ті квітки, загорнули в хусточку і принесли цареві.
Цар розгорнув хусточку й сміється:
А що, Синя свито, чи сховався ти од мене?
Синя свита обернувся на людину й каже:
Дозволь, царю, сховатися ще раз.
Синя свита навиворіт пошита перед царем стояв славним козаком, по двору біг чорним соболем, під ворота ліз білим горностаєм, по полю біг сірим зайцем. Як бігти, то бігти забіг за тридевять земель, у тридесяте царство. А в тім царстві є таке болото, що зверху мох, а знизу озеро. Зайшов він у мох, обернувся на рибу-окуня, зарився на самісіньке дно озера й причаївся там.
Вранці цар устав, заглянув до своєї чарівної книжки й каже:
Переді мною стояв славним козаком, подвірям біг чорним соболем, під ворота ліз білим горностаєм, по полю біг сірим зайцем. Забіг за тридевять земель, у тридесяте царство, обернувся на рибу-окуня і сховався у моховому болоті!
Наказав цар своїм слугам бігти у тридесяте царство, очистити мохове болото і зловити там окуня.
Слуги так і зробили: очистили болото, закинули неводи й зловили окуня. Загорнули його в хусточку, принесли цареві.
Ну що, Синя свито навиворіт пошита, чи сховався ти од мене вдруге? сміється цар.
Синя свита обернувся на людину й каже:
Дозволь, царю, сховатися ще раз.
Цар дозволив.
Синя свита перед царем стояв славним козаком, подвірям біг чорним соболем, під ворота ліз білим горностаєм, по полю біг сірим зайцем. Як бігти, то бігти забіг у тридесяте царство, де росте такий дуб, що коріння в землі, а верховіття в небі. Виліз він на дуба, обернувся на голку, зашився під кору і сидить там. Прилетіла на дуб пташка Нагай, почула нюхом, що під корою сидить людина, та й питає:
Хто тут?
Я, каже Синя свита.
А чого це ти сюди заліз?
Та от, узявся я від царя-чарівника сховатися, а ніяк не вдається.
Хочеш, я тебе сховаю?
Сховай, добра пташко. Вік тобі дякуватиму.
Пташка Нагай обернула його на пірїнку, взяла під крило, до царського палацу занесла й поклала сонному цареві за пазуху.
Вранці цар устав, умився, заглянув до чарівної книжки й каже:
Передо мною стояв славним козаком, подвірям біг чорним соболем, під ворота ліз білим горностаєм, по полю біг сірим зайцем, забіг у тридесяте царство. Є там дуб, що коріння в землі, а верховіття в небі. Забрався він під його кору і сидить там, обернувшись на голку.
Наказав цар слугам спиляти дуба, поколоти на дрова і спалити.
Слуги так і зробили, а Синьої свити не знайшли. Приходять і кажуть цареві:
Нема Синьої свити.
Як нема? розсердився цар. Не може того бути!
Нема і все, кажуть слуги.
Вийшов цар на ґанок, почав гукати:
Синя свито навиворіт пошита, покажися!
Збери, відказує Синя свита, своїх генералів, тоді покажуся.